Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.04.2021 року у справі №483/2161/19

Постанова

Іменем України

10 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 483/2161/19

провадження № 61-6375св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С.

Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 березня 2021 року у складі колегії суддів: Яворської Ж. М., Базовкіної Т. М., Царюк Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до

ОСОБА_2 про визнання квартири спільно набутим майном подружжя, визнання особи такою, що прийняла спадщину, та визнання права власності на квартиру.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що 09 квітня 1993 року було укладено шлюб між ОСОБА_3 та її матір'ю ОСОБА_4

21 лютого 1996 року під час сумісного проживання останніми було придбано квартиру АДРЕСА_1, яку за домовленістю між ними була зареєстрована за ОСОБА_3.

Позивач, будучи малолітньою дитиною, проживала з матір'ю і вітчимом за вказаною адресою та перебувала на утриманні матері.

ІНФОРМАЦІЯ_1, коли їй було лише 11 років, померла мати

ОСОБА_5. У цьому ж році рідний брат останньої забрав її на постійне проживання до Республіки Білорусь.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер, за життя уклавши договір довічного утримання з відповідачкою ОСОБА_2, яким передав спірну квартиру останній.

Вказувала, що 29 листопада 2019 року, коли її представник на свій адвокатський запит отримав копію договору купівлі-продажу, вона дізналась, що вказану квартиру її мати та ОСОБА_3 придбали у період, коли вони перебували у зареєстрованому шлюбі, а відтак це нерухоме майно є об'єктом спільної сумісної власності подружжя і вона має право на її 1/4 частку як спадкоємець першої черги після смерті матері.

Крім того, позивач посилалася на те, що до смерті матері проживала разом із нею та ОСОБА_3 у спірній квартирі, але в силу свого малолітнього віку не усвідомлювала, кому саме належить ця квартира.

На теперішній час перебування майна у відповідача перешкоджає їй зареєструвати своє право власності в порядку спадкування за законом.

Посилаючись на вищевикладене, позивач просила:

- визнати квартиру

АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_5;

- визнати її такою, що прийняла спадщину після смерті матері

ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1;

- визнати за нею право власності на 1/4 частки спірної квартири.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області

від 25 січня 2021 року у складі судді Рак Л. М. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивача можна було б вважати такою, що фактично прийняла спадщину після померлої матері

ОСОБА_6, але лише за умови наявності такої спадщини. Проте доказів на підтвердження викликаних у позовній заяві обставин щодо права на спірну квартиру з урахуванням сімейного законодавства позивач не надала. Крім того, суб'єктом звернення до суду про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя є саме один з подружжя і жодна з норм як сімейного, так і цивільного права не делегує ці повноваження будь-яким іншим особам. За таких обставин суд вважав, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту своїх прав, а відтак відсутні підстави для задоволенні позову.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 23 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 25 січня

2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що спірна квартира була придбана ОСОБА_5 та ОСОБА_3 у період шлюбу, а тому в силу положення статті 28 КпШС України є спільною сумісною власністю подружжя та частка кожного з подружжя є рівними - по Ѕ частці.

На час смерті ОСОБА_5 позивачу було 10 років, отже була малолітньою особою, постійно проживала із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а тому є такою, що прийняла спадщину. Отже, позовні вимоги є обґрунтованими.

Однак позивач звернулася до суду із позовом поза межами позовної давності, про застосування якої заявила відповідач, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. При цьому суд апеляційної інстанції вважав, що перебіг позовної давності почався з 07 липня 2005 року, з часу досягнення позивачем повноліття, однак ОСОБА_1 звернулась до суду лише 12 грудня 2019 року після спливу трирічного строку позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що вона помилково вважала, що квартира належала ОСОБА_3 та була придбана ним до шлюбу з її матір'ю. Те, що квартира була придбана в період шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_5 вона дізналася 29 листопада 2019 року від свого адвоката, який отримав копію договору купівлі-продажу від 21 лютого 1996 року під час розгляду іншої справи № 483/2435/18, а тому перебіг позовної давності почався саме з цієї дати.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

22 вересня 2021 року справу передано судді-доповідачу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_3 та мати позивача ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 09 квітня 1993 року, у період якого ними за договором купівлі-продажу від 21 лютого 1996 року придбано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, право власності на яку було зареєстровано за ОСОБА_3.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла. Після її смерті відкрилася спадщина на 1/2 частку спадкового майна - квартири АДРЕСА_1.

На час смерті ОСОБА_5, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, виповнилося лише 10 років, отже позивач була малолітньою особою.

На час відкриття спадщини ОСОБА_1 проживала з матір'ю однієї сім'єю за спірною адресою.

Судом установлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 є спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_5 та успадкували після смерті останньої по ј частці вказаної квартири.

05 грудня 2017 року ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_2 договір довічного утримання, відповідно до якого ОСОБА_3 передав у власність відповідачу квартиру АДРЕСА_1, а відповідач зобов'язалася забезпечувати відчужувача довічним утриманням.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Щодо позовних вимог про визнання спірного майна спільною сумісною власністю

Апеляційний суд вважав спірну квартиру спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_7, отже позовні вимоги у цій частині обґрунтованими.

Верховний Суд зазначає, що висновки суду про статус спірної квартири як спільного майна подружжя є правильними, однак припинення цивільної правоздатності Порєчних внаслідок їх смерті унеможливлює задоволення позовних вимог про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя.

Так, згідно зі статтею 22 КпШС України, який діяв на час придбання квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Відповідно до статті 24 КпШС України, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші.

Конструкція вказаних норм права свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Суд апеляційної інстанції дійшов правльного висновку, що спірна квартира набута ОСОБА_5 та ОСОБА_3 у період шлюбу, отже за життя останніх була спільною сумісною власністю подружжя.

ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, а ОСОБА_3 - ІНФОРМАЦІЯ_2.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому Частиною 1 статті 4 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини 1 статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

Разом з тим, цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті (частина 4 статті 25 ЦК України).

Згідно з частиною 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Крім того, згідно з вимогами статей 48, 49 ЦПК України така особа (померла) не може бути стороною в цивільному процесі, так як у неї відсутня цивільна процесуальна правосуб'єктність. Вказані обставини повинні бути встановлені та зазначені у мотивувальній частині судового рішення.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 266/5267/18 (провадження № 61-6647св19), від 22 квітня 2020 року у справі № 601/2592/18 (провадження № 61-17859св19), від 22 квітня 2020 року у справі № 127/23809/18 (провадження № 61-11210св19), від 16 червня

2021 року у справі № 570/997/19 (провадження № 61-16257св20), зроблено висновок про те, що визначення судом частки подружжя у праві спільної сумісної власності на нерухоме майно за померлими не узгоджуються з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не є стороною процесу та у зв'язку зі смертю не має цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності.

Отже, вимога ОСОБА_1 про визнання квартири

АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не підлягає задоволенню, оскільки вона стосується прав суб'єктів матеріальних відносин, які не є сторонами процесу та у зв'язку зі смертю не мають цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності, а тому суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про обґрунтованість позовних вимог в цій частині.

Щодо позовних вимог про визнання позивача такою, що прийняла спадщину

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання позивача такою, що прийняла спадщину після смерті матері ОСОБА_5 суд апеляційної інстанції виходив із того, що такі вимоги є обґрунтованими, однак позивач звернулася до суду із позовом поза межами позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем.

Верховний Суд погоджується із висновками суду про обґрунтованість означених позовних вимог, однак не поділяє думку суду про пропуск позивачем строку позовної давності.

Відповідно до статей 524, 529 ЦК УРСР (тут і далі - чинного на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_5), спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

За приписами частини 1 статті 529 ЦК УРСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.

Зважаючи на викладені обставини, спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_5 відповідно до положень статті 529 ЦК України є чоловік

ОСОБА_3 та донька ОСОБА_1.

Відповідно до частини 1 статті 548 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

За змістом частини 1 , 2 статті 549 ЦК УРСРвизнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Суд апеляційної інстанції правильно установив, що на час відкриття спадщини ОСОБА_1 була малолітньою дитиною, проживала з матір'ю однієї сім'єю за спірною адресою, отже, прийняла спадщину шляхом вступу у володіння спадковою квартирою (а. с. 23,25).

Зважаючи на викладене, урахувавши, що 1/2 частина спірної квартири увійшла до спадкової маси після смерті ОСОБА_5, а тому кожен із спадкоємців першої черги (ОСОБА_1 та ОСОБА_3) успадкував по 1/4 частки вказаної квартири.

Отже, вимоги позивача про визнання її такою, що прийняла спадщину після смерті матері ґрунтуються на матеріалах справи і вимогах закону.

Колегія суддів не погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про пропуск позивачем строку позовної давності до вказаних вимог з огляду на таке.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права та інтересу (частина перша

статті 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття (частина 4 стаття 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 251, 252, 253, 254, 255 ЦК України.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина 4 статті 267 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) зроблено висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини 1 статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону.

Частиною 2 статті 548 ЦК УРСР передбачено, що прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Верховний Суд зазначає, що спадщина належала ОСОБА_1 з часу відкриття спадщини (1996 року) і право її на спадкову квартиру (1/4 частку) порушилось 05 грудня 2017 року - з часу, коли ОСОБА_3 розпорядився належною їй часткою і передав у власність ОСОБА_2 усю квартиру за договором довічного утримання.

Отже, звернувшись із позовом у грудні 2019 року, позивач не пропустила трирічний строк позовної давності, який почав свій перебіг 05 грудня

2017 року.

Посилання суду апеляційної інстанції на те, що перебіг строку позовної давності розпочався з 07 липня 2005 року, з часу досягнення позивачем повноліття, є помилковими, оскільки позивач могла довідатись про порушення свого права на частку у спірній квартирі лише з часу розпорядження нею ОСОБА_3 за договором довічного утримання від 05 грудня 2017 року і саме цим правочином було порушено право позивача на цю частку квартири. Вказане узгоджується із положенням частини 1 статті 261 ЦК України.

За таких обставин, позовні вимоги про визнання позивача такою, що прийняла спадщину після смерті матері слід задовольнити.

Щодо позовних вимог про визнання за позивачем права власності на ј частини спірної квартири

Верховний Суд зазначає, що зазначені вимоги задоволенню не підлягають не з підстав спливу позовної давності до цих вимог, як помилково вважав суд апеляційної інстанції, а з підстав обрання позивачем передчасного неефективного способу захисту прав та законних інтересів.

Так, судами установлено, що спірну квартира на підставі договору довічного утримання від 05 грудня 2017 року ОСОБА_3 відчужив на користь ОСОБА_2.

Отже, на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, власником усієї квартири АДРЕСА_1 була ОСОБА_2.

Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Разом з тим, питання недійсності договору довічного утримання від 05 грудня 2017 року ОСОБА_1 не ставилося, матеріали справи не містять доказів визнання такого правочину недійсним і така недійсність прямо не встановлена законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Верховний Суд вважає, що наявність чинного договору довічного утримання, презумпція правомірності якого не спростована та за яким право власності на спірну квартиру перейшло до ОСОБА_2, перешкоджає позивачу у захисті прав шляхом визнання права власності на ј частину квартири, а тому відповідна позовна вимога не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів у цих правовідносинах, оскільки не призведе до відновлення таких прав.

Отже, зважаючи на характер спірних відносин, належному способу захисту інтересу ОСОБА_1 відповідає позовна вимога про визнання недійсним договору довічного утримання із одночасним визнанням права власності на ј частину спірної квартири, а у разі її подальшого відчуження - витребуванням цього майна.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19), на що суд апеляційної інстанції уваги не звернув.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

З урахуванням викладеного, оскільки відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання спільною сумісною власністю подружжя спірної квартири та визнання за позивачем права власності на ј її частку за наведених у цій постанові мотивів, то застосування судом апеляційної інстанції наслідків спливу позовної давності до вказаних вимог є помилковим.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статті 412 ЦПК України межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 березня 2021 року скасувати і ухвалити нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати ОСОБА_1 такою, що прийняла спадщину після смерті матері ОСОБА_5, яка померла

ІНФОРМАЦІЯ_1.

У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на квартиру відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта