Історія справи

Постанова КЦС ВП від 25.09.2025 року у справі №335/9748/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 вересня 2025 року

м. Київ

справа № 335/9748/21

провадження № 61-12868св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Спірідонова Марина Ашурівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4 , на постанову Запорізького апеляційного суду від 28 серпня 2024 року у складі колегії суддів: Гончар М. С., Подліянової Г. С., Полякова О. З.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Орджонікідзевського районного суду з позовом, в якому просив визнати заповіт, складений 07 лютого 2017 року ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Спірідоновою М. А., реєстровий № 226, недійсним.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що позивач є сином та єдиним спадкоємцем першої черги за законом ОСОБА_5 , чия смерть сталася

ІНФОРМАЦІЯ_1 . За життя спадкодавець набув права власності на будинку АДРЕСА_1 . Відповідно до заповіту, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Спірідоновою М. А.,

від 07 лютого 2017 року ОСОБА_5 заповів належну йому частину будинку відповідачам.

Позивач вважав, що цей заповіт є недійсним, оскільки його складання не відповідало дійсному волевиявленню батька. На момент складання заповіту батько позивача, хоча і був дієздатною особою, проте не міг повною мірою розуміти значення своїх дій та керувати ними, оскільки переніс ішемічний інсульт, мав послаблення пам`яті. Після кожної сварки з позивачем або з онуками спадкодавець в засобах масової інформації шукав оголошення осіб, які пропонували послуги з догляду за особами похилого віку, з метою отримання житла взамін на ці послуги. За життя батько склав декілька таких заповітів на користь сторонніх осіб, при цьому вважав, що укладає договори довічного утримання. Проте жодна з осіб, кому він заповідав своє майно, ніколи не надавала йому допомоги по догляду та організації життєдіяльності. Про це свідчить і та обставина, що відповідачі пропустили строк на прийняття спадщини через свою необізнаність як про смерть спадкодавця, так і про наявність заповіту на їхню користь, тому в судовому порядку отримали додатковий строк для прийняття спадщини. Між тим позивач і його дочка відвідували ОСОБА_5 не рідше, ніж два рази на тиждень, готували йому їжу, прали його речі, прибирали житло, приносили продукти харчування, ліки. ОСОБА_5 сам розповідав позивачу про складені заповіти, які самостійно скасовував, називаючи зазначених в заповітах осіб шахраями через те, що жоден з них жодного разу не відвідав його. Позивач вважав, що при складанні заповіту сталася помилка батька щодо правової природи оспорюваного правочину, оскільки він вважав, що укладає договір довічного утримання. ОСОБА_5 скасував би цей заповіт самостійно, як він це робив зі своїми попередніми розпорядженнями на випадок смерті, проте з 2016 року хворобливий стан його свідомості значно посилився, з ним часто ставалися напади амнезії, він повідомляв стороннім особам, що є батьком дочки, хоча позивач є його єдиним сином.

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня

2021 року справу направлено за підсудністю до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя

від 17 листопада 2023 року у складі судді Щасливої О. В. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним заповіт, складений 07 лютого 2017 року ОСОБА_5 , під номером 226, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Спірідоновою М. А. Стягнуто

з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 454,00 грн судового збору.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 травня 2024 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2023 року залишено без задоволення.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався статтями 15 16 202 203 205 229 1233 1257 1261 1268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтями 2 4 5 12 13 77-81 256 257 263-265 280 352 354 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), та виходив із доведеності позивачем порушення його цивільного права, застосування належного способу захисту, що має наслідком ухвалення рішення на користь позовних вимог.

Під час з`ясування обставин справи суд першої інстанції встановив, що спадкодавцем ОСОБА_5 було складено кілька заповітів на користь осіб, які бажають надати послугу з догляду за літньою людиною, відомості про яких він отримував з оголошень в друкованих засобах масової інформації. Про ці обставини розказав суду позивач, який зазначив, що у батька було багато газетних листів, що містили оголошення про осіб, які пропонують надати послуги з догляду за літньою людиною. Свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 показали, що ОСОБА_5 був запальною, образливою, капризною людиною, здатною до маніпулювання, людиною настрою, непослідовною в своїх вчинках та рішеннях. володів мінливим характером, постійно погрожував сину, що віддасть своє житло іншим особам, які більш якісно будуть доглядати за ним, мав купу газетних вирізок з оголошеннями, що містили пропозицію доглянути особу похилого віку взамін на отримання житла цієї особи після її смерті. Вказані свідки показали, що позивач сумлінно виконував синовні обов`язки, належним чином доглядаючи за батьком та створюючи йому всі необхідні умови для гідної життєдіяльності, але ж найменша, на думку спадкодавця, провина вінчалася погрозами сину про те, що батько знайде осіб, які будуть краще за ним доглядати і позбавить позивача таким чином спадщини. Зміст наданих суду оголошень в друкованих засобах інформації про догляд за особою похилого віку або за особою з інвалідністю в обмін на отримання житла після її смерті, наявних в житлі спадкодавця, підкріплює висновки суду про те, що спадкодавець вдавався до пошуку осіб, на чию допомогу в організації його життєдіяльності він може розраховувати. Сукупність досліджених судом фактичних даних свідчить про направленість волевиявлення ОСОБА_5 на укладення іншого за своєю природою правочину, а саме: договору довічного утримання, тобто намірами померлого ОСОБА_5 охоплювалось отримання послуг по догляду в обмін на передану нерухомість, а не безоплатне передання на користь сторонніх осіб належного йому житла. На користь вказаного висновку суду першої інстанції свідчать фактичні дані про стан здоров`я спадкодавця, порушення його пам`яті, розлади психіки, що випливає як із показань свідків, так і з амбулаторної карти померлого.

У зв`язку з викладеним, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач довів наявність обставин, які в силу закону є передумовою для застосування наслідків вчинення правочину під впливом помилки, тобто довів, що під час складання заповіту від 07 лютого 2017 року спадкодавець помилявся щодо природи правочину, і така помилка має істотне значення. Правовими наслідками правочину, який вчинено під впливом помилки, є визнання такого правочину недійсним.

Короткий зміст оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 28 серпня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_9 задоволено. Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2023 року у цій справі скасовано. Ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати зі сплати судового збору за апеляційну скаргу у сумі 1 362,00 грн.

Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та прийняв нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , посилаючись на те, що:

1) має місце порушення норм цивільного процесуального права при ухваленні оскаржуваного заочного рішення у цій справі, яке могло б бути, навіть, обов`язковою підставою для скасування цього рішення апеляційним судом (справу розглянуто судом за відсутності відповідачки ОСОБА_2 та її представника, не повідомлених належним чином про дату, час і місце засідання суду

17 листопада 2023 року, в якому саме було ухвалене оскаржуване рішення, хоча таке повідомлення було обов`язковим (належні, допустимі докази протилежного

у матеріалах цієї справи відсутні), проте відповідачка ОСОБА_2 чи її представник не обґрунтовували апеляційну скаргу у цій справі такою підставою. Апеляційним судом встановлено, що останній виклик відповідачки ОСОБА_2 у суді першої інстанції перед ухваленням оскаржуваного заочного рішення на судове засідання 13 жовтня 2023 року повернувся на адресу суду першої інстанції

з відміткою поштового відділення «адресат відсутній» (що вважається належним повідомленням відповідача в силу вимог частини восьмої статті 128 ЦПК України). Проте 13 жовтня 2023 року розгляд цієї справи був відкладений на 17 листопада 2023 року об 08.30 з інших підстав (витяг з журналу ведення протоколу судового засідання. І одразу за цим витягом підшита довідка про відсутність фіксації судового засідання, призначеного судом першої інстанції на 17 листопада

2023 року через неявку всіх учасників цієї справи, довідка щодо компакт-дисків із звукозаписами судових засідань за 13 квітня 2023 року та 29 червня 2023 року та оскаржуване заочне рішення суду першої інстанції;

2) позивач ОСОБА_1 та його представник не надали суду першої інстанції належних, допустимих доказів в обґрунтування позову позивача, та зокрема наявності правових підстав, передбачених статтею 229 ЦК України, а саме, що спадкодавець ОСОБА_5 , 1936 року народження, який помер

ІНФОРМАЦІЯ_1 , вчинив під впливом помилки зазначений оспорюваний заповіт

від 07 лютого 2017 року на користь відповідачів, який було посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Спірідоновою М. А., реєстровий № 226;

3) доказом відсутності будь-якої помилки (стаття 229 ЦК України) при вчиненні заповіту від 07 лютого2017 року спадкодавцем ОСОБА_1 , у тому числі,

є той факт, що у подальшому майже протягом 2-х років за своє життя з дня складання заповіту і до дня своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкодавець ОСОБА_1 цей заповіт не скасовував, як інший, складаний раніше, про який зазначав позивач у цій справі, у тому числі в апеляційному суді, не визнавав недійсним тощо;

4) Письмовий доказ з особистим підписом спадкодавця - батька

ОСОБА_1 , а саме: спорюваний нотаріально посвідчений односторонній правочин - заповіт спадкодавця на користь відповідачів Безкубських у рівних частках, позивач, у якого з батьком були складні відносини, виникали сварки, оскільки у батька був складний характер, мав спростовувати також саме іншими письмовими доказами, складеними зокрема також за підписом спадкодавця ОСОБА_1 , де б він зазначав чи визнавав вчинення ним цього заповіту під впливом помилки у природі правочину, прав та обов`язків сторін тощо, а не якими-то незрозуміло ким і де взятими газетними вирізками чи усними показами будь-яких свідків, та зокрема ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ;

5) дії приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Спірідонової М. А. (третьої особи у цій справі) при складанні заповіту не визнавались незаконними у цій справі та рішення іншого суду в іншій справі про це у цій справі також відсутнє та стороною позивача суду не було надано, а нотаріус,

у тому числі у судовому засіданні в апеляційному суді у цій справі наполягала на тому, що заповіт був записаний нею, як нотаріусом зі слів ОСОБА_5 , відповідав добровільній волі останнього, до підписання прочитаний вголос заповідачем і власноручно ним підписаний у її присутності, особу його вона встановила на підставі паспорту та коду, копії яких наявні в її нотаріальній справі, дієздатність заповідача вона перевіряла, наслідки складання заповіту вона заповідачу ОСОБА_5 роз`яснювала, він казав, що їх розуміє та наполягав саме на складанні цього заповіту, прізвища, імена, по батькові і дати народження спадкоємців за оспорюваним заповітом заповідувач називав їй (нотаріусу) сам особисто, будь-які документи на підтвердження особи останніх для цього не були потрібні і нею, як нотаріусом, у заповідача не вимагались;

6) стороною позивача у цій справі не спростовано належними, допустимими доказами того факту, що хоча відповідачі ОСОБА_10 й були сторонніми особами для спадкодавця ОСОБА_5 , проте товаришували з ним, у тому числі, зі слів відповідача ОСОБА_3 , у судовому засіданні в апеляційному суді, він особисто знав померлого ОСОБА_5 , 1936 року народження, якому він допомагав харчами тощо та який часто скаржився на свого сина - позивача ОСОБА_1 , з яким у нього були погані відносини зі слів самого померлого; ОСОБА_5 товаришував з його матір`ю - відповідачкою ОСОБА_2 , 1956 року народження, після смерті його дружини, вони зустрічались у ОСОБА_11 , на ринку, при складанні спадкодавцем оспорюваного заповіту вони із матір`ю, як спадкоємці за цим заповітом у рівних частках, не були присутні у нотаріуса, про заповіт їм взагалі не було відомо, поки їх не повідомив про нього нотаріус

Нароха О. В., яка заводила спадкову справу після смерті спадкодавця

ОСОБА_5 , у зв`язку із чим вони навіть пропустили строк для прийняття цієї спадщини за оспорюваним заповітом і вимушені були звертатись у подальшому до суду для отримання додаткового строку для прийняття спадщини за оспорюваним заповітом, рішенням суду додатковий строк для прийняття ними спадщини за оспорюваним заповітом їм було надано, копія цього рішення суду наявна

у матеріалах справи (рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя

від 27 січня 2021 року у справі ЄУН 336/6000/19 за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха О. В., про продовження строку для прийняття спадщини, позов яких було задоволено, визначено позивачам додатковий строк терміном два місяці з дня набрання рішенням законної сили для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , яке набуло законної силі та не скасовано). Вони

у подальшому з дотриманням цього визначеного судом строку 06 квітня 2021 року звернулися до нотаріуса Нароха О. В. із заявами про прийняття спадщини за цим заповітом.

На підставі викладеного, апеляційний суд дійшов висновку, що відсутні правові підстави, передбачені статтею 229 ЦК України, для визнання недійсним у цій справі заповіту, складеного 07 лютого 2017 року ОСОБА_5 , який помер

ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Спірідоновою М. А., реєстровий № 226, доводи апеляційної скарги відповідачки ОСОБА_2 ґрунтуються на законі та доказах, наявних

у матеріалах цієї справи, а рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам щодо його законності і обґрунтованості, що стало підставою для його скасування.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У вересні 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник

ОСОБА_4 , через засоби поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду

з касаційною скаргою (у жовтні 2024 року - уточненою касаційною скаргою на виконання вимог ухвали Верховного Суду від 30 вересня 2024 року) на постанову Запорізького апеляційного суду від 28 серпня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, представник заявника посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах: від 26 вересня 2019 року

у справі № 389/1809/16-ц, від 14 грудня 2023 року у справі № 520/9340/17.

У касаційній скарзі заявник також вказує, що надані позивачем докази свідчать про наявність в діях ОСОБА_5 на момент оформлення оспорюваного заповіту помилки в правовій природі та юридичних наслідках вчинюваного правочину; апеляційний суд належним чином не дослідив докази, а дослідженим доказам надав неправильну оцінку; будь-які докази, що стосуються предмету спору, зі сторони відповідачів взагалі відсутні. Нотаріус, на пояснення якого посилався апеляційний суд, не змогла згадати ОСОБА_5 , вона розповідала взагалі про дії, які проводяться при оформленні заповіту, а не про її дії в цьому конкретному випадку. Наявність чи відсутність помилки неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку з цим у догляді й сторонній допомозі; наявність

у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору. ОСОБА_5 був особою похилого віку, страждав на ряд хронічних захворювань, після перенесеного інсульту мав проблеми із пам`яттю, плутав різні події в різні події його життя, про що свідчать записи в його медичній картці. Частина будинку, якою він мав намір розпорядитися, була єдиним його місцем проживання. Відповідачі не довели той факт, що вони товаришували з батьком позивача ( ОСОБА_5 ). Суд повірив «на слово» відповідачам, які взагалі не надали жодного доказу на підтвердження своїх заперечень проти позову. Незрозуміло, який саме документ мав би свідчити, на думку суду, про визнання вчинення ОСОБА_5 заповіту під впливом помилки у природі правочину. Щодо газетних вирізок, то свідки також підтвердили в судовому засіданні, що після смерті батька позивача в будинку було знайдено багато газет, в яких були помічені оголошення «досмотрю пожилого человека

с правом наследования жилья» (копії яких долучені до справи). Тобто умовою догляду було саме право спадкування, яке у сторонньої особи може бути реалізовано лише шляхом оформлення заповіту. Законом не передбачено можливості спадкування за законом для сторонніх осіб. Саме тому з`явилися заповіти на ім`я відповідачів. Скасування попереднього заповіту від 16 жовтня 2015 року на користь відповідачів і є опосередкованим доказом того, що батько просто забув про існування оскаржуваного заповіту і не бажав залишати заповіт на користь Безкубських. Відповідачі вже декілька разів намагалися заволодіти житлом померлого батька - два рази за допомогою заповіту і один раз шляхом укладення договору купівлі-продажу будинку.

Відзиви на касаційну скаргу станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 30 вересня 2024 року касаційну скаргу

ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник Радостєва М. В., залишено без руху, надано строк для усунення недоліків.

У визначений строк ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник

Радостєва М. В., усунув недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 04 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 335/9748/21 із Шевченківського районного суду м. Запоріжжя та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У листопаді 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 335/9748/21.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Позивач є сином ОСОБА_5 , чия смерть сталася ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Від імені ОСОБА_5 07 лютого 2017 року складений заповіт, яким усе належне йому майно заповідано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних частках.

Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Постанова апеляційного суду зазначеним вимогам відповідає з огляду на таке.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, позов мотивовано, у тому числі, тим, що ОСОБА_5 уклав заповіт на користь відповідачів під впливом помилки, натомість батько позивача фактично хотів укласти договір довічного утримання.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою та третьою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У статті 216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини,

є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Указане суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи.

Такі правові висновки викладено Верховним Судом у постанові від 03 серпня

2022 року у справі № 363/4381/19 (провадження № 61-20719св21).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) вказано, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18), зроблено висновок щодо застосування

статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення.

Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).

Наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору.

Подібні правові висновки містяться у постановах Верховного Суду України:

від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14; від 21 жовтня 2015 року у справі

№ 6-202цс15; від 02 грудня 2015 року у справі № 6-2087цс15; від 16 березня

2016 року у справі № 6-93цс16, та постановах Верховного Суду: від 16 січня

2019 року у справі № 461/4980/17 (провадження № 61-44057св18), від 20 лютого 2019 року у справі № 462/1992/15-ц (провадження № 61-21435св18), від 20 березня 2019 року у справі № 758/463/15-ц (провадження № 61-48695св18),

від 20 листопада 2019 року у справі № 308/3593/17 (провадження № 61-9531св19), від 24 червня 2020 року у справі № 405/2719/17 (провадження № 61-45189св18), від 18 грудня 2020 року у справі № 541/2898/16 (провадження № 61-12478св20) та інших.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Посилаючись на установлені у справі обставини, які не дають підстав для висновку про укладення оспорюваного заповіту ОСОБА_5 під впливом помилки, апеляційний суд відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 через недоведеність позовних вимог. Зокрема позивач не надав суду належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження того, що його батько за життя уклав заповіт, складений 07 лютого 2017 року, нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу

Спірідоновою М. А., реєстровий № 226, саме під впливом помилки чи з метою укладення договору довічного утримання.

Колегія суддів погоджується із таким обґрунтованим висновком апеляційного суду про відсутність правових підстав для визнання заповіту недійсним, оскільки це підтверджується установленими судами обставинами та матеріалами справи. На цю користь свідчить, в тому числі, те, що ОСОБА_5 після укладення заповіту 07 лютого 2017 року і до дня своєї смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), цей заповіт не скасував, судових спорів про визнання його недійсним не ініціював. Сам заявник не оспорює складні відносини із батьком.

Доводи касаційної скарги про недійсність заповіту нічим не підтверджені та зводяться до переоцінки встановлених судами обставин і незгоди з оскаржуваним судовим рішенням, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду. Тому такі доводи відхиляються.

Окрім цього, газетні вирізки, в яких йдеться про надання послуг з догляду за людьми похилого віку в обмін на нерухомість, на які посилається заявник, визнані судом апеляційної інстанції недопустимим доказом.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_5 був особою похилого віку, страждав на ряд хронічних захворювань, після перенесеного інсульту мав проблеми із пам`яттю, плутав різні події в різні періоди його життя, відповідна частина будинку була єдиним його місцем проживання, спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів саме в тому контексті, який, на думку позивача, підтверджує обґрунтованість заявлених ним позовних вимог.

У свою чергу у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до припущень, проте доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Посилання заявника на правові позиції Верховного Суду від 26 вересня 2019 року

у справі № 389/1809/16-ц та від 14 грудня 2023 року у справі № 520/9340/17 не приймаються, оскільки обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що апеляційний суд ухвалив судове рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Так, у справі № 389/1809/16-ц сторона дарувальника в оспорюваному договорі дарування квартири від 05 серпня 2014 року була представлена двома особами - позивачкою та її чоловіком, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , після укладення цього договору. Чоловік позивачки за життя не оспорював договір дарування, тому відсутні підстави вважати, що при вчиненні ним оспорюваного договору дарування цього правочину, він діяв під впливом помилки. У наведеній справі позов пред`явлено позивачкою, як однією з осіб, яка вчиняла договір дарування на стороні дарувальника, та яка подала заяву про прийняття спадщини після смерті його чоловіка, до обдаровуваного - відповідачки. Натомість інша фізична особа, на користь якої складено заповіт чоловіком позивачки, і яка прийняла спадщину після його смерті, залучена третьою особою, а не співвідповідачем. З урахуванням цього Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій та прийняв нове рішення про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування квартири з підстав пред`явлення позову до неналежного відповідача.

У справі № 520/9340/17 позивачка просила визнати недійсним заповіт, складений 12 червня 2013 року її батьком. На думку позивачки, незважаючи на нотаріальне посвідчення цього заповіту і на можливе формальне роз`яснення нотаріусом правових наслідків його вчинення, воля батька не була і не могла бути направлення на позбавлення рідної доньки спадщини. Наявність оспорюваного заповіту позивач пояснює тим, що сестра, маючи на меті заволодіти усім майном батьків, безпосередньо перед смертю матері, яка тяжко хворіла, і тому увага батька була зайнята цим, під приводом оформлення реконструкції будинку,

у зв`язку з тим, що скінчилась чергова генеральна довіреність на розпорядження майном, вмовила батька підписати «необхідні папери» у нотаріуса. Таким чином, оспорюваний заповіт слід визнати недійсним, оскільки його зміст не відповідає внутрішній волі батька та порушує права позивача на спадкове майно, фактично визначені самим спадкодавцем за життя. Суди встановили, що 12 червня

2013 року о 10:35 год приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Федорченко Т. М. посвідчено заповіт, відповідно до якого батько позивачки на випадок своєї смерті зробив таке розпорядження: все його майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось і взагалі все те, що на день його смерті буде належати йому по закону та на що він за законом матиме право, заповів своїй дочці (відповідачці), ІНФОРМАЦІЯ_3 . У заповіті також зазначено, що заповіт написаний нотаріусом з його слів, ним прочитано та власноруч підписано. Факт підписання вказаного заповіту саме їх батьком сторонами не оспорюється. Верховний Суд вказав, що суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання заповіту недійсним, оскільки позивачкою не доведено відсутність волевиявлення її батька щодо розпорядження належним йому майном на користь відповідачки, тому постанову суду апеляційної інстанції в цій частині належить залишити без змін.

Доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції статті 89 ЦПК України при оцінці доказів не знайшли своє підтвердження при перегляді цієї справи та спростовуються змістом оскаржуваної постанови, відповідно до якої апеляційний суд оцінив докази сторін у їх взаємозв`язку та сукупності.

Незгода заявника із судовим рішенням, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду.

Отже, доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність оскарженого судового рішення не впливають та за своїм змістом переважно свідчать про незгоду із встановленими судами попередніх інстанцій обставинами та спрямовані на необхідність переоцінки доказів Верховним Судом, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Апеляційний суд належним чином виконав вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів, дотримався вимог статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості судових рішень і вирішив спір з урахуванням наданих доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (зокрема рішення у справі від 03 квітня 2008 року «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Оскаржена постанова по суті вирішення спору є достатньо вмотивованою та містить висновки судів щодо питань, які мають значення для вирішення справи.

Отже, апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, які їх регулюють, та дійшов обґрунтованого висновку про скасування заочного рішення суду першої інстанції та прийняття нового рішення про відмову

в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

У межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховним Судом не встановлено підстав для висновку, що суд ухвалив оскаржуване судове рішення із неправильним застосуванням норм матеріального права або із порушенням норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду - без змін.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, судом касаційної інстанції не встановлено.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник Радостєва Марина Володимирівна, залишити без задоволення.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 28 серпня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник