Історія справи

Постанова КЦС ВП від 19.11.2025 року у справі №404/3927/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2025 року

м. Київ

справа № 404/3927/23

провадження № 61-3346св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Кропивницького апеляційного суду від 25 січня 2024 року у складі колегії суддів Єгорової С. М., Мурашка С. І., Чельник О. І.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 06 вересня 2021 року № 896, зареєстрованого

06 вересня 2021 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Позивач вказував, що придбав квартиру на прилюдних електронних торгах, проведених Державним підприємством «Сетам», з реалізації арештованого нерухомого майна, яка належала ОСОБА_3 .

Зазначав, що до реалізації квартири на прилюдних торгах у ній ОСОБА_3 не проживав, помешкання займала і дотепер займає його мати ОСОБА_2 , належну позивачу на праві приватної власності квартиру не звільнила.

Колишній власник квартири ОСОБА_3 звернувся з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсними електронних торгів, протоколу їх проведення, акта про реалізацію предмета іпотеки та свідоцтва про право власності на нерухоме майно, скасування державної реєстрації права власності розглянута судами першої та апеляційної інстанції. Постановою Кропивницького апеляційного суду від 04 квітня 2023 року у справі № 404/7738/21 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Однак, незважаючи на рішення апеляційного суду, відповідачка, яка є матір`ю колишнього власника ОСОБА_3 , продовжує проживати в квартирі, на письмову вимогу про звільнення в строк до 10 травня 2023 року квартиру не звільнила.

На підставі викладеного позивач просив суд виселити без надання іншого житлового приміщення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_2 , яка належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Кіровський районний суд міста Кіровограда, назву якого відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо зміни найменування місцевих загальних судів» від 26 лютого 2025 року змінено на Фортечний районний суд міста Кропивницького, рішенням від 20 вересня 2023 року позов ОСОБА_1 задовольнив.

Виселив без надання іншого житлового приміщення ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_2 , яка належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .

Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 1 073,60 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач набув право власності на спірну квартиру на прилюдних торгах, тому право власності колишнього власника спірного майна ОСОБА_3 та право користування членів його сім`ї припинилося.

Короткий зміст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції

Не погоджуючись зі рішенням суду п5ершої інстанції, ОСОБА_2 оскаржила його в апеляційному порядку.

Кропивницький апеляційний суд постановою від 25 січня 2024 року рішення Фортечного районного суду міста Кропивницького від 20 вересня 2023 року скасував, позов ОСОБА_1 залишив без задоволення.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі

1 610,40 грн.

Скасовуючи рішення суду першої та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд керувався тим, що матеріали справи не містять доказів, що спірна квартира придбана за рахунок кредитних коштів, тому відповідачка не може бути виселена без надання іншого постійного житлового приміщення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

05 березня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Кропивницького апеляційного суду від 25 січня 2024 року у цій справі, уточнивши вимоги якої в квітні 2024 року та посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявник просить скасувати постанову Кропивницького апеляційного суду від 25 січня 2024 року та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В уточненій редакції касаційної скарги ОСОБА_1 посилається на:

- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) щодо не надання апеляційним судом належної оцінки порушення його конституційних прав на повагу до свого приватного і сімейного життя;

- на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 серпня

2018 року у справі № 595/1271/16-ц (провадження № 61-18966св18) та постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14

та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки доводам позивача про те, що колишній власник ніколи не проживав у спірній квартирі, питання про його виселення ніколи не розглядалося, тому ОСОБА_2 не набула права користування житловим приміщенням від особи, яка ніколи там не проживала.

Вказує, що судом апеляційної інстанції не надано оцінку тому що сторони у справі не пов`язані родинними стосунками, є особами різної статі, спільне проживання

є неможливим, оскільки квартира має лише одну кімнату.

На переконання заявника, апеляційний суд помилково застосував висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі №6-158цс14 та постанові Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 565/1271/16-ц та не врахував, що предметом спору у цій справі є виселення матері колишнього власника спірної квартири, який у спірному приміщенні ніколи не проживав.

Звертає увагу, що апеляційний суд віддав перевагу праву на житло ОСОБА_2 , водночас позивач не має іншого місця проживання, а тому вважає, що суди повинні вирішити питання щодо виселення відповідачки із спірної квартири.

Провадження у суді касаційної інстанції

07 травня 2024 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункти 1, 2 частини другої статті

389 ЦПК України.

У травні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Доводи відзиву на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 вказує на правильність висновків суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 06 вересня 2021 року № 273505862 та копії свідоцтва від 06 вересня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Потьомкіною І. А., зареєстрованого в реєстрі за № 896, ОСОБА_1 праві власності належить майно вартістю 161 517,30 грн, що складається з однокімнатної квартири за номером АДРЕСА_3 .

Кропивницький апеляційний суд постановою від 04 квітня 2023 року, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 06 грудня 2023 року, скасував рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 03 листопада 2022 року (справа № 404/7738/21) та відмовив у задоволенні позову ОСОБА_3 до Державного підприємства «Сетам», приватного виконавця виконавчого округу Кіровоградської області Шмалько О. О., ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на стороні відповідача - АТ «Райффайзен Банк», про визнання недійсними електронних торгів, протоколу їх проведення, акта про реалізацію предмета іпотеки та свідоцтва про право власності на нерухоме майно, скасування державної реєстрації права власності. Знято арешт з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , накладеного ухвалою Кіровського районного суду міста Кіровограда від 19 жовтня 2021 року.

03 травня 2023 ОСОБА_1 направив ОСОБА_2 за адресою:

АДРЕСА_4 , повідомлення про те, що ОСОБА_2 у строк до 10 год 10 травня 2023 року необхідно виселитися

з квартири АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 проживала і зареєстрована у спірній квартирі на час проведення прилюдних торгів, про що був обізнаний ОСОБА_1 .

За інформацією про реєстрацію місця проживання, наданої на запит суду першої інстанції, ОСОБА_2 з 03 листопада 2006 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 .

Також судом апеляційної інстанції встановлено, що спірна квартира придбана ОСОБА_3 23 жовтня 2006 року, а кредитний договір, фінансові зобов`язання за яким забезпечено іпотечним майном - квартирою АДРЕСА_1 , між ОСОБА_3 і АТ «Райфайзен Банк Аваль» - укладено 03 квітня 2007 року.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним критеріям оскаржуване судове рішення відповідає в повній мірі з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (стаття 41 Конституції України).

Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).

Ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій (стаття 9 ЖК України).

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

За положеннями статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Аналогічну норму містить стаття 405 ЦК України.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім`ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім`ї.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Колегія суддів звертає увагу, що під час розгляду такої категорії справ по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі

та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності

на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи

на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ

і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК УРСР. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі

№ 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) зазначено, що: «загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК України, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Так званого адміністративного виселення на вимогу будь-яких осіб чи органів, наділених владними повноваженнями ЖК України не містить, що відображає ті зміни у законодавстві, які запроваджені в Україні у зв`язку з рухом держави до Європейського Союзу та необхідністю захисту основоположних прав людини. А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої- третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу».

У справі, яка переглядається, апеляційний суд, встановивши, що спірна квартира придбана ОСОБА_3 23 жовтня 2006 року, а кредитний договір ним укладено

03 квітня 2007 року, тобто не за кредитні кошти, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для виселення ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення.

З урахуванням обставин, встановлених у цій справі, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки ОСОБА_2 зареєстрована та проживає у спірній квартирі з 03 листопада 2006 року, є членом сім`ї колишнього власника, який надав у встановленому законом порядку дозвіл на проживання у спірній квартирі, під час реалізації квартири на прилюдних торгах позивач знав про обставини, які обтяжують реалізацію прав власника.

Щодо доводів касаційної скарги за пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Колегія суддів відхиляє посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року

у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), оскільки фактичні обставини

у справі, яка переглядається, та у справах, на які містяться посилання у касаційній скарзі, є різними, а правовідносини не є подібними.

У справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) Великою Палатою Верховного Суду розглядався спір за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання припиненим права користування житлом та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання житлового будинку об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, порівнювані правовідносини не є подібними, різняться підставами

і предметами позовів, що вказує на відмінність норм, відповідно до яких вирішується спір. Тому посилання на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), є нерелевантним.

Щодо доводів касаційної скарги за пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України

Заявник у касаційній скарзі зазначає про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного

у постанові Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц (провадження № 61-18966св18), постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

У постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року в справі № 6-158цс14, та у постанові Верховного Суду від 15 серпня 2018 року в справі № 595/1271/16-ц (провадження № 61-18966св18) зроблено висновок про те, що право членів сім`ї власника житла користуватися житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на житло в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Права членів сім`ї власника будинку на об`єкт власності є похідними від права самого власника.

Разом із тим, за матеріалами цієї справи спірна квартира придбана колишнім власником 23 жовтня 2006 року, ОСОБА_2 у встановленому порядку зареєстрована у спірному житлі з 03 листопада 2006 року, кредитний договір, фінансові зобов`язання за якими забезпечено іпотечним майном - спірною квартирою, укладений між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_3 03 квітня 2007 року. Позивач заявив вимогу про виселення відповідачки без надання іншого житла зі спірної квартири, яка була предметом іпотеки. Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що квартира придбана за рахунок кредитних коштів, тому ОСОБА_2 не може бути виселена без надання іншого житлового приміщення.

Таким чином, заявник не обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у наведених заявником постановах Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, а тому колегія суддів не бере до уваги доводи заявника за пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України.

Доводи заявника про те, що апеляційний суд не надав належної оцінки тому, що ОСОБА_3 як власник у спірній квартирі не проживав, не впливають на висновок апеляційного суду, оскільки право користування члена сім`ї власника квартири виникає внаслідок наявності самого права власності та надання дозволу на користування, а не у зв`язку із фактичним проживанням власника.

Крім того, колегія суддів не бере до уваги доводи заявника про те, що апеляційний суд безпідставно віддав перевагу праву на житло ОСОБА_2 , водночас позивач не має іншого місця проживання.

Надаючи оцінку такому доводу касаційної скарги, колегія суддів звертає увагу, що матеріали справи не містять доказів того, що позивач не має іншого місця проживання, крім спірної квартири, оскільки ні в позовній заяві, ні у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 про це не зазначав. Водночас відповідачка на законних підставах вселилася до спірного житла, а квартира, хоч і перебувала в якості іпотечного забезпечення виконання ОСОБА_3 його фінансових зобов`язань за кредитним договором, але придбана не за кредитні кошти, оскільки позивачем цього не доведено, а доказів щодо її придбання за кредитні кошти матеріали справи не містять.

Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин та переоцінки доказів.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд апеляційної інстанціївідповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав для скасування оскарженого судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті та законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки підстави для її скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Кропивницького апеляційного суду від 25 січня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді В. В. Сердюк С. О. Карпенко І. М. Фаловська