Історія справи

Постанова КЦС ВП від 22.12.2025 року у справі №569/16033/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2025 року

м. Київ

справа № 569/16033/24

провадження № 61-7561св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 лютого 2025 року у складі судді Панас О. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 29 травня 2025 року, ухвалену у складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Боймиструка С. В., Шимківа С. С.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення із житлового приміщення без надання іншого житла.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, щоїй на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 . В цій квартирі був зареєстрований (знятий з реєстрації за її заявою у липні 2024 року) та фактично проживає її син ОСОБА_2 .

Вказувала на те, що проживання у її помешканні сина створює їй як власнику перешкоди у користуванні квартирою, оскільки він регулярно зловживає спиртними напоями, вчиняє сварки, скандали та фізичне насильство щодо неї. Відповідач не дає будь-якого доступу до однієї з кімнат, що порушує її права як власника. Також відповідач псує меблі та все, що знаходить у квартирі, кошти на сплату будь-яких комунальних послуг не дає.

Незважаючи на численні притягнення відповідача до адміністративної відповідальності, своєї поведінки він не змінює, продовжує порушувати правила співжиття, проживаючи при цьому в квартирі, яка йому не належить.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила суд усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 04 лютого 2025 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 29 травня 2025 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Попереджено ОСОБА_2 про дотримання правил співжиття у квартирі АДРЕСА_1 з власником ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що спірна квартира є єдиним житлом відповідача, з яким він має правовий тривалий та постійний зв`язок від дня народження, тому незалежно від його правового режиму таке є достатньою підставою для того, щоб вважати спірну квартиру його житлом у розумінні статті 8 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Крім того, квартира (будинок) була його постійним місцем проживання ще за життя попереднього власника, так як він був членом сім`ї попереднього власника і вселений та зареєстрований за його згодою, а тому має обґрунтовані очікування на подальше користування житлом.

Суди попередніх інстанцій дослідили можливість виселення відповідача на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції та вважали, що у цій справі інтереси позивача як власника житла не перевищують інтереси відповідача, у якого не припинилися правові підстави користування цим житлом, яке виникло з дозволу попереднього власника житла, та у разі втрати якого відповідач може стати безхатченком.

Апеляційний суд зазначив, що сама по собі наявність в особи права власності на спірне житло і вимоги безумовної реалізації повноважень власника не можуть бути легітимною підставою позбавлення іншого права особи, а саме права на житло, яке також гарантується і захищається Конституцією України (стаття 47) та Конвенцією (стаття 8). У цій справі право власності позивача лише певним чином обмежене законним правом проживання відповідача. Однак позивач на захист такого обмеження вимагає саме позбавлення відповідача права на житло, що не є пропорційним втручанням та не свідчить про легітимність мети цього позову. При цьому колегія суддів враховує, що позивач, набуваючи житло у власність в порядку спадкування від батьків, знала про обтяження спірної квартири (будинку) у вигляді права користування відповідача, отже, могла передбачити характер та вагу обтяження її майбутньої нерухомості.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У червні 2025 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що проживання відповідача у належному позивачці помешканні створює їй як власнику та як іншому жильцю квартири перешкоди у користуванні такою квартирою. Відповідач регулярно зловживає спиртними напоями, вчиняє в житловому приміщенні скандали та фізичне насильство щодо позивачки як особи похилого віку.

Крім того, відповідач не дає позивачці доступу до однієї з кімнат квартири, що порушує її право як власника володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном.

Водночас відповідач не несе витрат щодо утримання житлового приміщення, в якому він проживає, виносить речі та майно з квартири позивачки, спеціально псує наявне майно у житловому приміщенні і своїми діями робить нестерпним та неможливим спільне проживання з ним в одному житловому приміщенні.

Суди попередніх інстанцій не врахували, що неодноразові заходи впливу на відповідача не дали позитивних результатів і відповідач знову вчиняє адміністративні правопорушення у вигляді домашнього насильства стосовно позивачки.

Суди попередніх інстанцій правильно виходили із того, що виселення є найбільш крайнім заходом втручання у право людини на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції, однак не врахували, що таке втручання в особисті права може бути необхідним для захисту здоров`я та прав інших осіб і у контексті статті 2 Конвенції права кривдників не можуть переважати права жертв, тим більше в цій ситуації з позивачкою, як особи похилого віку, зокрема, на фізичну та психологічну недоторканність, тому за обставинами цієї справи припинення права користування відповідачем спірним житлом шляхом його виселення, відповідає такому критерію та переслідує легітимну мету.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 679/1657/18 (провадження № 61-12028св19), від 07 грудня 2022 року у справі № 524/6094/19 (провадження № 61-13306св21).

Доводи інших учасників справи

У липні 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Щербяк Ю. В. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями від 20 червня 2025 року для розгляду справи визначено такий склад колегії: суддя-доповідач - Коломієць Г. В. та судді, які входять до складу колегії: ОСОБА_4 Луспеник Д. Д .

Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2025 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У липні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2025 року, в зв`язку з відставкою судді ОСОБА_4 , призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.

Системою автоматизованого розподілу справ (протокол повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 листопада 2025 року) визначено суддю-доповідача - Коломієць Г. В. та суддів, які входять до складу колегії: Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_2 є сином ОСОБА_1

ОСОБА_1 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 на підставі договору про поділ нерухомого майна від 01 листопада 2018 року, посвідченому приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Рівненської області Степурою О. В., зареєстрованого у реєстрі за № 2932.

Місце проживання ОСОБА_2 було зареєстровано у квартирі АДРЕСА_1 за згодою попереднього власника (діда) від дня народження ІНФОРМАЦІЯ_1 до ІНФОРМАЦІЯ_2 . ОСОБА_2 знятий з реєстрації за заявою ОСОБА_1 , проте продовжує проживати у цій квартирі та користуватися нею.

ОСОБА_1 має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 , та згідно з довідкою ОСББ «Майновий комплекс «Дубенський» від 28 серпня 2024 року вих. № 28/08 проживає за місцем реєстрації.

Відповідно до листа Рівненського районного управління поліції ГУ НП в Рівненській області НП України від 08 серпня 2024 року № 1331/200/04-24 щодо ОСОБА_2 18 червня 2023 року та 14 лютого 2024 року складалися протоколи про адміністративне правопорушення за частиною першою та частиною другою статті 173-2 КУпАП та постановою Рівненського міського суду від 01 березня 2024 року притягувався до адміністративної відповідальності за частиною першою та частиною другою статті 173-2 КУпАП (справи № 569/12010/23 та № 569/3907/24).

ОСОБА_2 Рівненським РУП ГУНП в Рівненській області вносився в облік як «кривдник», на період з 18 червня 2023 року до 18 червня 2023 року відносно нього виносився терміновий обмежувальний припис.

Допитана судом свідок ОСОБА_6 , яка є рідною сестрою позивачки, суду показала, що відповідач народився та постійно проживає у квартирі АДРЕСА_1 , іншого житла у нього немає. Фактично вона та сторони у справі проживають на одному подвір`ї. Будинок розділений на дві квартири, є їхньою спадщиною. Показала, що позивачка постійно провокує скандали з сином, ображає його. Вони займають у будинку різні кімнати. Відповідач за характером не є агресивним, може вжити спиртне, але не зловживає цим.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Відповідно до частини першої статті 116 ЖК України якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Під час вирішення справ про виселення на підставі статті 116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) під майном також розуміють майнові права.

Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи, що гарантоване Конвенцією (в тому числі статтею 8), принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статей Конвенції, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно суспільний інтерес; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою Конвенції (в даному випадку статті 8), якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Отже, під час вирішення справи про виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до житлових приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування житлом.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Викладене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

У справі, яка переглядається, суди встановили, що спірна квартира є єдиним житлом відповідача, з яким він має правовий тривалий та постійний зв`язок від дня народження, тому незалежно від її правового режиму таке є достатньою підставою для того, щоб вважати цю квартиру його житлом у розумінні статті 8 Конвенції. Крім того, квартира (будинок) була його постійним місцем проживання ще за життя попереднього власника, так як він був членом сім`ї попереднього власника і вселений та зареєстрований за його згодою, а відтак має обґрунтовані очікування на подальше користування житлом.

Оцінюючи виселення відповідача на предмет пропорційностіпереслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що у цій справі інтереси позивачка як власника житла не перевищують інтереси відповідача, в якого не припинилися правові підстави користування цим житлом, яке виникло з дозволу попереднього власника житла, та у разі втрати якого відповідач може стати безхатченком.

Сама по собі наявність в особи права власності на спірне житло і вимоги безумовної реалізації повноважень власника не можуть бути легітимною підставою позбавлення іншого права особи, а саме права на житло, яке також гарантується і захищається Конституцією України та Конвенцією.

У цій справі право власності позивача лише певним чином обмежене законним правом проживання відповідача. Однак позивач на захист такого обмеження вимагає саме позбавлення відповідача права на житло, що не є пропорційним втручанням та не свідчить про легітимність мети цього позову.

Крім того, що позивачка, набуваючи житло у власність в порядку спадкування від своїх батьків, знала про обтяження спірної квартири (будинку) у вигляді права користування відповідача (її сина), отже, могла передбачити характер та вагу обтяження її майбутньої нерухомості.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Доводи касаційної скарги фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судами попередніх інстанцій, а також пов`язуються з необхідністю встановлення обставин, які, на думку заявника, встановлені судами неповно і неправильно.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів касаційної скарги по суті спору та їх відображення в судових рішеннях (з урахуванням доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження), питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам спору надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих висновків судів попередніх інстанцій.

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку.

Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).

У справі, яка розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин. Наявність у позивача іншої точки зору на встановлені судами обставини не спростовує законності та обґрунтованості ухвалених судами попередніх інстанцій судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь позивача.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 лютого 2025 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 29 травня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Коломієць Д. Д. Луспеник Ю. В. Черняк