Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 17.01.2019 року у справі №2-2639/2007

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2020 року

м. Київ

справа № 2639/2007

провадження № 61-47322cв18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Херсонської області від 5 липня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Семиженка Г. В., Базіль Л. В., Бугрика В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2007 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу дійсним.

Позов мотивувала тим, що 11 січня 2007 року нею та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 6,02 га, яка розташована на території Костогризівської сільської ради Каховського району Херсонської області.

ОСОБА_1 вказувала на те, що при укладені договору сторони дійшли згоди щодо усіх його істотних умов, відповідно до пункту 2.2 договору вона сплатила відповідачу 100 відсотків вартості земельної ділянки, однак відповідач відмовляється від нотаріального посвідчення договору.

Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 просила визнати дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 6,02 га, яка розташована на території Костогризівської сільської ради Каховського району Херсонської області, укладений нею та ОСОБА_2 11 січня 2007 року.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 15 листопада 2007 року позов задоволено.

Визнано дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 6,02 га, яка розташована на території Костогризівської сільської ради Каховського району Херсонської області, укладений 11 січня 2007 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сторони, укладаючи договір купівлі-продажу земельної ділянки, дійшли згоди щодо усіх його істотних умов, зміст договору не суперечив закону; умови, необхідні для нотаріального посвідчення договору, позивачем виконані, однак відповідач ухилився від його нотаріального посвідчення, чим порушив права покупця.

Встановивши зазначені обставини, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання договору купівлі-продажу дійсним в порядку, встановленому частиною 2 статті 220 ЦК України.

Постановою апеляційного суду Херсонської області від 5 липня 2018 року рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 15 листопада 2007 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд посилався на те, що укладений сторонами правочин не може бути визнаний дійсним на підставі положень частини 2 статті 220 ЦК України, оскільки вказана норма не застосовується щодо правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 подала до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила постанову апеляційного суду Херсонської області від 5 липня 2018 року скасувати і залишити в силі рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 15 листопада 2007 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що судове рішення апеляційного суду ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Зокрема, заявник вказує на те, що апеляційна скарга на рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 15 листопада 2007 року подана після спливу десяти років від дня ухвалення рішення суду першої інстанції. Відкриваючи апеляційне провадження у справі, апеляційний суд безпідставно поновив відповідачу строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, оскільки ні в апеляційній скарзі, ні в клопотанні про поновлення вказаного строку ОСОБА_2 не наведено поважних причин його пропуску, що є порушенням норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції ОСОБА_1 обґрунтовує неповідомлення її та її представника про судове засідання.

Крім того, як зазначає заявник, ОСОБА_2 було відомо про розгляд справи в суді першої інстанції, про що свідчить наявна в матеріалах справи заява від 15 січня 2007 року, в якій відповідач визнав її позовні вимоги та просив розглянути справу за його відсутності.

Посилаючись на зазначене, заявник просила про задоволення касаційної скарги.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 8 квітня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ІІІ-ХС №015067 від 1 липня 2004 року ОСОБА_2 належить земельна ділянка площею 6,02 га, яка розташована території Костогризівської сільської ради Каховського району Херсонської області.

11 січня 2007 року ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) підписали договір купівлі-продажу земельної ділянки, складений у простій письмовій формі.

Відповідно до пункту 2.1 договору ціна продажу земельної ділянки складає 12 160
грн з урахуванням податку на додану вартість.

Згідно із пунктами 2.2,2.3 договору вся сума, зазначена в пункті 2.1 договору, перераховується не пізніше двадцяти календарних днів з дня підписання цього договору на рахунок продавця.

Продавець протягом десяти календарних днів з дня внесення коштів зобов'язаний забезпечити нотаріальне посвідчення договору (пункт 3.2.3 договору).

Також судами встановлено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки від 11 січня 2007 року нотаріально посвідчений не був.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460 IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 5 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 5 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 5 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України у тій же редакції Кодексу).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Відповідно до статті 657 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Відповідно до частини 3 статті 640 ЦК України у тій же редакції Кодексу, договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Частини 3 та 4 статті 334 ЦК України у вказаній редакції Кодексу передбачають, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Встановивши, що сторони договору купівлі-продажу нерухомого майна не додержали вимоги про нотаріальне його посвідчення, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання договору купівлі-продажу дійсним.

Такі висновки апеляційного суду є правильними.

Відповідно до частини 1 статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Якщо сторони домовились щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (частина 2 статті 220 ЦК України).

Пленум Верховного Суду України у пункті 13 постанови № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 6 листопада 2009 року роз'яснив, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судами необхідно врахувати, що частина 2 статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 220, 640 ЦК України пов'язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків сторін.

З урахуванням зазначеного у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу дійсним на підставі частини 2 статті 220 ЦК України суд апеляційної інстанції відмовив правильно.

Твердження заявника стосовно безпідставного поновлення ОСОБА_2 строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції касаційний суд відхиляє, оскільки частиною 1 статті 294 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення апеляційним судом справи, передбачено подання апеляційної скарги на рішення суду протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Звертаючись з клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження, ОСОБА_2 вказував на те, що про оскаржуване рішення суду першої інстанції дізнався у квітні 2018 року.

Вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, апеляційний суд посилався на пункт 8 частини 3 статті 129 Конституції України, за яким однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Встановивши, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів отримання відповідачем оскаржуваного судового рішення, апеляційний суд дійшов правильного висновку про поновлення строку на апеляційне оскарження.

Крім того, безпідставним є твердження заявника про обізнаність відповідача щодо розгляду справи судом першої інстанції з посиланням на його відповідну заяву про визнання позову.

Так, матеріали справи не містять ні відомостей про вручення ОСОБА_2 копії позовної заяви, ні відомостей про вручення йому судової повістки про виклик у судове засідання. Справжність підпису ОСОБА_2 у заяві, долученій до справи, не посвідчено; реєстрацію у суді такої заяви не здійснено (а. с. 12).

Посилання ОСОБА_1 на порушення апеляційним судом процесуальних норм спростовується матеріалами справи.

Апеляційний суд розглянув справу за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження. Про розгляд справи, призначений на 14 червня 2018 року, позиваЗакону України від 5 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ"одавством процесуальними правами, представник позивача просив відкласти розгляд справи (а. с. 67-68) і таке клопотання суд задовольнив. Про наступне судове засідання, призначене на 5 липня 2018 року о 16год, позивач повідомлена 23 червня 2018 року, що підтверджено повідомленням про вручення поштового відправлення (а. с. 94).

Наведені у касаційній скарзі інші доводи фактично зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов'язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи. Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки апеляційний суд ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статями 400, 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову апеляційного суду Херсонської області від 5 липня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: В. О. Кузнєцов В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М.

Ю. Тітов