Постанова

Іменем України

26 липня 2023 року

м. Київ

справа № 760/23205/17

провадження № 61-3557св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - громадська організація «Українська асоціація студентів»,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року в складі колегії суддів Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Семенюк Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до громадської організації «Українська асоціація студентів» (далі також - ГО «Українська асоціація студентів», відповідач), третя особа - ОСОБА_2 , про визнання наказу недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 08 липня 2016 року Всеукраїнська молодіжна громадська організація «Українська асоціація студентського самоврядування» (код ЄДРПОУ 26437272) (далі також - ВМГО «Українська асоціація студентського самоврядування») видала на ім`я позивача довіреність із строком дії до 31 грудня 2017 року. У травні 2017 року Всеукраїнська молодіжна громадська організація «Українська асоціація студентського самоврядування» була перейменована на ГО «Українська асоціація студентів».

У подальшому позивачу стало відомо, що в газеті «Голос України», у випуску від 12 травня 2017 року № 84 (6589) було опубліковано оголошення наступного змісту: «ВМГО «УАСС» (код ЄДРПОУ 26437272) скасовує всі довіреності на здійснення будь-яких правочинів, видані в період до 10 травня 2017 року».

З метою з`ясування підстав для оприлюднення цього оголошення, 19 жовтня 2017 року позивач звернувся до відповідача з відповідним запитом. Листом ГО «Українська асоціація студентів» від 21 жовтня 2017 року № 183-17 йому було повідомлено, що підставою для оприлюднення зазначеного оголошення був наказ Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Українська асоціація студентського самоврядування» від 10 травня 2017 року № 1/17, підписаний ОСОБА_2 . Цим наказом передбачено: «Відповідно до статті 249 Цивільного кодексу України, спираючись на Статут ВМГО «Українська асоціація студентського самоврядування», наказую: 1) скасувати всі довіреності на здійснення будь-яких правочинів, видані в період до 10.05.2017 року від імені організації; 2) виконання цього наказу залишаю за собою».

04 травня 2017 року президентом ГО «Українська асоціація студентів» було обрано ОСОБА_3 . Про це свідчить відповідний запис у Єдиному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Тобто, 10 травня 2017 року ОСОБА_2 , який підписав оспорюваний наказ, не мав права діяти від імені ГО «Українська асоціація студентів». Тому позивач просив визнати недійсним наказ ВМГО «Українська асоціація студентського самоврядування» від 10 травня 2017 року № 1/17.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 12 липня 2022 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не зазначив будь-яких даних, які б свідчили про порушення його прав при видачі оскаржуваного наказу. Наведений при зверненні до суду виклад обставин, без зазначення обґрунтування порушення його прав внаслідок таких дій не може бути підставою для задоволення позову. Позивач, будучи сторонньою особою, якій надано право на представництво інтересів відповідача, поданим позовом від свого імені намагається втрутитися в господарську діяльність відповідача, а відповідач, визнанням позову, намагається вирішити у даному спорі питання, що виникли під час здійснення ним своєї діяльності. Тому суд вважав, що визнання відповідачем позову за таких обставин суперечить вимогам закону.

Постановою Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 12 липня 2022 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог по суті розгляду справи. Однак, позивач не був повідомлений належним чином про дату, час та місце розгляду справи. Це порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення по суті справи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

10 березня 2023 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року. У касаційній скарзі він просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 21 березня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року, та витребував справу з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року позивач вказує застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 25 червня 2018 року у справі № 640/8067/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 128/1634/16-ц, від 03 серпня 2022 року у справі № 464/3599/20. Крім цього, зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Вказує, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Касаційна скарга подана за пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиція інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені апеляційний судом

08 липня 2016 року президентом ВМГО «Українська асоціація студентського самоврядування» (код ЄДРПОУ 26437272) ОСОБА_2 видана довіреність, якою уповноважено ОСОБА_1 представляти інтереси організації у відносинах з будь-якими органами, підприємствами, установами, організаціями незалежно від їх організаційно-правової форми та підпорядкованості, їх посадовими та службовими особами, а також з фізичними особами з усіх питань діяльності організації. Довіреність видана з правом передоручення та строком дії до 31 грудня 2017 року.

За наказом від 10 травня 2017 року № 1/17 президента ВМГО «Українська асоціація студентського самоврядування» ОСОБА_2 відповідно до статті 249 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) скасовано всі довіреності на здійснення будь-яких правочинів, видані в період до 10 травня 2017 року від імені організації.

12 травня 2017 року в газеті «Голос України» у випуску № 84 (6589) опубліковано оголошення про те, що «ВМГО «УАСС (ЄДРПОУ 26437272) скасовує всі довіреності на здійснення будь-яких правочинів, видані в період до 10.05.2017 року».

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач посилався на те, що станом на 10 травня 2017 року керівником відповідача була ОСОБА_3 , тому ОСОБА_2 , який видав (підписав) наказ від 10 травня 2017 року № 1/17, не мав права діяти від імені відповідача, що є підставою для визнання оскаржуваного наказу недійсним.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, постанова апеляційного суду, визначена у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, оскаржується на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У частині першій статті 2 ЦПК України вказано, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначає порушене, невизнане чи оспорюване право або охоронюваний законом інтерес, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

При цьому, відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (постанова Верховного Суду від 29 червня 2021 року в справі № 916/2040/20).

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Апеляційний суд встановив, що позивач при зверненні до суду з даним позовом, не обґрунтував, яке його суб`єктивне право чи охоронюваний законом інтерес порушено або невизнається особою, до якої пред`явлено позов. Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо видачі оспорюваного наказу, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.

Наявність у ОСОБА_1 сумніву стосовно дійсності відповідного наказу в контексті того, чи підписаний він належним чином уповноваженою особою, чи є чинною довіреність на його ім`я від 08 липня 2016 року (строк дії якої спливав 31 грудня 2017 року), не може слугувати достатньою підставою для захисту його цивільного права, за відсутності доказів того, що таке право не визнається або заперечується відповідачем.

Разом із цим, позивачем не надано належних та достатніх доказів на підтвердження порушення певних прав (інтересів) позивача оспорюваним наказом.

Оскільки відсутність порушеного права є самостійною підставою для відмови у позові, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові без дослідження обставин дійсності/недійсності оспорюваного наказу, викладених позивачем, як підстави для визнання його недійсним.

За статтями 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (стаття 80 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи наведене Верховний Суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про відсутність належних та обґрунтованих підстав для задоволення заявлених позовних вимог ОСОБА_1 , тому апеляційний суд правильно відмовив у їх задоволенні.

Щодо відхилення доводів касаційної скарги.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 25 червня 2018 року у справі № 640/8067/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 128/1634/16-ц, від 03 серпня 2022 року у справі № 464/3599/20, оскільки висновки у цих справах та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У наведених справах та у справі, яка переглядається, відмінні підстави та предмети позовів. Зокрема, у справі № 640/8067/17 - стягнення заборгованості з виплати соціальної стипендії; у справі № 128/1634/16-ц -визнання недійсним свідоцтва про право власності та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно; у справі № 464/3599/20 - визнання права користування житловим приміщенням та зобов`язання укласти договір найму.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, що переглядається, не врахував висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у наведеній як приклад постанові касаційного суду, оскільки у цій постанові, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, підстави та предмети позовів, встановлені фактичні обставини.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач не обґрунтував, яке його суб`єктивне право чи охоронюваний законом інтерес порушено або не визнається особою - відповідачем. Самі по собі дії осіб (відповідача, третьої особи) з видачі оспорюваного наказу, якщо такі на думку позивача є неправомірними, мають мати наслідком порушення прав (інтересів) позивача та останнім має бути зазначено це (яких саме) і доведено це належними доказами.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд правильно виходив з того, що позивач не зазначив будь-яких даних, не надав достатніх підтверджувальних доказів, які б свідчили про порушення його права (інтересу) при видачі оскаржуваного наказу. Наведений при зверненні до суду виклад обставин, без зазначення обґрунтування порушення прав (інтересів) позивача внаслідок таких дій, не може бути підставою для задоволення позову.

Верховний Суд також відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судове рішення ухвалене з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді постанови апеляційного суду. Фактично дані аргументи касаційної скарги не свідчать про незаконність оскаржуваного рішення, наявність підстав для його обов`язкового скасування, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст постанови суду апеляційної інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційним судом ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин у процесуальному сенсі.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України», рішення від 03 квітня 2008 року).

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених позивачем у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за їх межі судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судове рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Судом апеляційної інстанції повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук