Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.01.2021 року у справі №201/8847/18

Постанова

Іменем України

15вересня 2021 року

м. Київ

справа № 201/8847/18

провадження № 61-294св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство "Банк Кредит Дніпро",

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Михайленко Сергій Анатолійович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Банк Кредит Дніпро" на постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року у складі колегії суддів:

Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2018 року акціонерне товариство "Банк Кредит Дніпро" (далі -

АТ "Банк Кредит Дніпро", банк) звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.

Позовну заяву мотивовано тим, що 02 серпня 2005 року між банком та

ТОВ "Кедр" було укладено договір про надання кредитної лінії. На забезпечення виконання кредитних зобов'язань, 02 серпня 2006 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира

АДРЕСА_1.

У зв'язку із невиконанням ТОВ "Кедр" умов кредитного договору, ПАТ "Банк Кредит Дніпро" було подано позов до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Також ПАТ "Банк Кредит Дніпро" було подано позов до ОСОБА_3, ОСОБА_1, третя особа - ТОВ "Кедр", про стягнення заборгованості.

ОСОБА_1 був поданий до суду позов про визнання недійсним зазначеного договору іпотеки.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 січня

2016 року позов ОСОБА_1 задоволено, визнано недійсним договір іпотеки, укладений 02 серпня 2006 року між банком та ОСОБА_1, яке у подальшому було скасовано і у позові ОСОБА_1 відмовлено.

Вказує, що на спірну квартиру ухвалою суду першої інстанції від 13 квітня 2016 року був накладений арешт.

З 25 травня 2016 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстровано обтяження у вигляді арешту спірної квартири.

Однак, не зважаючи на заборону відчуження спірної квартири,

ОСОБА_1 28 липня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу продала предмет іпотеки - вищезазначену квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2.

Договір купівлі-продажу від 28 липня 2016 року порушує права ПАТ "Банк Кредит Дніпро", як іпотекодержателя, а тому банк просив визнати цей договір недійсним.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 червня 2020 року у складі судді Антонюка О. А. позов АТ "Банк Кредит Дніпро" задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 28 липня

2016 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленко С. А.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорюваний договір купівлі-продажу слід визнати недійсним, оскільки його предметом є квартира, яка перебувала в іпотеці банку, та на яку було накладено арешт і заборону відчуження, а тому відчуження квартири на користь

ОСОБА_2 відбулося з порушенням закону.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 червня 2020 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову АТ "Банк Кредит Дніпро" відмовлено.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2016 рокубуло накладено арешт на квартиру

АДРЕСА_2, однак квартира, яка є предметом іпотеки знаходиться у будинку АДРЕСА_4, а тому заборони на її відчуження не було. Крім того, суд апеляційної інстанції вважав, що обраний позивачем спосіб захисту прав та інтересів є неефективним, а ефективним відновленням прав кредитора у цих правовідносинах є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання (отримання) кредиту.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі АТ "Банк Кредит Дніпро" просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 01 лютого 2017 року у справі № 6-2360цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 554/410/15-ц, постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц.

Касаційна скарга мотивована тим, що незважаючи на технічну помилку в ухвалі про накладення арешту на спірну квартиру, матеріали справи містять докази, які підтверджують обставини очевидної обізнаності ОСОБА_1 про наявність заборони на відчуження майна, яке є предметом іпотеки. ОСОБА_1, відчужуючи предмет іпотеки, діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам банку, оскільки продаж належної їй квартири відбувся з метою уникнення звернення стягнення кредитором на це майно.

Відзив на касаційну скаргу

У лютому 2021 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

22 серпня 2005 року між ЗАТ КБ "Кредит-Дніпро", правонаступником якого є позивач АТ "Банк Кредит Дніпро ", та ТОВ "Кедр" було укладено договір про надання кредитної лінії в режимі овердрафт з лімітом кредитування

3 250 000 грн, строком до 15 червня 2011 року.

З метою забезпечення повного і своєчасного виконання зобов'язань боржника ТОВ "Кедр" за кредитним договором, 02 серпня 2006 року між ЗАТ КБ "Кредит-Дніпро" та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого остання передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нерухоме майно у жилому будинку літ.

А-28 за адресою:

АДРЕСА_4, загальною площею 260,5 кв. м.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 30 жовтня 2018 року приватним нотаріусом ДМНО Вербою В. М. 02 серпня 2006 року було зареєстроване обтяження на спірну квартиру - заборону на нерухоме майно на підставі договору іпотеки № 020806-І від 02 серпня 2006 року, укладеного між ОСОБА_1 та банком.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 січня

2016 року, яке було залишено без змін постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 квітня 2016 року, задоволено позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_4.

Визнано недійсним договір іпотеки від 02 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_1 та ЗАТ "Банк "Кредит Дніпро ", правонаступником якого є АТ "Банк Кредит Дніпро".

Скасовано заборону на відчуження нерухомого майна.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року рішення Жовтневого районного суду м.

Дніпропетровська від 14 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 квітня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26 березня 2018 року позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним договір іпотеки від 02 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_1 та банком. Скасовано заборону на відчуження вказаного нерухомого майна.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 липня

2018 року, яка була залишена без змін постановою Верховного Суду

від 04 травня 2020 року, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26 березня 2018 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_4 до АТ "Банк Кредит Дніпро" про визнання недійсним договору іпотеки, скасування заборони на відчуження майна і вилучення запису про іпотеку з державного реєстру відмовлено.

З матеріалів справи вбачається, у серпні 2015 року ПАТ "Банк Кредит Дніпро" звернулося до суду із позовом до ТОВ "Кедр", ОСОБА_1,

ОСОБА_3, ТОВ "Кедр Еспрессо Хаус ", ТОВ "Фудсервіс" про стягнення заборгованості за вищевказаним договором про надання кредитної лінії в режимі овердрафт № 220805-0 від 22 серпня 2005 року. У межах цієї справи банком подано заяву про забезпечення позову, яку задоволено ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 13 квітня 2016 року та накладено арешт на нерухоме майно, яке належить ОСОБА_1,

а саме квартиру у житловому будинку літ. А-28 за адресою:

АДРЕСА_2.

Не погодившись з ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2016 року про забезпечення позову, 29 квітня 2016 року ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, яку відхилено ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 серпня 2016 року.

З 25 травня 2016 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстровано обтяження у вигляді арешту зазначеної в ухвалі суду

від 13 квітня 2016 року квартири.

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С. А., реєстровий №1334, ОСОБА_1 28 липня 2016 року продала вказану квартиру ОСОБА_2.

Відповідно до договору дарування від 29 серпня 2016 року право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_5,

ІНФОРМАЦІЯ_1, та за ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2.

09 листопада 2018 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Бондаренком Р. О. право власності на предмет іпотеки зареєстровано за АТ "Банк Кредит Дніпро" (запис № 28843700), що підтверджується інформацією з Державних реєстрів.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених Частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах

2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

За змістом частини 5 статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином.

Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин 1 та 5 статті 203 ЦК України, що за правилами частин 1 та 5 статті 203 ЦК України є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Під час розгляду справи Верховний Суд враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом провизнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами 2 та 3 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Боржник (продавець), який відчужує майно на підставі договору купівлі-продажу на користь своєї родини після пред'явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір купівлі-продажу, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України).

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред'явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором.

На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач ОСОБА_1 діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного їй майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в законодавстві України регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом"); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII "Про виконавче провадження").

Водночас, за висновками Верховного Суду, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Верховним Судом враховано, що на момент здійснення відчуження іпотекодавцем ОСОБА_1 спірної квартири кредитне зобов'язання вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, а отже виникло право вимоги до неї як поручителя та іпотекодавця, про що свідчить позови банку до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки, які були подані до відчуження останньою спірного майна.

Крім того, після відчуження ОСОБА_1 спірної квартири у жилому будинку літ. А-28 за адресою: АДРЕСА_4 на користь ОСОБА_2 28 липня 2016 року,

ОСОБА_2 за договором дарування від 29 серпня 2016 року, тобто через місяць, подарував цю квартиру дітям ОСОБА_1 -

ОСОБА_5 та ОСОБА_4, тобто спірне майно залишилось у сім'ї іпотекодавця, однак не у власності останньої, що також свідчить про недобросовісну поведінку ОСОБА_1 та намагання уникнути відповідальності за рахунок спірного майна.

Також Верховний Суд враховує, що матеріали справи не містять доказів наявності у ОСОБА_1 іншого майна, за рахунок якого вона може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором.

В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.

Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.

Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.

Верховним Судом також враховано, що зазначення позивачем певної правової норми, наведеної у обґрунтуванні позову, не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися під час вирішення спору, оскільки підставою позову визнаються обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, у цьому випадку - укладення відповідачем договору з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Установивши, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири у жилому будинку літ. А-28 за адресою: АДРЕСА_4, укладений 28 липня 2016 року між

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а вчинений з метою уникнення відповідальності відповідача за рахунок цього майна, що є порушенням частин 1 та 5 статті 203 ЦК України, що за правилами частин 1 та 5 статті 203 ЦК України є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову АТ "Банк Кредит Дніпро".

Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, вважав, що ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська

від 13 квітня 2016 року було накладено арешт на квартиру АДРЕСА_2, однак квартира, яка є предметом іпотеки знаходиться у будинку АДРЕСА_4, а тому заборони на її відчуження не було. Разом з тим, хоча в ухвалі суду дійсно допущено описку щодо номера будинку, в якому знаходиться спірне майно, однак арешт було накладено саме на квартиру, яка була передана в іпотеку банку, про що свідчить зміст заяви банку про забезпечення позову, а також технічні характеристики квартири, які зазначені у прохальній частині заяви та резолютивній частині ухвали суду про забезпечення позову (а. с. 28-32, т. 1).

Разом з тим, відсутні дані, щоОСОБА_1 на праві власності належить квартира

АДРЕСА_2 і яка б забезпечувала зобов'язання позичальника з повернення кредитних коштів, наданих на підставі кредитного договору

від 22 серпня 2005 року.

Крім того, суд апеляційної інстанції не врахував, що вказане майно було передано в іпотеку банку, іпотека є зареєстрованою, а тому без згоди кредитора, навіть за наявності описки в ухвалі суду про накладення арешту на майно, ОСОБА_1 не мала права відчужувати предмет іпотеки (частина третя статті 9 Закону України "Про іпотеку"). При цьому тимчасове вилучення з реєстру іпотек на підставі рішення суд запису про обтяження, не змінює таке обтяження, оскільки судове рішення у подальшому було скасовано.

Посилання у відзиві на те, що у період відчуження спірної квартири було чинне рішення суду про визнання договору іпотеки недійсним не можуть бути підставою для залишення оскаржуваної постанови без змін, оскільки зазначене рішення суду було скасовано ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня

2017 року, а постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області

від 12 липня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору іпотеки відмовлено.

Також суд не погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про обрання позивачем неналежного способу захисту, оскільки вони суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах ід 17 липня 2019 року у справі № 299/396/17 (провадження № 61-26562св18), від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) та висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), в яких зазначено про можливість визнання недійсними договорів, укладених боржниками з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Викладені у відзиві на касаційну скаргу доводи ОСОБА_1 про те, що банк в межах реалізації прав іпотекодержателя 09 листопада 2018 року звернув стягнення на предмет іпотеки, зареєструвавши за собою право власності на нього, тому права банка не порушені, колегія суддів відхиляє, оскільки наявність чинного договору купівлі-продажу спірного майна, презумпція якого не спростована, може перешкодити власнику реалізувати свої правомочності щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статті 413 ЦПК України межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Установлено, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, а тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства "Банк Кредит Дніпро" задовольнити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року скасувати і залишити в силі рішення Жовтневого районного суду

м. Дніпропетровська від 12 червня 2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович