Історія справи

Постанова

Іменем України

28 березня 2018 року

м. Київ

справа № 464/4044/16-ц

провадження № 61-4324св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Пророка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Штелик С. П.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_2,ОСОБА_3,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_2,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 22 червня 2016 року у складі судді Борейка С.В. та рішення апеляційного суду Львівської області від 28 листопада 2016 року у складі суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, треті особи: Львівська міська рада, ОСОБА_3,про визнання частковим співвласником майна.

Позовна заява мотивована тим, що 04 січня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір найму нерухомого майна на АДРЕСА_1, а саме: будівлі площею 232,4 кв. м

з приналежними допоміжними господарськими спорудами. Відповідно до пункту 3.1 цього договору наймачеві ОСОБА_2 надано дозвіл передавати об'єкт нерухомості в піднайм. Відповідно до статті 774 ЦК України передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму. 12 січня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір піднайму, згідно якого останньому передано в строкове платне користування зазначений об'єкт нерухомості. Протягом січня - лютого 2016 року ОСОБА_4 здійснив ремонт та частково переобладнав приміщення. Відповідно до пункту 10.2 даного договору піднаймач ОСОБА_4 мав право на проведення капітального ремонту майна та переобладнання приміщення лише за попереднім погодженням проекту таких змін з наймачем. Проект та кошторис будівельних робіт не були погодженні з ОСОБА_2 Позивач зазначає, що поліпшення приміщень зазначеного об'єкта нерухомості здійснено за рахунок коштів

ОСОБА_2, тому він частково має право на це майно.

На підставі викладеного ОСОБА_2, з урахуванням уточнених позовних вимог, просиввизнати його частковим співвласником нерухомого майна на АДРЕСА_1, а саме: будівлі позначеної літерою А-2 площею 232,4 кв. м, воріт металевих, огорожі цегляної, огорожі металевої сітки, вимощеної бруківки, відкритого тенісного корту площею 1226,3 кв. м, спортивного майданчику площею 265,54 кв. м, відкритого тенісного корту площею 1133,3 кв. м, тротуарної доріжки (бруківки).

У травні 2016 року ОСОБА_3звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання права власності.

Мотивував свої вимоги тим, що об'єкт нерухомості на АДРЕСА_1, збудований товариством з обмеженою відповідальністю «Рубін-Автоспец» (далі - ТОВ «Рубін-Автоспец») в 2013 році. Будівельні роботи проводились на підставі договору підряду від 14 червня 2013 року

№ 7, замовником будівельних робіт був ОСОБА_3 Установлене частиною другою статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). ОСОБА_3 не є спеціалістом в галузі будівництва та введення у експлуатацію будівель. Через фінансові труднощі не в змозі був залучити відповідних спеціалістів, щоб здати даний об'єкт нерухомості у експлуатацію та зареєструвати право власності. Позивач зазначає, що є власником зазначеного об'єкта нерухомості в силу його створення.

На підставі викладеного просив визнати за ОСОБА_3 право власності на нерухоме майно на АДРЕСА_1, а саме: будівлю позначену літерою А-2, площею 232,4 кв. м, ворота металеві, огорожу цегляну, огорожу металеву сітку, вимощену бруківку, відкритий тенісний корт площею 1226,3 кв. м, спортивний майданчик площею 265,54 кв. м, відкритий тенісний корт площею 1 133,3 кв. м, тротуарну доріжку (бруківка).

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 22 червня 2016 року, з урахуванням ухвали Сихівського районного суду м. Львова від 20 липня 2016 року про виправлення описки, у задоволені позову ОСОБА_2 відмовлено.

Позовні вимоги третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, задоволено повністю.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на нерухоме майно на АДРЕСА_1 (з урахуванням ухвали про виправлення описки на АДРЕСА_1), а саме будівлю позначену літерою А-2 площею 232,4 кв. м, ворота металеві, огорожу цегляну, огорожу металеву сітку, вимощену бруківку, відкритий тенісний корт площею 1226,3 кв. м, спортивний майданчик площею 265,54 кв. м, відкритий тенісний корт площею 1 133,3 кв. м, тротуарну доріжку (бруківка).

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, мотивоване тим, що капітальний ремонт речі, переданої у найм, провадиться наймодавцем за його рахунок, якщо інше не встановлено договором або законом, оскільки умовами укладеного договору найму нерухомого майна ОСОБА_2 мав право на проведення тільки поточного ремонту, тому ні ОСОБА_2, ні ОСОБА_4 не мали права на проведення капітального ремонту і відповідно не можуть бути співвласниками зазначеного нерухомого майна.

Рішення суду першої інстанції, в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3, мотивоване тим, що відповідно до частини другої статті 331 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна), і оскільки факт завершення будівництва об'єкта нерухомості на АДРЕСА_1, підтверджується актом № 1 приймання виконаних будівельних робіт за жовтень 2013 року та актом № 2 приймання виконаних будівельних робіт за грудень 2013 року, тому наявні правові підстави для визнання за ОСОБА_3 права власності на нерухоме майно, оскільки він був замовником будівельних робіт з будівництва спірної будівлі.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 28 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_2 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

В решті рішення Сихівського районного суду м. Львова від 22 червня 2016 року залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що в матеріалах справи відсутні докази належності ОСОБА_3 на праві користування чи на праві власності земельної ділянки, на якій знаходиться новозбудоване нерухоме майно. Крім того, позивачем не надано доказів на підтвердження його звернення до відповідного державного органу із заявою про прийняття об'єкта самочинного будівництва в експлуатацію та відмови у цьому. Отже, будівництво нерухомого майна, нежитлової будівлі на

АДРЕСА_1, проведено без відповідних дозвільних документів, з порушенням вимог статті 29 Закону України «Про планування і забудову територій», згідно з якою здійснення робіт без відповідного дозволу на їх виконання вважається самочинним. Суд апеляційної інстанції врахував вимоги статей 331, 376 ЦК України та дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання за позивачем права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості, за відсутності в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також за відсутності належних доказів про те, що нежитлова будівля на АДРЕСА_1 збудована без істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об'єкті нерухомості.

Рішення апеляційного суду оскаржувалося лише в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3, в іншій частині - в апеляційному порядку не переглядалось.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд Львівської області відкрив провадження за апеляційною скаргою Львівської місцевої прокуратури № 1 у справі при цьому не вирішив питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, чим порушив вимоги частини третьої статті 297 ЦПК України в редакції, чинній на момент ухвалення судового рішення. Об'єкт нерухомості на АДРЕСА_1, збудований ТОВ «Рубін-Автоспец», на підставі договору підряду № 7 від 14 червня 2013 року, замовником будівельних робіт був ОСОБА_3 При будівництві даного об'єкта директор ТОВ «Рубін-Автоспец» повідомляв ОСОБА_3 про наявні у нього дозволи на будівельні роботи, тому позивач вважає, що висновок апеляційного суду про відсутність цих дозволів є помилковим. Зазначає, що будівництво не є самочинним, що підтверджується листом Управління державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові від 30 листопада 2016 року.

29 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що спірний об'єкт нерухомості на АДРЕСА_1 збудований ТОВ «Рубін-Автоспец»

в 2013 році, будівельні роботи, замовником яких виступив ОСОБА_3, проводились на підставі договору підряду від 14 червня 2013 року № 7.

Для виконання будівельних робіт сторонами договору підряду погоджено вартість будівництва та складено локальний кошторис на установку комплексу спортклубу на АДРЕСА_1 на листопад 2013 року та локальний кошторис на вересень 2013 року.

Замовник ОСОБА_3 згідно з актами № 1, № 2 ТОВ «Рубін-Автоспец» прийняв виконані будівельні роботи за жовтень 2013 року, грудень 2013 року.

Відповідно до частин другої та третьої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції виходив з того, що при зверненні ОСОБА_3 до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво, повинно мати місце: отримання замовником або проектувальником вихідних даних; розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 «Про регулювання містобудівної діяльності» її експертизи; затвердження проектної документації; виконання підготовчих та будівельних робіт; прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; реєстрація права власності на об'єкт містобудування. Суд першої інстанції не з'ясував відповідність самочинного будівництва - об'єкта нерухомості на АДРЕСА_1, архітектурним, будівельним, санітарним, екологічним та іншим нормам і правилам згідно із законодавством, не з'ясував, чи проводилось таке будівництво згідно із затвердженою у встановленому законом порядку проектною документацією.

Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.

Водночас згідно із частиною третьою статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Аналіз норм частини третьої статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є та не був забудовником.

Ця умова є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду.

При цьому слід ураховувати положення частини першої статті 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об'єкті нерухомості.

Згідно з частиною другою статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

На підставі вищевикладеного апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову, обґрунтовано виходив із того, що в матеріалах справи відсутні докази належності ОСОБА_3 на праві користування чи на праві власності земельної ділянки, на якій знаходиться новозбудоване нерухоме майно. ОСОБА_3 на підтвердження позовних вимог не вказано та не доведено належними та допустимими доказами, чи звертався він із заявою до Львівської міської ради про надання йому земельної ділянки під уже збудоване нерухоме майно, чи питання надання земельної ділянки розглядалося та вирішувалося сесією Львівської міської ради, як власника землі.

Доводи касаційної скарги про те, що спірний об'єкт нерухомості не є самочинним, не знайшли свого підтвердження у ході розгляду справи, апеляційний суд надав належну оцінку факту зведення об'єкту нерухомості на АДРЕСА_1, за відсутності будівельно-технічної документації щодо нерухомого майна, без відповідного документа, який дозволяє виконувати будівельні роботи чи належно затверджений проект, з урахуванням будівельних норм та правил. Позивачем до заявлених позовних вимог не додано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірний об'єкт нерухомості збудований на земельній ділянці, що була відведена в установленому порядку для цієї мети, не доведено, що об'єкт нерухомості збудовано з належного дозволу чи належно затвердженого проекту.

Доводи касаційної скарги щодо вирішення судом питання про поновлення строку Львівській місцевій прокуратурі № 1 на апеляційне оскарження не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

07 вересня 2016 року Львівська місцева прокуратура № 1 в інтересах держави в особі Львівської міської ради та Інспекції державного архітектурно - будівельного контролю у м. Львові оскаржила в апеляційному порядку рішення Сихівського районного суду м. Львова від 22 червня 2016 року, із клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження з зазначенням підстав та поважних причин пропущення такого строку.

Повний текст оскаржуваного рішення суду першої інстанції засобами поштового зв'язку на адресу Львівської місцевої прокуратури не надходив. З матеріалами справи представник місцевої прокуратури безпосередньо ознайомився 02 вересня 2016 року.

Установлено, що листом від 07 вересня 2016 року Львівську міську раду повідомлено про те, що Львівська місцева прокуратура № 1 в порядку моніторингу судових рішень у Єдиному державному реєстрі судових рішень дізналась про наявність оскаржуваного судового рішення, тому відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», з урахуванням того, що Львівською міською радою не вжито заходів щодо оскарження рішення місцевого суду, вирішено звернутись до суду з апеляційною скаргою в інтересах держави в особі Львівської міської ради та Інспекції державного архітектурно - будівельного контролю у м. Львові.

Оскільки недотримання строків на апеляційне оскарження було зумовлене відсутністю повного тексту оскаржуваного рішення суду першої інстанції, що позбавило прокурора можливості своєчасно підготувати апеляційну скаргу, а тому ця обставина може бути підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення.

Виходячи з викладеного, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про поважність причин пропуску Львівською місцевою прокуратурою № 1 строку на апеляційне оскарження рішення суду та правомірно відкрив апеляційне провадження на підставі статті 297 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи судами.

Доводи касаційної скарги щодо недотримання Львівською місцевою прокуратурою № 1 строку для усунення недоліків, який не може перевищувати п'яти днів з дня отримання апелянтом ухвали, яку було отримано 30 вересня 2016 року, не заслуговують на увагу, з огляду на наступне.

Згідно з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, вищезазначену ухвалу про залишення без розгляду апеляційної скарги прокуратурою отримано 30 вересня 2016 року, про що свідчить реєстраційний штамп вхідної кореспонденції № 88-4112-16, що підтверджується відповідною відміткою у матеріалах справи.

Установлено, що на виконання вимог ухвали апеляційного суду Львівської області від 15 вересня 2016 року, Львівською місцевою прокуратурою № 1 направлено до апеляційного суду документи, що підтверджують сплату судового збору, 05 жовтня 2016 року, згідно відбитку поштового штемпелю на конверті.

Отже, вищезазначене спростовує доводи ОСОБА_3 викладені у касаційній скарзі, та підтверджує що, звернення прокурора із зазначеною апеляційною скаргою в інтересах держави в особі Львівської міської ради та Інспекції державного архітектурно - будівельного контролю у м. Львові є законним та відповідає положенням статті 297 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи судами, та статті 23 Закону України «Про прокуратуру».

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення.

Рішення суду апеляційної інстанції містить вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що рішення апеляційного суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому це рішення відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Львівської області від 28 листопада 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

В. В. Пророк

І. М. Фаловська

С. П. Штелик