Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 09.02.2020 року у справі №724/1488/19

Постанова

Іменем України

21 грудня 2020 року

м. Київ

справа №724/1488/19

провадження №61-10918св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження справу за позовом акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення за касаційною скаргою акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 04 листопада 2019 року у складі судді Руснака А. І. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 22 січня 2020 року у складі колегії суддів: Перепелюк І. Б., Височанської Н. К., Лисака І. Н.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",

представник позивача - Білоус Андрій Володимирович,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк) звернулося до

ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 з позовом, у якому просило виселити відповідачів з будинку АДРЕСА_1 зі зняттям з реєстрації місця проживання у відповідному органі реєстрації.

Позовна заява мотивована тим, що 12 грудня 2016 року АТ КБ "ПриватБанк" в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримало у власність будинок АДРЕСА_1, на підставі нотаріально посвіченого договору іпотеки від 12 листопада 2007 року.

Після отримання права власності на вказану нерухомість, банк здійснив намагання отримати доступ до житла, однак перешкодою для вчинення зазначених дій стала реєстрація та проживання у ньомуОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, які підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення з будинку.

Надіслана на адресу відповідачів письмова вимога про добровільне звільнення будинку не була задоволена.

Посилаючись на вказані обставини, банк просив позов задовольнити.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Хотинського районного суду Чернівецької області

від 04 листопада 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі не можуть бути виселені з нього без надання іншого житла, оскільки житловий будинок набутий у власність іпотекодавцем ОСОБА_1 до укладення іпотечного договору, придбаний не за рахунок кредитних коштів.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 22 січня 2020 рокуапеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" залишено без задоволення. РішенняХотинського районного суду Чернівецької області

від 04 листопада 2019 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи. Виселення відповідачів без надання їм іншого постійного жилого приміщення відповідно до частини 2 статті 109 ЖК Української РСР є неможливим.

Апеляційний суд зауважив, що відмова у задоволенні позову про виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення не перешкоджає зверненню позивача з вимогами про їх виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення, яке буде надане їм, у разі задоволення таких вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року, АТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій були порушені норми матеріального та процесуального права, вимоги чинного законодавства України. Судами не враховано, що АТ КБ "ПриватБанк" є власником спірного будинку та безпідставно відмовлено у задоволенні позову, посилаючись на те, що позивач звернувся із позовом про виселення без надання іншого житла, тому на думку заявника позовні вимоги мають бути задоволенні у повному обсязі, оскільки відповідачі не є власниками квартири.

Крім того, відповідно до частини 2 статті 109 ЖК УРСР на кредитора не покладено обов'язок за власний рахунок надавати житло боржнику, який підлягає виселенню з предмета іпотеки.

При цьому посилається на відповідні судові рішення Верховного Суду України.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи відзиву щодо вимог і змісту касаційної скарги до суду не направили.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частини 1 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За змістом частини 1 статті 575 ЦК України та статті 1 Закону "Про іпотеку" іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому статтями 400, 401, 416 ЦПК України.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону "Про іпотеку" в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтями 400, 401, 416 ЦПК України.

Згідно з частиною третьою статті 33 Закону "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 грудня 2016 року АТ КБ "ПриватБанк" в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримало у власність будинок

АДРЕСА_1, на підставі нотаріально посвідченого договору іпотеки від 12 листопада 2007 року.

Право власності у попереднього власника (ОСОБА_1) даного житлового будинку виникло 06 листопада 2007 року на підставі свідоцтва про право власності від 08 листопада 2007 року, виданого виконавчим комітетом Малинецької сільської ради Хотинського району Чернівецької області, що підтверджується копією Витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно № 12082114, тобто до укладення іпотечного договору.

Згідно довідки виконавчого комітету Малинецької сільської ради Хотинського району Чернівецької області від 01 жовтня 2019 року в житловому будинку АДРЕСА_1, зареєстровані: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4

05 лютого 2019 року банком направлялась відповідачам вимога - претензія про необхідність виселення та зняття з реєстраційного обліку в будинку протягом 30 днів з моменту отримання вимоги. Вказана вимога відповідачами залишена без задоволення.

За змістом статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 40 Закону "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей.

Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя цієї статті регулює порядок виселення громадян.

Прикінцевими положеннями Закону "Про іпотеку", який набрав чинності з 01 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема, текст статті 109 викладено у новій редакції.

За змістом частини другої статті 40 Закону "Про іпотеку" та частини 3 статті 109 ЖК УРСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини 2 статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина 2 статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма статті 109 ЖК УРСР.

За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Установивши у справі, яка переглядається, що позивач набув право власності на спірний будинок у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки і з цих підстав просить виселити відповідачів зі спірного будинку, який придбано не за рахунок кредиту, суди дійшли обґрунтованого висновку про неможливість виселення відповідачів із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла.

Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, а у подальшому підтверджений постановою Великої Палати Верховного Суду

від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, згідно з якою немає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.

Відповідно до абзацу 3 частини 1 статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

Таким чином вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням.

Вимога позивача про зобов'язання знятися з реєстраційного обліку задоволенню не підлягає з огляду на те, що відповідно до статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про виселення.

Такий висновок узгоджується з правовим висновком, який Верховний Суд виклав у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18).

Вирішуючи спір, суди з дотриманням вимог статей 89, 263, 264, 382 ЦПК України повно та всебічно з'ясували обставини справи, надали належну правову оцінку доводам сторін, наданим ними доказам та дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Також у касаційній скарзі заявник посилається на неврахування судами висновків Верховного Суду України у справах: № 6-10723св08, № 6-2778св08, № 6-55662св10, відповідно до яких право члена сім'ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно. Виникнення права членів сім'ї власника будинку на користування будинком та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку права власності на цей будинок, а отже, припинення права власності на будинок припиняє право членів його сім'ї на користування цим будинком. Чинним законодавством не передбачено перехід прав та обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом членів сім'ї колишнього власника у випадку зміни власника.

Проте зазначені доводи не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини наведених справ є різними і у справі, яка переглядається, іпотечне житло придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, тому до спірних правовідносин застосовуються положення статті 109 ЖК УРСР.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду.

З огляду на вищевикладене доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" залишити без задоволення.

Рішення Хотинського районного суду Чернівецької області

від 04 листопада 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 22 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко