Постанова
Іменем України
26 квітня 2018 року
м. Київ
справа № 1512/6120/2012
провадження № 61-9163ск18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
суддів: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
відповідачі:ОСОБА_5, правонаступником якого є ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8,
третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Рюміна О. О.,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргупредставника ОСОБА_7 - ОСОБА_10 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2013 року у складі судді Огренич І. В. та ухвалу Апеляційного судуОдеської області від 10 травня 2016року у складі колегії суддів: Ступакова О. А.,Варикаші О. Д., Станкевича В. А.,
ВСТАНОВИВ:
У квітні 2012 року ОСОБА_3 та ОСОБА_11, звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5, правонаступником якого є ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу РюмінаО. О., про визнання договору недійсним, витребування майна, виселення та вселення.
Свої вимоги позивачі обґрунтовували тим, що ОСОБА_12 та ОСОБА_13 належала квартира АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 року померла ОСОБА_12, чоловік якої ОСОБА_13, фактично прийняв спадщину після померлої. ІНФОРМАЦІЯ_2 року помер ОСОБА_13, після смерті якого спадщину прийняв ОСОБА_14, син померлих, який був зареєстрований та проживав разом із батьками. ІНФОРМАЦІЯ_3 року ОСОБА_14 помер. Після смерті останнього відкрилась спадщина, до складу якої входить нерухоме майно: квартира АДРЕСА_3. Вказували на те, що вони звернулись до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини, після чого їм стало відомо про існування договору дарування від 09 лютого 1994 року на імя ОСОБА_8 указаної квартири, яка останнім продана ОСОБА_5 Разом з тим за життя подружжя ОСОБА_12 та ОСОБА_13 не розпоряджалися своєю квартирою, договір дарування з ОСОБА_8 не укладали, постійно разом з сином проживали у спірній квартирі до смерті, а спірний договір дарування від 09 лютого 1994 року був зареєстрований в КП «ОМБТІ та РОН» лише після смерті обох з подружжя.
Посилаючись на викладене позивачі, з урахуванням уточнених позовних вимог, просиливизнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_3 від 09 лютого 1994 року, укладений між ОСОБА_13, ОСОБА_12 та ОСОБА_8, посвідчений державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори Плотніковою Г. І. та зареєстрований у реєстрі нотаріальних дій за № 1-586, витребувати у ОСОБА_5 із незаконного володіння вказану квартиру, усунути перешкоди у користуванні майном шляхом виселення осіб, що зареєстровані та мешкають у цій квартирі.
Представник ОСОБА_5позов не визнав та у своїх письмових запереченнях вказав на те, що ОСОБА_3 не прийняла спадщину після смерті ОСОБА_14, оскільки проживала та проживає в іншому місці, та звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини з порушенням шестимісячного строку, а тому вона є неналежним позивачем за цим позовом та не має жодних правових підстав вимагати визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири. Позивач ОСОБА_4 також звернулася до нотаріальної контори із пропущенням шестимісячного строку. Крім того, строк звернення із цією позовною заявою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 сплинув, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2013 рокупозов задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_3 від 09 лютого 1994 року, укладений між ОСОБА_12, ОСОБА_13 та ОСОБА_8, посвідчений державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори Плотніковою Г. І., зареєстрований в реєстрі за № 1-586. Витребувано у ОСОБА_5 із незаконного володіння указану квартиру. Виселено ОСОБА_5, ОСОБА_7 з усіма проживаючими особами, із квартири АДРЕСА_1. Вселено до квартири ОСОБА_3 та ОСОБА_4
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив зі того, що договір дарування є недійсним, оскільки він нотаріально не посвідчувався. Крім того, позивачі, як спадкоємці, які прийняли у спадщину нерухоме майно ще до його державної реєстрації, мають право вимагати захисту своїх прав.
УхвалоюАпеляційного суду Одеської області від 10 травня 2016року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, виходив із того, що договір дарування від 09 лютого 1994 року взагалі не укладався. Прийнявши у встановленому законом порядку спадщину, позивачі з часу її відкриття набули речові права на успадковану квартиру - право володіння та право користування і, відповідно, право на захист цих прав.
У липні 2016 року представник ОСОБА_7 - ОСОБА_17 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2016 року, в якій просить скасувати зазначенісудові рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права.
У касаційній скарзі заявник вказує на те, щосуд апеляційної інстанції ухвалив рішення без належного повідомлення про це відповідачів - ОСОБА_7 та ОСОБА_6, які є правонаступниками ОСОБА_5
ОСОБА_6 після смерті свого чоловіка ОСОБА_5, що сталася внаслідок пожежі в будинку АДРЕСА_4 фактично не могла перебувати та проживати у зруйнованому вогнем будинку, а тому, апеляційний суд Одеської області залучаючи її у якості правонаступника покійного чоловіка не здійснив жодної процесуальної дії щодо повідомлення ОСОБА_6 щодо залучення у якості правонаступника до справи та не повідомив про час та місце розгляду цієї справи. Суд не застосував строк позовної давності, оскількизвертаючись до суду, позивачі посилаються на факти, які їм стали відомі ще у 2006 pоці. ОСОБА_5, як добросовісний набувач спірної квартири, можливо став жертвами шахраїв.Представник ОСОБА_5 неодноразово наголошував та надавав відповідні клопотання щодо пред'явлення на огляд суду та сторін оригіналів для відповідного посвідчення документів, наданих позивачами у якості доказу наявних між ними та спадкодавцями родинних відносин.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2016 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи.
15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
У лютому 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Суду указану справу.
Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення- без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду першої й апеляційної інстанції відповідають вимогам статей 213 214 316 ЦПК України 2004 року (у редакції станом на час ухвалення рішення) щодо законності та обґрунтованості.
Судом установлено, щовідповідно до свідоцтва про право власності на житло від 07 вересня 1993 pоку, ОСОБА_13 і ОСОБА_12 були власниками квартири АДРЕСА_1
23 травня 1994 pоку ОСОБА_13 і ОСОБА_12 склали кожен окремо заповіт на користь свого сина ОСОБА_14, які посвідчені державним нотаріусом Третьої Одеської державної нотаріальної контори (т. 1 а. с. 15, 16,).
09 лютого 1994 pоку між ОСОБА_13, ОСОБА_12 з однієї сторони та ОСОБА_8 з іншої сторони укладено договір дарування спірної квартири, посвідчений державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори Плотніковою Г. І., зареєстрований в реєстрі за № 186.
ІНФОРМАЦІЯ_1 pоку померла ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_2 pоку помер ОСОБА_13, а ІНФОРМАЦІЯ_3 pоку помер їх син ОСОБА_14
17 жовтня 2006 року інформація про договір дарування була внесена у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно.
Після смерті ОСОБА_14 до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини звернулися: ОСОБА_4 (тітка спадкодавця) і ОСОБА_3, якій рішенням Київського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2010 року був визначений трьохмісячний додатковий строк для прийняття спадщини (т. 1 а. с. 20-21,86).
Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками Конституційного Суду України закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом (рішення від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012).
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
З огляду на вищезазначені вимоги в указаній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР 1963 року, оскількивідповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Відповідно до статті 243 ЦК Української РСР за договором дарування одна сторона передає другій стороні майно у власність і він вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Договір дарування опосередковує перехід майна від однієї особи до іншої, при цьому дарувальник і обдарований є юридично рівноправними суб'єктами. Для договору дарування необхідна наявність взаємного волевиявлення сторін, без якої цей договір не вважається укладеним. Договір дарування завжди є безоплатним договором. У зв'язку з цим дарувальник не має права вимагати від обдарованого зустрічних дій майнового характеру. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому, і тому він належить до реальних договорів. Майно, що передається за договором дарування, переходить у власність від однієї особи (дарувателя) до іншої (обдарованого). Тому майно, що передається, повинне бути власністю дарувателя.
Договір дарування укладається в формі, яка визначається загальними правилами цивільного законодавства про форму договорів (статті 43 44 46 ЦК Української РСР).
Договір дарування на суму понад 500 карбованців, a при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений. Договори дарування нерухомого майна, якщо хоча б однією з сторін у них виступає громадянин, повинні бути нотаріально засвідчені. Крім того, такі договори підлягають обов'язковій реєстрації у виконавчих комітетах місцевих рад.
Згідно із статтею 47 ЦК Української РСР нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.
Для угод, що виходять за межі звичайних і стосуються істотних інтересів громадян, закон передбачає кваліфіковану письмову форму - нотаріально засвідчений документ. Нотаріальне свідчення угоди полегшує зацікавленій стороні доведення свого права, оскільки зміст угоди, час і місце її здійснення, наміри суб'єктів угоди та інші обставини, офіційно зафіксовані нотаріусом, резюмуються як очевидні і достовірні. Нотаріальне свідчення угод здійснюється згідно із законом України «Про нотаріат».
З матеріалів справи убачається, що 09 лютого 1994 pоку здійснені нотаріальні дії мали номери: 1-1455 1-1471, 2-1805 - 2-1902, 4-1305 - 4-1331. 21 січня 1994 pоку за реєстраційним номером № 1-586 була зареєстрована інша нотаріальна дія. В архіві нотаріальної контори відсутні будь-які документи, посвідчені нотаріусом Плотніковою Г. І. (т. 1 а. с.148).
Згідно із відповіддю Головного Управління юстиції в Одеській області від 05 жовтня 2012 року на посаді державного нотаріуса в Другій одеській державній нотаріальній конторі Плотнікова Г. І. не працювала, нотаріальна діяльність Плотнікової Г. І., як приватного нотаріуса, управлінням юстиції не реєструвалась (т. 1 а. с. 92,94).
Отже, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, установивши, що оскаржуваний договір дарування фактично було підроблено, дійшов правильного висновку, що такий договір є недійсним.
Верховний Суд погоджується з таким висновком, оскільки сторонами оспорюваного договору дарування не було додержано вимог закону про його нотаріальне посвідчення.
Статтею 387 ЦК передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача.
Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Частина третя цієї ж статті передбачає самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.
Отже, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що позивачі мають право на витребування майна, оскільки є спадкоємцями ОСОБА_14, з володіння якого вибула спірна квартира поза його волею.
Представником ОСОБА_16було подано заяву про застосування позовної давності.
Відповідно достатті 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється взаконіз метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.
Згідно з частиною першоюстатті 261 ЦК Україниперебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертоюстатті 267 ЦК Українисплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбаченихзаконом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.
Ураховуючи, що метою встановлення узаконіпозовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваногозакономінтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.
Відповідно достатті 257 ЦК Українизагальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).
При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Суд погоджується з аргументованим висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування строку позовної давності, оскільки з моменту відкриття спадщини, позивачі вчиняли дії щодо її прийняття, а саме: ОСОБА_3 було пред'явлено позов про надання додаткового строку для прийняття спадщини. Тобто, без рішення суду про надання додаткового строку для прийняття спадщини, ОСОБА_3 не мала б права звернутися до суду із цим позовом. Рішення суду про надання додаткового строку для прийняття спадщини ухвалено 15 вересня 2010 року, а з позовом ОСОБА_3 звернулася у квітні 2012 року, тобто в межах строку позовної давності, оскільки саме з моменту надання позивачу додаткового строку для прийняття спадщини у неї виникло право на позов для захисту своїх прав як спадкоємця.
Твердження заявника про те, що суд апеляційної інстанції не повідомляв належним чином ОСОБА_7 та ОСОБА_6 про розгляд справи, є безпідставними, оскільки судом надсилалися судові повістки-повідомлення про розгляд справи, що підтверджується зворотними поштовими повідомленнями (т. 2 а. с. 95, 137, 138, 145, 193, 234).
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог статей 303 304 ЦПК України 2004 року перевірив доводи апеляційної скарги та навів висновки на їх спростування, у результаті чого ухвалив законне і обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статті 315 ЦПК України 2004 року.
Доводи касаційної скаргизводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК Українине належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду першої інстанції без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України
Керуючись статтями 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_7 - ОСОБА_10 залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:О. В. Ступак С. О. Погрібний Г. І. Усик