Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.07.2018 року у справі №755/4578/17

Постанова

Іменем України

24 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 755/4578/17

провадження № 61-29367 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Головуючого - Стрільчука В. А.,

Суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Ступак О. В., Усика Г. І. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

представник позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Платинум Банк»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 19 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Музичко С. Г.,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» (далі ПАТ «Платинум Банк») про визнання частково недійсним договору про іпотечний кредит.

На обгрунтування позовних вимог зазначали, що 01 листопада 2007 року вони, як солідарні позичальники, уклали із Закритим акціонерним товариством «Міжнародний іпотечний банк» (далі ЗАТ «Міжнародний іпотечний банк»), правонаступником якого є ПАТ «Платинум Банк», договір про іпотечний кредит № 3.07111787. В цей же день ОСОБА_1 уклав з ЗАТ «Міжнародний іпотечний банк» іпотечний договір № 3.07111787. У подальшому 19 червня

2015 року, 19 лютого 2016 року та 10 серпня 2016 року з метою здійснення реструктуризації заборгованості за кредитним договором сторони уклали додаткові договори до договору про іпотечний кредит від 01 листопада

2007 року.

20 березня 2017 року позивачі звернулись до відповідача з проханням привести пункт 2 додаткового договору від 19 червня 2015 року до договору про іпотечний кредит від 01 листопада 2007 року у відповідність до приписів частини дванадцятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якої реструктуризація заборгованості, зокрема здійснюється шляхом поділу існуючого кредитного зобов'язання в іноземній валюті за договором про надання споживчого кредиту на: зобов'язання, забезпечене іпотекою, у розмірі залишку кредиту на момент реструктуризації, вираженого в гривнях за курсом, що діяв на момент отримання кредиту.

Вважали, що під час реалізації процедури реструктуризації заборгованості за договором про іпотечний кредит залишок зобов'язання по кредиту, що було забезпечене іпотекою, у розмірі залишку кредиту на момент реструктуризації, повинно було бути виражене у національній грошовій одиниці - гривні за курсом, що діяв на момент отримання кредиту, який складав 5,05 гривні за

1,00 долар США, а тому вважали, що у пункті 2 додаткового договору від

19 червня 2015 року залишок по кредиту, що був забезпечений іпотекою, повинен був дорівнювати 24 839 доларів США 94 центи помножені на

5,05 гривень - 125 441 гривень 70 копійок (станом на 21 червня 2015 року).

Посилаючись на наведене, а також на те, що відповідач при укладенні додаткової угоди про реструктуризацію заборгованості використав елементи нечесної підприємницької практики, просили визнати недійсним пункт 2 додаткового договору від 19 червня 2015 року до договору про іпотечний кредит від 01 листопада 2007 року № 3.07111787, укладеного між ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволено.

Визнано недійсним пункт 2 додаткового договору від 19 червня 2015 року до договору про іпотечний кредит від 01 листопада 2007 року № 3.07111787, укладеного між ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ПАТ «Платинум Банк» не було дотримано вимог частини дванадцятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, якою передбачено проведення реструктуризації шляхом поділу існуючого кредитного зобов'язання в іноземній валюті за договором про надання споживчого кредиту на зобов'язання, забезпечене іпотекою, у розмірі залишку кредиту на момент реструктуризації, вираженого в гривнях за курсом, що діяв на момент отримання кредиту. Визначений у пункті 2 додаткового договору від

19 червня 2015 року розмір фактичної заборгованості позичальників перед кредитором повинен був бути виражений у гривнях за курсом, що діяв на момент укладання додаткового договору, а не у доларах США. З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що оскаржуваний пункт додаткового договору суперечить принципу добросовісності і його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду позивачів.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19 вересня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Платинум Банк» задоволено, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що положення Закону України «Про захист прав споживачів» застосовуються до спорів, які виникли з кредитних правовідносин лише в тому разі, якщо правовою підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, про типові відсоткові ставки тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають зобов'язальні правовідносини, тому до спорів про виконання такого договору положення Закону України «Про захист прав споживачів» не застосовуються. Крім того, в частині дванадцятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» наведений перелік шляхів реструктуризації заборгованості, однак, вказана норма не зобов'язує кредитодавця при прийнятті рішення про реструктуризацію заборгованості здійснити її лише в спосіб, визначений у вказаній статті. Ураховуючи, що укладаючи додатковий договір, сторони погодили шляхи реструктуризації заборгованості за кредитним договором, які відповідали їх інтересам, суд дійшов висновку, що правові підстави для визнання його недійсним з підстав, передбачених статтею 19 Закону України «Про захист прав споживачів», відсутні.

У жовтні 2017 року до касаційного суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3, у якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення Апеляційного суду

м. Києва від 19 вересня 2017 року скасувати, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року залишити в силі.

Касаційна скарга обгрунтована посиланням на помилковість висновку суду апеляційної інстанції про те, що дія Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником, що виникають під час виконання кредитного договору. Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому факту, що положеннями Закону України «Про захист прав споживачів» визначено правила реалізації процедури реструктуризації заборгованості за кредитним договором, які не були дотримані ПАТ «Платинум Банк». Суд не звернув увагу на те, що надання споживчих кредитів в іноземній валюті на території України заборонено, а тому оскаржувана умова додаткового договору від 19 червня 2015 року до договору про іпотечний кредит є несправедливою, суперечить принципу добросовісності, є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання його недійсним.

Відзив на касаційну скаргу не подано.

Згідно статті 388 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня

2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.

23 травня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення»

ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 01 листопада 2007 року між ЗАТ «Міжнародний іпотечний Банк», правонаступником якого є ПАТ «Платинум Банк», та ОСОБА_1, ОСОБА_2 укладений договір про іпотечний кредит № 3.07111787, за умовами якого позичальники отримали кредит у сумі 75 000 доларів США строком на 180 місяців зі сплатою 12,50 процентів річних за користування ним.

19 червня 2015 року між ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2 з метою здійснення реструктуризації заборгованості за кредитним договором укладений додатковий договір до договору про іпотечний кредит № 3.07111787 від 01 листопада 2007 року (далі додатковий договір), за умовами якого був змінений розмір щомісячного платежу, на період з 21 червня 2015 року по 20 грудня 2015 року, зменшений розмір процентів за користування кредитом на вказаний період, змінений порядок погашення заборгованості за кредитом та нарахування процентів за користування кредитом (пункт 1 додаткового договору).

У пункті 2 додаткового договору сторони дійшли згоди, що на дату його укладення сума фактичної заборгованості позичальника перед кредитором за кредитом, з урахуванням консолідації простроченої суми кредиту із залишком заборгованості за кредитом та попередньо погашеної заборгованості за кредитом, становить 24 839 доларів США 94 центів.

За положеннями частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

За змістом частини першої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Агресивною вважається підприємницька практика, яка фактично містить елементи примусу, докучання або неналежного впливу та істотно впливає чи може вплинути на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції (абзац 1 частини четвертої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Відповідно до абзацу 1 частини шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Доказів на підтвердження використання відповідачем нечесної підприємницької практики чи наявності інших передбачених чинним законодавством України підстав недійсності додаткового договору позивачами не надано.

Щодо доводів касаційної скарги про недотримання банком процедури реструктуризації заборгованості за кредитним договором, визначеної в Законі України «Про захист прав споживачів», слід зазначити наступне.

Згідно частини дванадцятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, кредитодавець має право проводити за погодженням із споживачем реструктуризацію заборгованості за договором про надання споживчого кредиту.

Реструктуризація, зокрема, здійснюється шляхом:

1) надання позичальникам відстрочки сплати суми основного боргу за договорами про надання споживчого кредиту на строк не більше трьох років;

2) продовження строку договору про надання споживчого кредиту з урахуванням обмежень, що діють у банках, та обставин щодо фінансового стану позичальника;

3) зміни механізму нарахування відсотків таким чином, щоб частина щомісячних платежів з обслуговування кредитів не перевищувала 35 відсотків сукупного місячного доходу сім'ї;

4) поділу існуючого кредитного зобов'язання в іноземній валюті за договором про надання споживчого кредиту на:

- зобов'язання, забезпечене іпотекою, у розмірі залишку кредиту на момент реструктуризації, вираженого в гривнях за курсом, що діяв на момент отримання кредиту;

- зобов'язання, не забезпечене іпотекою, у розмірі різниці залишку кредиту в гривнях за курсом на момент реструктуризації та залишку кредиту в гривнях за курсом, що діяв на момент отримання кредиту, яке повністю виконується в кінці строку договору про надання споживчого кредиту.

Банк має право за реструктуризованими договорами, звільнити позичальників від сплати будь-яких штрафних санкцій за несвоєчасне виконання умов кредитних договорів, що виникли до дати такої реструктуризації.

Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що наведений в ній перелік шляхів реструктуризації заборгованості за кредитним договором не є вичерпним. Крім того, здійснювати реструктуризацію боргу у розмірі залишку кредиту на момент реструктуризації, вираженого в гривнях за курсом, що діяв на момент отримання кредиту, є правом банку, а не його обов'язком.

За змістом статті 627 ЦК України, сторони відповідно до статті 6 цього Кодексу є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

В частині першій статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Укладаючи оспорюваний додатковий договір, сторони погодили шляхи реструктуризації заборгованості за кредитним договором, які відповідали їх волевиявленню та інтересам, додатковий договір підписаний сторонами, які мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а тому апеляційний суд дійшов обгрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання оскаржуваного пункту додаткового договору недійсним.

Доводи касаційної скарги щодо заборони надання на території України споживчих кредитів в іноземній валюті є необгрунтованими, оскільки на час укладення договору про іпотечний кредит (01 листопада 2007 року) така заборона в Законі України «Про захист прав споживачів» була відсутня.

Щодо застосування Закону України «Про захист прав споживачів» до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, слід зазначити наступне.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

При цьому споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 цього Закону). Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада

2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням

ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Апеляційний суд наведеного не урахував та дійшов помилкового висновку про те, що дія Закону України «Про захист прав споживачів» не застосовується до правовідносин, що виникають під час виконання кредитного договору. Зазначене не вплинуло на вирішення спору по суті, разом з тим, у зв'язку з неправильним застосуванням апеляційним судом у цій частині норм матеріального права, рішення суду підлягає зміні, шляхом виключення з його мотивувальної частини посилання суду на не застосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» до правовідносин, що виникли під час виконання кредитного договору.

Відповідно до частин першої, третьої та четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 частково задовольнити.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 19 вересня 2017 року змінити, виключивши з його мотивувальної частини висновок суду про не застосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» до правовідносин, що виникли під час виконання кредитного договору.

В іншій частині рішення Апеляційного суду м. Києва від 19 вересня 2017 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий: В. А. Стрільчук

Судді: В. О. Кузнєцов

А.С. Олійник

О.В. Ступак

Г. І. Усик