Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 21.03.2021 року у справі №595/1638/19

Постанова

Іменем України

16 червня 2021 року

м. Київ

справа № 595/1638/19

провадження № 61-3503 св 21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представник позивача - адвокат Захарчук Юрій Володимирович,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи: орган опіки та піклування Бучацької районної державної адміністрації Тернопільської області, орган опіки та піклування Переволоцької сільської ради Бучацького району Тернопільської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Захарчука Юрія Володимировича, на рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 18 вересня 2020 року у складі судді Федорончука В. Б. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 27 січня 2021 року

у складі колегії суддів: Міщія О. Я., Костіва О. З., Шевчук Г. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до ОСОБА_2, третя особа - орган опіки та піклування Бучацької районної державної адміністрації Тернопільської області, про позбавлення батьківських прав.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 01 листопада 2004 року

по 29 грудня 2018 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі

з ОСОБА_2, в якому у них народилося двоє дітей: син -

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочка -

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Вказувала, що з моменту розірвання шлюбу діти перебувають на її утриманні, ОСОБА_2 не приймає участі в їхньому вихованні,

не цікавиться станом здоров'я та розвитком дітей, не спілкується з ними,

не надає додаткових витрат на їх утримання та має заборгованість зі сплати аліментів на суму 6 341,00 грн.

Вважала, що вказані обставини свідчать про ухилення ОСОБА_2

від виконання батьківських обов'язків, що є підставою для позбавлення його батьківських прав.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила суд позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно дітей: ОСОБА_3,

та ОСОБА_4.

Ухвалою Бучацького районного суду Тернопільської області від 12 березня 2020 року залучено до участі у справі третю особу - орган опіки

та піклування Переволоцької сільської ради Бучацького району Тернопільської області.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Бучацького районного суду Тернопільської області від 18 вересня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що позбавлення батьківських прав

є крайньою мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України), воно допускається тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо

і лише при наявності вини у діях батьків.

Разом із тим, за обставин недоведеності свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов'язками, а також враховуючи те,

що батько дітей заперечував проти позбавлення його батьківських прав, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. При цьому у справі відсутні докази застосування до відповідача заходів впливу у вигляді попередження з боку правоохоронних органів, бесіди, попередження з боку поліції, органу опіки та піклування чи органів місцевого самоврядування.

Крім того, суд першої інстанції вказав, що висновок органу опіки та піклування Бучацької районної державної адміністрації щодо доцільності позбавлення відповідача батьківських прав не є обов'язковим для суду (частини 5 , 6 статті 19 СК України), такий висновок є доказом у справі, який підлягає дослідженню та оцінці судом. А сукупність інших доказів у справі надала суду можливість відмовити в позові.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 27 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 18 вересня 2020 року змінено, доповнено резолютивну частину абзацами другим та третім наступного змісту. Попереджено ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання свого сина - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочки - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. Покладено на орган опіки та піклування Бучацької районної державної адміністрації Тернопільської області контроль за виконанням батьківських обов'язків ОСОБА_2 щодо сина - ОСОБА_3, та дочки - ОСОБА_4. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У решті рішення районного суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_1

не надано беззаперечних доказів ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов'язків, тому за обставин наявності конфлікту між колишнім подружжям, їх окремого проживання, а також, ураховуючи те,

що ОСОБА_2 заперечує проти позбавлення його батьківських прав, має інтерес й бажання участі у вихованні дітей, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для позбавлення його батьківських прав.

Крім того, апеляційний суд погодився із судом першої інстанції в частині ухвалення рішення всупереч думці дитини щодо вирішення вказаного спору, оскільки цього вимагають її інтереси (частина 3 статті 171 СК України), а також щодо оцінки висновку органу опіки та піклування про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2, який не є обов'язковим для суду, недостатньо обґрунтований, здійснений без урахування характеристики батька дитини, його ставлення до виконання батьківських обов'язків, у ньому не наведено доводів позитивного впливу такого рішення на процес виховання дітей.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що районним судом не надано оцінки усім доказам, зокрема, судовим рішенням у справі № 595/159/19 та у справі № 595/979/19, якими відповідача визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 173-2 КУпАП (вчинення насильства

у сім'ї). Наявність винної поведінки ОСОБА_2 у вчиненні вказаних правопорушень свідчить про неналежне виконання ним батьківських обов'язків. Проте, ураховуючи бажання батька спілкуватися з дітьми, піклуватися про їх розвиток, приймати участь в утриманні, суд апеляційної інстанції попередив ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення

до виховання дітей і поклав на орган опіки та піклування контроль

за виконанням ним батьківських обов'язків.

Апеляційний суд врахував судову практику Верховного Суду у подібних справах.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду,

з урахуванням її уточненої редакції, представник ОСОБА_1 - адвокат

Захарчук Ю. В., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити нове рішення

про задоволення позову ОСОБА_1.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду

від 19 березня 2021 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Захарчука Ю. В., на рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 18 вересня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 27 січня 2021 року залишено без руху з наданням строку для усунення її недоліків, а саме: запропоновано заявнику уточнити касаційну скаргу із посиланням на конкретні обов'язкові підстави касаційного оскарження відповідно до частини другої

статті 389 ЦПК України, сплатити судовий збір за подання касаційної скарги та надати суду докази, що підтверджують його сплату.

У наданий судом строк заявник надіслав матеріали на усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 595/1638/19

із Бучацького районного суду Тернопільської області. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що наявні правові підстави для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, оскільки останній свідомо нехтує своїми обов'язками по вихованню дітей.

Зазначається, що судами попередніх інстанцій не надано оцінки судовим рішенням у справах № 595/159/19, № 595/979/19, якими відповідача визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 173-2 КУпАП (вчинення насильства

у сім'ї). Крім того, не враховано показання свідка - неповнолітнього сина відповідача ОСОБА_3, а також висновок органу опіки та піклування Бучацької районної державної адміністрації від 19 вересня 2019 року щодо доцільності позбавлення відповідача батьківських прав.

Посилаючись на постанову Кабінету Міністрів України від 16 грудня

2020 року № 1321, вказує про реорганізацію районних державних адміністрації, що унеможливлює виконання оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції у частині контролю Бучацькою районною державною адміністрацію Тернопільської області виконання батьківських обов'язків ОСОБА_2.

Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений

у постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 (провадження № 61-1344св20).

Доводи особи, яка подала відзив касаційну скаргу

У травні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2

на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката

Захарчука Ю. В., який не підписаний заявником, а тому ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року його залишено без розгляду і повернуто заявникові (частини 2 , 4 статті 183 ЦПК України).

Фактичні обставини справи, встановлені судами

01 листопада 2004 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого у них народилося двоє дітей: син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 та дочка ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 4-5).

Рішенням Бучацького районного суду Тернопільської області від 29 грудня 2018 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (а. с. 6).

02 серпня 2018 року Бучацьким районним судом Тернопільської області видано судовий наказ про стягнення з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 аліментів на утримання дітей - ОСОБА_3,

ОСОБА_4 у розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму на кожну дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи із 20 червня 2018 року до досягнення дітьми повноліття (а. с. 10).

Згідно з висновком органу опіки та піклування Бучацької районної державної адміністрації від 19 вересня 2019 року № 22-1281/01.01-22 ОСОБА_2 є батьком неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4. ОСОБА_2 самоусунувся від виконання своїх батьківських обов'язків, тому його доцільно позбавити батьківських прав щодо дітей (а. с. 22-23).

На а. с. 37 наявна характеристика на ОСОБА_2, видана Тернопільсько-Кременецькою єпархією Православної церкви України, в якій відповідач оцінюється позитивно.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає те, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. Крім того, судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Захарчука Ю. В., задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального

чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України, статтею 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленим статтею 4 ЦПК України, звернутися до суду

за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних цивільних прав, свобод чи законних інтересів.

Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно

до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода

на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду

на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог

і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом

у передбачених частини 1 статті 13 ЦПК України випадках.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина 1 статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України.

Частиною 6 статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування

не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,

на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).

За змістом частин 1 -3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку

як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення

або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини 3 статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Частиною 1 статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній

для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного

і соціального розвитку.

Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право

і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови

для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина 1 статті 12 Закону України

"Про охорону дитинства").

Частиною 7 статті 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого

1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до пунктів 1,2 статті 3 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними

чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Статтею 9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти

з обома батьками, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно

з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону

і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.

Згідно з частинами 1 -4 статті 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

Відповідно до частин 1 , 4 статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною 1 статті 164 СК України, зокрема, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування

та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Звернувшись до суду із позовом про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно дітей: ОСОБА_3, ОСОБА_4, позивачка посилалася, зокрема, на те, що відповідач ухиляється

від виконання своїх обов'язків по вихованню дітей.

Тлумачення пункту 2 частини 1 статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов'язків

по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.

Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька/матері, так і для дитини.

Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують,

та ін. ), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони

не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає

на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною

в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Крім того, зазначені чинники повинні мати систематичний та постійних характер.

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише при наявності вини у діях батьків.

Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ у рішенні від 07 грудня 2006 року у справі "Хант проти України" (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини.

У рішенні від 16 липня 2015 року справі "Мамчур проти України" (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно

від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими.

При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге,

у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку

у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.

Верховний Суд зазначає, що за положенням частини шостої статті 19

СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Такий висновок має рекомендаційний характер, а тому не може бути безумовною підставою для задоволення позову та позбавлення одного із батьків батьківських прав.

При вирішенні такої категорії спорів судам слід мати на увазі,

що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне -

за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку. Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків.

Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.

Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який слід розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду: від 08 травня 2019 року у справі № 409/1865/17-ц (провадження № 61-4022св19); від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16-ц (провадження № 61-29266св18); від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17 (провадження № 61-13752св19); від 13 квітня 2020 року

у справі № 760/468/18 (провадження № 61-8883св19); від 29 квітня

2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20).

Права батьків і дітей, які засновані на спорідненості, становлять основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, спрямовані перешкодити реалізації цих прав, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції.

Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути

до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

Висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення батьківських прав оцінюється судом як один із доказів, і суд може

не погодитись з таким висновком, якщо він є недостатньо обґрунтованим

та суперечить інтересам дитини.

Указану правову позицію викладено також у постанові Верховного Суду

від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 (провадження № 61-1344св20).

З урахуванням наведеного, вирішуючи спір, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав, передбачених частиною першою

статті 164 СК України, для позбавлення відповідача батьківських прав.

При цьому судами встановлено, що відповідач бажає спілкуватися з дітьми, проти позбавлення його батьківських прав заперечує, тобто має інтерес щодо участі у вихованні дітей.

Надавши належну оцінку поданим сторонами доказам, зокрема, судовим рішенням у справі № 595/159/19 та у справі № 595/979/19, якими відповідача визнано винним у вчиненні адміністративних правопорушень, передбачених частиною 2 статті 173-2 КУпАП (вчинення насильства

у сім'ї), суд апеляційної інстанції обґрунтовано змінив рішення суду першої інстанції, попередивши ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання дітей, і поклав на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.

Такі дії щодо зміни поведінки батька у кращу сторону вжиті апеляційним судом з метою забезпечення дотримання найкращих інтересів саме дітей

і відповідають усталеній судовій практиці (пункт 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення

і про позбавлення та поновлення батьківських прав").

Доводи касаційної скарги у частині неврахування судами вищевказаних постанов у справах про вчинення відповідачем адміністративних правопорушень, передбачених частиною 2 статті 173-2 КУпАП,

є безпідставними, так як суд їх урахував.

У справі, яка переглядається, відповідно до положень частин першої

та другої статті 171 СК України суд першої інстанції отримав пояснення неповнолітнього ОСОБА_3 щодо вирішення спору про позбавлення батьківських прав відповідача (а. с. 45). Судами попередніх інстанції надано належну правову оцінку отриманим поясненням, а висновки судів

у цій частині зроблені з урахуванням всіх фактичних обставин справи

та інтересів дитини, що спростовує відповідні доводи заявника касаційної скарги.

При цьому в силу положень частини 3 статті 171 СК України суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Крім того, у силу положень частини 6 статті 19 СК України, суди правильно не погодилися з висновком органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав, оскільки він є недостатньо обґрунтованим, не враховує характеристики батька, його ставлення до виконання батьківських обов'язків, суперечить інтересам дітей, а тому Верховний Суд відхиляє вказані посилання касаційної скарги. До того ж спір за вказаним позовом вирішено в інтересах дітей.

Колегія суддів вважає безпідставними посилання касаційної скарги

на реорганізацію районних державних адміністрації, що передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2020 року № 1321,

як на підставу для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки вказане не може бути підставою для задоволення позову про позбавлення батьківських прав. Більше того, вищезазначеним підзаконним нормативно-правовим актом затверджено Порядок здійснення заходів щодо утворення та реорганізації районних державних адміністрацій, а також правонаступництва щодо майна, прав та обов'язків районних державних адміністрацій, що припиняються, яким вирішено й питання правонаступництва прав та обов'язків районних державних адміністрацій, що припиняються.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені

в постановах Верховного Суду.

Рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду, у тому числі, викладеному у постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 (провадження № 61-1344св20), а тому вказані доводи заявника касаційної скарги безпідставні. Враховані апеляційним судом правові позиції Верховного Суду є релевантними для цієї справи й обов'язковими, підстав для відступлення від яких колегія суддів не вбачає. При цьому судова практика у цій категорії справ є сталою.

Верховний Суд вважає, що в силу положень частини третьої статті 89

ЦПК України судами попередніх інстанцій всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони

не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права й зводяться

до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України

не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 418 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Захарчука Юрія Володимировича, залишити без задоволення.

Рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 18 вересня 2020 року у незміненій частині та постанову Тернопільського апеляційного суду від 27 січня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р.

А. Лідовець