Історія справи

Постанова

Іменем України

21 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 703/297/16-ц

провадження № 61-14771св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Журавель В. І., Крата В. І., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - Орган опіки та піклування Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації,

відповідач - ОСОБА_4,

треті особи: Служба у справах дітей Смілянської районної державної адміністрації,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду міста Києва від 22 лютого 2018 року у складі суддів: Чобіток А. О., Немировської О. В., Соколової В. В.,

ВСТАНОВИВ :

У січні 2017 року представник Органу опіки та піклування Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа - Служба у справах дітей Смілянської районної державної адміністрації про відібрання дітей без позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що до служби у справах дітей надійшла інформація про те, що ОСОБА_4 разом з малолітніми дітьми: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, проживають у самозахопленому та не пристосованому для проживання АДРЕСА_1. У жовтні 2016 року під час перевірки житлово-побутових умов проживання Служба у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації встановила, що у будинку проживають діти разом із матір'ю, яка є вагітною, та її співмешканцем (громадянином Республіки Киргизії). У будинку відсутнє опалення, електропостачання, водопостачання та водовідведення, діти виглядають недоглянутими, мають ознаки занедбаності, потребують медичного огляду та обстеження, не навчаються. Неодноразово матері дітей пропонувалося влаштувати дітей до державного закладу, проте вона категорично відмовлялась. 02 листопада 2016 року виявлено небезпеку для життя та здоров'я дітей внаслідок отруєння чадним газом у зв'язку з задимленням приміщення будинку, в якому вони перебували. Від госпіталізації дітей мати відмовилась.

Позивач, посилаючись на існування загрози життю та здоров'ю дітей та з метою захисту малолітніх дітей, здоров'ю та життю яких загрожує небезпека в разі їх проживання разом із матір'ю у вказаному будинку, просив суд задовольнити його позовні вимоги.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 серпня 2017 року у складі судді Осаулова А. А. позовні вимоги Органу опіки та піклування Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що місцем проживання матері малолітніх дітей є інша адреса, а ніж та, за якою позивачем проводились перевірки житлово-побутових умов проживання, та враховуючи, що мати належним чином виконує свої обов'язки, діти навчаються у школі-інтернаті та перебувають на обліку в Центрі первинного медико-санітарної допомоги № 1, будь-яких проблем зі здоров'ям у дітей не виявлено, тому підстави для відібрання дітей у матері без позбавлення батьківських прав та стягнення з неї аліментів відсутні.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 22 лютого 2018 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 серпня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог Органу опіки та піклування Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації. Відібрано малолітніх дітей ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, від матері ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4, без позбавлення батьківських прав та передано ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Органу опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь особи (установи), на утриманні якої будуть перебувати діти, аліменти на утримання дітей ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, в розмірі 1/3 частини, але не менше 50% від прожиткового мінімуму на кожну дитину відповідного віку, від усіх видів заробітку, починаючи з 31 січня 2017 року і до досягнення кожною дитиною повноліття. Стягнуто зі ОСОБА_4 на користь держави 2688,00 грн судового збору.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відібрання дітей у матері є єдиним способом захисту прав, максимально можливою мірою виживання і здорового розвитку дітей і якнайкраще забезпечить їх інтереси.

У березні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду міста Києва від 22 лютого 2018 року, у якій вона просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції не звернув уваги та не врахував обставини, на які вона посилалась в обґрунтування своїх доводів, неправильно надав оцінку встановленим обставинам у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 08 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано з Шевченківського районного суду м. Києва зазначену справу.

20 червня 2018 року до Верховного Суду надійшла вказана справа.

Ухвалою Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року зазначена справа призначена до розгляду.

На час розгляду колегією суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду касаційної скарги ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду міста Києва від 22 лютого 2018 року заперечення/відзиви не надходили.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недоведеність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваного судового рішення.

Статтею 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва ( пункти 2-5 частини першої).

Відповідно до частини першої статті 170 СК України суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання.

Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.

Відповідно до частини восьмої статті 7 Сімейного Кодексу України, регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї .

Відібрання дитини - це насамперед спосіб захисту прав та інтересів дитини, в зв'язку з чим у кожному випадку треба виявити і оцінити позитивний результат у долі дитини, який має настати.

Апеляційний суд установив, що умови проживання малолітніх дітей ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, разом з матір'ю - ОСОБА_4 у будинку АДРЕСА_1 були небезпечними для життя та здоров'я дітей.

ОСОБА_4 є одинокою матір'ю, разом з дітьми та співмешканцем самовільно (без згоди власника будинку) вселилася в будинок АДРЕСА_1, який є непридатним для проживання дітей, оскільки в ньому відсутнє опалення, електропостачання, водопостачання та водовідведення. Кімната, в якій перебували діти, задимлена, відсутній димохід, вікна заклеєні клейкою смужкою. Діти не мають білизни, окремих спальних місць, приготовленої їжі та продуктів харчування. Діти без поважних причин ніде не навчались, хоча за віком ОСОБА_5 повинна була відвідувати 3-й клас, а ОСОБА_6 - 1й клас.

Неодноразово службою у справах дітей вживались заходи щодо влаштування дітей до державного закладу, на що ОСОБА_4 не погоджувалась, також їй надавався час для вирішення питання щодо покращення житлових умов проживання дітей, що виконано не було.

Розпорядженням Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 02 листопада 2016 року № 625 було прийнято рішення про відібрання дітей у матері, яке фактично виконано 18 січня 2017 року.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що місцем проживання матері малолітніх дітей є інша адреса (АДРЕСА_2), а ніж та, за якою проводилась 02 листопада 2016 року перевірка умов проживання представниками позивача. Будь-яких висновків щодо існування загрози життю чи здоров'ю дітей за цією адресою суду надано не було, обстеження вказаної адреси не проводилось. Відповідач як матір дітей виконувала свої обов'язки належним чином, оскількималолітні діти перебувають на обліку в Центрі первинного медико-санітарної допомоги, будь-яких проблем із здоров'ям не мають та навчаються у школі-інтернаті.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог Органу опіки та піклування Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації, апеляційний суд виходив із того, що обставини, на які посилалась у своїх доводах відповідач, зокрема, щодо місця проживання, у якому створені належні умови для проживання дітей, не підтверджені належними та допустимими доказами, а відібрання дітей у матері є єдиним способом захисту їх прав і якнайкращого забезпечення їх інтересів та максимально можливою мірю виживання і здорового розвитку дітей.

18 січня 2017 року служба у справах дітей Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації на виконання розпорядженняДніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 02 листопада 2016 року № 625 шляхом відібрання дітей у матері влаштувала їх до Центру соціально-психологічної реабілітації дітей № 1. Діти мають одяг, регулярне харчування, постійний медичний огляд, навчаються.

Згідно листа Центру соціально-психологічної реабілітації дітей № 1 Служби у справах дітей виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 03 липня 2017 року ОСОБА_4 відвідує дітей рідко. Участь у вихованні дітей з її боку не достатня. За період з 01 лютого 2017 року по 03 липня 2017 року мати відвідала дітей п'ять разів.

Умови проживання, якими ОСОБА_4 має можливість забезпечити на час розгляду справи своїх дітей, не можна вважати небезпечними для їх здоров'я та життя, оскільки належних та допустимих доказів, які підтверджують наявність у відповідача житла, у якому створені належні умови для проживання дітей, ніж ті, в яких вони проживали раніше, відповідач суду не надала.

Статтею 3 Конвенції про права дитини (далі - Конвенція) визначено, що у всіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, чергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до статті 6 Конвенції, держави-учасниці визнають, що кожна дитина має невід'ємне право на життя. Держави - учасниці забезпечують у максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини.

Держави - учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину (стаття 19 Конвенції).

Згідно зі статями 18, 27 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікаваної Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, чинної для України з 27 вересня 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання та розвиток дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання та розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку дитини.

Пунктом 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону та процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо та необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

У § 54 рішення Європейського суду з прав людини від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага й, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

У рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) у справі «М. С. проти України» стверджується, що при визначенні найкращих інтересів дитини в кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, в найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що умови проживання, якими ОСОБА_4 має можливість забезпечити своїх дітей, є небезпечними для їх здоров'я та життя, та враховуючи відсутність доказів того, що після повернення дітей матері їх життя та умови проживання будуть кращими, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відібрання дітей без позбавлення батьківських прав відповідача є єдиним способом захисту прав і якнайкращого забезпечення їх інтересів та максимально можливою мірою виживання і здорового розвитку дітей. З дотриманням вимог закону суд вирішив питання про стягнення з відповідача аліментів на утримання дітей відповідно до частини четвертої статті 170 та статей 180-183 СК України.

Відібрання дітей без позбавлення батьківських прав є тимчасовим заходом і позивач відповідно до частини третьої статті 170 СК України не позбавлена можливості повернути дітей.

Апеляційний суд розглянув дану справу, виходячи з наданих сторонами доказів та з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судом апеляційної інстанції при розгляді даної справи неправильно застосовані норми матеріального права чи порушені норми процесуального права, оскільки ґрунтуються на переоцінці доказів, які були досліджені та оцінені судом з додержанням норм процесуального права, що виходять за межі компетенції касаційного суду і не спростовують висновків апеляційного суду.

Інші доводи касаційної скарги не містять у собі посилань на обставини чи докази, якими спростовуються встановлені судом обставини

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду міста Києва від 22 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді Н. О. Антоненко

В. І. Журавель

В. І. Крат

В. П. Курило