Історія справи

Постанова КЦС ВП від 19.02.2025 року у справі №501/4563/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2025 року

м. Київ

справа № 501/4563/21

провадження № 61-9284св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ситнік О. М.

суддів: Ігнатенка В. М., Петрова Є. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М.

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Петрушко Ірини Сергіївни на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 03 листопада 2022 року в складі судді Петрюченко М. І. та постанову Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року в складі колегії суддів Сегеди С. М., Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М.,

у справі за позовом Головного управління національної поліції в Одеській області до ОСОБА_1 про спростування недостовірної інформації та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовної заяви

У листопаді 2021 року Головне управління Національної поліції в Одеській області (далі - ГУ НП в Одеській області) звернулося до суду із позовом, у якому просило:

- визнати інформацію, поширену ОСОБА_1 щодо ГУ НП в Одеській області в Телеграм-каналі «ІНФОРМАЦІЯ_2

ІНФОРМАЦІЯ_3;

- зобов`язати ОСОБА_1 протягом 10 календарних днів з дня набрання законної сили рішенням суду в цій справі спростувати недостовірну інформацію шляхом оголошення (розміщення) в Телеграм-каналі «ІНФОРМАЦІЯ_4» резолютивної частини рішення суду в справі, не допускаючи власних коментарів;

- вирішити питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

03 листопада 2022 року рішенням Іллічівського міського суду Одеської області позов ГУ НП в Одеській області задоволено.

Визнано інформацію, поширену ОСОБА_1 щодо ГУ НП в Одеській області в Телеграм-каналі «ІНФОРМАЦІЯ_2

ІНФОРМАЦІЯ_5.», недостовірною та такою, що порочить ділову репутацію ГУ НП в Одеській області.

Зобов`язано ОСОБА_1 протягом 10 календарних днів з дня набрання законної сили рішенням суду в справі спростувати недостовірну інформацію шляхом оголошення (розміщення) в Телеграм-каналі «ІНФОРМАЦІЯ_4» резолютивної частини рішення суду в справі, не допускаючи власних коментарів. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

29 листопада 2023 року постановою Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 03 листопада 2022 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовано тим, що після ознайомлення з публікацію в пересічного громадянина сформується враження, що ГУ НП в Одеській області повністю корумпований державний правоохоронний орган і нездатний виконувати покладені на нього правоохоронні функції держави в Одеському регіоні, зокрема в особливий період воєнного стану в Україні. Тобто на думку пересічного громадянина може скластися уява про те, що зазначений державний правоохоронний орган лише за плату надає ті чи інші послуги з правоохоронної діяльності, що в матеріалах справи не знайшло свого підтвердження.Оскільки зазначені обставини повністю підривають довіру громадян до ГУ НП в Одеській області, що негативно і бездоказово впливає на його імідж, необхідно визнати поширену інформацію недостовірною, такою, що порочить ділову репутацію ГУ НП в Одеській області, і зобов`язати відповідача ОСОБА_1 як автора публікації спростувати інформацію в спосіб, наближений (адекватний) до способу поширення, з урахуванням максимальної ефективності спростування та за умови, що таке спростування охопить максимальну кількість осіб, що попередньо сприйняли поширену інформацію.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

28 червня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Петрушко І. С. засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 03 листопада 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є знано ширшою, ніж окремої пересічної особи. Позивач повинен бути терпимим до публічної критики. ОСОБА_1 реалізувала конституційне право на вираження поглядів та суспільного інтересу, а не намір поширити недостовірну інформацію з метою приниження ділової репутації позивача.

Суди не врахували правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року в справі № 594/376/17-ц, в постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 758/14324/15-ц, від 03 квітня 2019 року в справі № 757/4403/16-ц, від 10 квітня 2019 року в справі № 398/4136/15-ц, від 24 квітня 2019 року в справі № 569/5269/16-ц, від 22 травня 2019 року в справі № 757/2307/17-ц, від 17 червня 2020 року в справі № 346/5700/17, від 27 січня 2021 року в справі № 381/2767/19, від 20 грудня 2021 року в справі № 134/55/19.

Суди не дослідили зібрані в справі докази, зокрема суд не врахував, що електронна копія (скріншоти з телеграм-каналу) не є електронним доказом; відсутні результати внутрішнього розслідування в ГУ НП в Одеській області щодо корупції; відсутня семантико-текстуальна експертиза щодо оскаржуваної інформації.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ГУ НП в Одеській області зазначає, що поширена інформація є фактичним твердженням про причетність посадових осіб позивача до корупційних діянь. Публікація набула суспільного розголосу. Скріншот є не оригіналом документа, а формою фіксування електронного доказу. Відповідачка не ставила під сумнів указаний доказ та не спростовувала його. Також ОСОБА_1 не скористалася правом на призначення семантико-текстуальної експертизи. Постанови Верховного Суду, на які посилається відповідачка, стосуються відмінних від цієї справи фактичних обставин.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ГУ НП в Одеській області в соціальній мережі Телеграм встановлено першоджерело публікації, під назвою (мова оригіналу): «ІНФОРМАЦІЯ_6» на Телеграм-каналі: «ІНФОРМАЦІЯ_4» за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_1

У зазначеній публікації викладена така інформація (мовою оригіналу):

«ІНФОРМАЦІЯ_7 е.» (т. 1, а. с. 15).

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. За оспорювання або невизнання права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

У Преамбулі Конституції України йдеться про європейську ідентичність Українського народу і незворотність європейського та євроатлантичного курсу України.

Відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Згідно з частинами другою та третьою статті 34 Конституції України і статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, для захисту репутації чи прав інших осіб.

Водночас статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право на повагу до приватного життя.

Відповідно до частини четвертої статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Статтею 201 ЦК України передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація.

Відповідно до статті 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Згідно зі статтею 299 ЦК України фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

Під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. А під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей під час виконання нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Під поширенням інформації слід розуміти, зокрема, опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет.

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (частина перша статті 277 ЦК України).

Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Суду необхідно надати оцінку балансу права особи на свободу вираження поглядів та права особи на повагу до його гідності і честі, на недоторканність ділової репутації та на приватність.

Підставою для втручання у право на свободу вираження поглядів, для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Одним з основних питань, яке підлягає вирішенню у цій категорії справ, є визначення характеру поширеної інформації та з`ясування, чи є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням. Врахуванню підлягає зміст поширеної інформації, її значення для суспільної дискусії, важливість посади, яку обіймає особа, щодо якої поширена інформація, достовірність інформації, наслідки її поширення.

Відповідно до частини другої статті 30 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII «Про інформацію» (далі - Закон про інформацію) оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та їх правдивість не доводиться.

Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує право на свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції.

Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним.

У справах про захист гідності, честі та ділової репутації суд повинен розмежовувати відомості, які принижують честь та гідність особи, від думок, поглядів, критичних висловлювань, ідей, оцінок, висловлених у порядку реалізації конституційного права на свободу думки і слова (постанова Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 758/14324/15-ц).

Для захисту честі, гідності та ділової репутації суду необхідно чітко визначити предмет доказування в справі і яка інформація була поширена, тобто, чи є об`єктивні підстави для відповідальності за статтею 277 ЦК України. Для цього слід визначитися з діями, явищами, фактами, на які направлений матеріал, а також безпосередній чи опосередкований зв`язок мають ці дії, явища, факти з особою позивача. Тобто, чи поширена інформація від імені автора стосується безпосередньо особи позивача, чи цим самим опосередковано висвітлюються події, що стосуються позивача, у суспільному житті через призму думок автора. Це можливо зробити лише проаналізувавши весь контекст поширеної інформації, а не «вирвані» з нього фрази чи поняття.

Подібний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 19 серпня 2020 року в справі № 446/1953/16-ц.

Особисте коректне трактування отриманої з інших джерел інформації в формі коментаря слід вважати оціночним судженням, а не твердженням, тому не може бути ані спростоване, ані підтверджене (схожий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року в справі № 757/22307/17-ц, від 02 червня 2022 року в справі № 757/55559/20-ц, від 29 березня 2023 року в справі № 201/10970/21).

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (рішення ЄСПЛ Karpyuk and others v. Ukraine, № 30582/04, 32152/04, § 188, 06 жовтня 2015 року).

Для того, щоб відрізнити фактичне твердження від оціночного судження, необхідно враховувати обставини справи і загальний тон висловлювань (рішення ЄСПЛ Brasilier v. France, № 71343/01, § 37, 11 квітня 2006 року; Balaskas v. Greece, № 73087/17, § 58, 05 листопада 2020 року), маючи на увазі, що твердження щодо питань, які становлять суспільний інтерес, можуть на цій підставі становити оціночні судження, а не констатацію фактів (рішення ЄСПЛ Paturel v. France, № 54968/00, § 37, 22 грудня 2005 року).

ЄСПЛ, розглядаючи дифамаційні справи по суті, перевіряє дотримання балансу між правом, передбаченим статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), та правом, передбаченим статтею 10 (свобода вираження поглядів) Конвенції.

У таких справах необхідно враховувати дві ключові обставини: 1) ступінь суспільного інтересу до поширеної інформації і 2) ступінь публічності особи, щодо якої поширена інформація.

Значний суспільний інтерес має місце тоді, коли інформація безпосередньо впливає на суспільство в значній мірі і суспільство проявляє законний інтерес до цієї інформації (рішення ЄСПЛ Sunday Times v. the United Kingdom, № 6538/74, § 66, 26 квітня 1979 року), особливо, якщо це стосується добробуту населення (рішення ЄСПЛ Barthold v. Germany, № 8734/79, § 58, 25 березня 1985 року).

Відповідно до пункту 3 Рішення Конституційного Суду України від 10 квітня 2003 року № 8рп/2003 в справі про офіційне тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (справа про поширення відомостей), проблеми, пов`язані з особливостями реалізації права громадян на свободу вираження поглядів і критику стосовно дій (бездіяльності) посадових та службових осіб, неодноразово були предметом розгляду ЄСПЛ. Застосовуючи положення статті 10 Конвенції в рішеннях у справах «Нікула проти Фінляндії» від 21 березня 2002 року, «Яновський проти Польщі» від 21 січня 1999 року та інших, Суд підкреслює, що межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних громадян.

У разі, якщо позивач є публічною особою, то суд, розглядаючи і вирішуючи справу про захист його гідності, честі чи ділової репутації, враховує положення Декларації Комітету Міністрів Ради Європи про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року, а також рекомендації, що містяться в Резолюції № 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність особистого життя.

У вказаній Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). Публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, автоматично збільшує рівень тиску на їхню приватність.

У статтях 3, 4, 6 Декларації від 12 лютого 2004 року вказано, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. Зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.

Оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики в засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. Водночас зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв`язку з цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи або органу державної влади є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Указані особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їхніх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

Подібні висновки викладено в постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року в справі № 127/24530/16-ц та від 27 листопада 2024 року в справі № 686/33838/23.

Отже, межа допустимої критики щодо публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкривають свої слова і вчинки для ретельної уваги всього суспільства, повинні це усвідомлювати і мають виявляти більшу терпимість до висловленої критики, сатири, провокацій.

Водночас публічні особи, які спричиняють жваву суперечку чи гарячі дебати щодо їхньої поведінки і публічних виступів, не повинні потерпати від публічного звинувачення у вчиненні злочинів без підтвердження таких заяв фактами.

Хоча повідомлення про правдиві факти про приватне життя політиків чи інших публічних осіб може бути прийнятним за певних обставин, навіть особи, відомі суспільству, мають законні очікування щодо захисту та поваги до свого приватного життя (рішення ЄСПЛ Standard Verlags GmbH v. Austria (№ 2), № 21277/05, § 53, 04 червня 2009 року).

Відповідно до статті 364 Кримінального кодексу (далі - КК) України злочином є зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з метою одержання будь-якої неправомірної вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

Згідно із статтею 369-2 КК України кримінально-караним є зловживання впливом, тобто пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди особі, яка пропонує чи обіцяє (погоджується) за таку вигоду або за надання такої вигоди третій особі вплинути на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Суди встановили, що ОСОБА_1 є автором публікації такого змісту: «ІНФОРМАЦІЯ_7.».

Відповідно до статті 62 Конституції України, статті 6 Конвенції особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Презумпцію невинуватості необхідно розглядати в загальноправовому і процесуальному значеннях. Як загально правова вимога вона визначає положення особи в суспільстві. Хоча цей принцип сформульований як кримінальний процесуальний, однак його дія виходить за рамки лише кримінального процесу. Презумпція невинуватості - об`єктивне право положення. Це вимога закону, звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілому.

Такої позиції дотримується ЄСПЛ, який у своєму рішенні від 10 лютого 1995 року в справі «Аллене де Рібермон проти Франції» підкреслив, що сфера застосування принципу презумпції невинуватості є значно ширшою: він обов`язковий не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави.

У найзагальнішому вигляді правило презумпції невинуватості означає, що особа може бути визнана винуватою у вчиненні злочину і покарана лише за умови, що її вина буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Повідомлення особі про підозру, складання слідчим та затвердження прокурором обвинувального акта на стадії досудового розслідування, розгляд справи у підготовчому провадженні не вирішують наперед визнання його винуватим у вчиненні злочину. Лише один орган у державі наділений таким правом - це суд, який є відповідно до Конституції України (стаття 124) носієм судової влади, що здійснює правосуддя в умовах законності, незалежності, гласності та змагальності.

ЄСПЛ констатує, що має проводитись вагоме розрізнення між твердженнями про те, що особа лише підозрюється у вчиненні певного злочину, і відвертим визнанням того, що особа його вчинила (рішення в справі «Бемер проти Німеччини» від 03 жовтня 2002 року; рішення в справі «Нештяк проти Словаччини» від 27 лютого 2007 року). Слід принципово розрізняти повідомлення про те, що когось лише підозрюють у вчиненні злочину та чітку заяву, зроблену за відсутності остаточного вироку, про те, що особа вчинила злочин.

07 листопада 2017 року ЄСПЛ ухвалив рішення в справі EGILL EINARSSON v. ICELAND, яке набуло статусу остаточного 07 лютого 2018 року, ключові висновки в якій сформульовані в контексті з`ясування того, чим за своєю суттю є звинувачення у вчиненні злочину: оціночним судженням чи твердженням про факт, схиляючись до того, що навіть припустивши теоретичну можливість визначення звинувачення у вчиненні злочину як оціночного судження, воно має мати фактологічну підставу, на кшталт вироку, яким засуджено особу.

Також у цьому рішенні ЄСПЛ зазначив, що навіть спірні публічні особи, які викликали гарячі дебати своєю поведінкою та публічними коментарями, не повинні терпіти, коли їх публічно звинувачують у насильницьких злочинних діяннях, якщо такі заяви не підтверджуються фактами.

Результат аналізу наведеного свідчить про те, що навіть ті особи, які залучені до політичних баталій, повинні виявляти принаймні мінімальний рівень стриманості та пристойності. Незважаючи на градус критики, вона є допустимою, допоки базується на фактах, а не на безпідставних обвинуваченнях.

Отже, у випадку, коли щодо особи публічно висловлено заяву, яка містить пряме або опосередковане звинувачення у вчиненні злочину, що не підтверджено перевіреними фактами, це тягне за собою порушення статті 8 Конвенції.

Аналогічний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 14 лютого 2024 року в справі № 754/6964/21 та від 05 червня 2024 року в справі № 756/14771/21.

Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що поширена відповідачкою інформація містить посилання на конкретні дії ГУ НП в Одеській області, що становлять об`єктивну сторону корупційних злочинів, а саме зловживання владою та впливом з метою одержання неправомірної вигоди.

У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження дійсності поширеної відповідачкою інформації про причетність позивача до вчинення кримінальних правопорушень, тому вона є недостовірною, негативною і такою, що завдає шкоди діловій репутації позивача, оскільки призводить до формування в суспільства негативного ставлення до нього і створює уявлення про те, що ГУ НП в Одеській області корумпований державний орган, який здійснює правоохоронну діяльність виключно за додаткову плату.

Поширена інформація не є оціночними судженнями, оскільки містить фактичні дані про діяльність позивача, підриває довіру громадян до ГУ НП в Одеській області тапорушує право позивача на недоторканість ділової репутації, тому доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 реалізувала конституційне право на вираження поглядів та суспільного інтересу, є безпідставними.

Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, у загальному зводяться до переоцінки доказів.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц).

Заявник посилається на відсутність результатів внутрішнього розслідування в ГУ НП в Одеській області щодо корупції та неврахування судами висновку в постанові Верховного Суду від 17 червня 2020 року в справі № 346/5700/17, однак такі доводи є безпідставними, адже кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (частина перша статті 81 ЦПК України).

Відповідачка також не заявляла клопотання щодо проведення семантико-текстуальної експертизи, тому відсутність такого доказу в справі не становить підставу відмови в позові, який доведений та обґрунтований належними доказами.

Заявник у касаційній скарзі посилається також на те, що суди не дослідили зібрані в справі докази, зокрема суд не врахував, що електронна копія (скріншоти з телеграм-каналу) не є електронним доказом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року в справі № 916/3027/21 (провадження № 12-8гс23) зроблено висновок, що процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (у тому числі текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу в судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ, який є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Подання електронного доказу в паперовій копії саме собою не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронногодоказу у випадку, якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Наведений висновок є усталеним у судовій практиці (наприклад, його наведено в постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 року в справі № 922/51/20, від 15 липня 2022 року в справі № 914/1003/21, від 04 грудня 2024 року в справі № 509/7127/21).

ОСОБА_1 протягом розгляду справи судами не доводила ті обставини, що спірна публікація не була розміщена на її каналі або що вона мала інший зміст, ніж той, що відображають скріншоти з телеграм-каналу, тому в цій частині доводи касаційної скарги є необґрунтованими.

Стосовно посилань на те, що суди не врахували правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року в справі № 594/376/17-ц, в постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 758/14324/15-ц, від 03 квітня 2019 року в справі № 757/4403/16-ц, від 10 квітня 2019 року в справі № 398/4136/15-ц, від 24 квітня 2019 року в справі № 569/5269/16-ц, від 22 травня 2019 року в справі № 757/2307/17-ц, від 17 червня 2020 року в справі № 346/5700/17, від 27 січня 2021 року в справі № 381/2767/19, від 20 грудня 2021 року в справі № 134/55/19, необхідно зазначити таке.

Посилання на різні постанови Верховного Суду як таке із вказівкою про неоднакове застосування норм права у різних справах, хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм права.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року в справі № 594/376/17-ц розглянута справа про визнання договору оренди землі недійсним та визнання договору оренди землі поновленим, що не стосується спірних правовідносин про спростування недостовірної інформації.

У постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 758/14324/15 зазначено, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні правильно послався на те, що були поширені оціночні судження з урахуванням стилістики поширеної відповідачами інформації, застосованих мовних оборотів та відсутністю посилань на конкретні факти, що узгоджується з позицією ЄСПЛ про те, що наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна.

У постанові від 03 квітня 2019 року в справі № 757/4403/16-ц Верховний Суд зазначив, що, встановивши, що інформація, яку позивач просить визнати недостовірною, взята з контексту конференцій, та оскільки в оспорюваній інформації не йдеться та не стверджується винуватість у вчиненні кримінальних правопорушень позивачем, суди попередніх інстанцій правильно виснували про те, що під час поширення оспорюваної інформації про позивача посадовими особами Генеральної прокуратури України та Служби Безпеки України не порушено принцип презумпції невинуватості.

У постанові від 10 квітня 2019 року в справі № 398/4136/15-ц Верховний Суд погодився з висновками судів про задоволення позовних вимог в частині визнання недостовірною інформації, зазначеної у книзі та листі від 24 липня 2015 року, спростування її шляхом розміщення на перших сторінках місцевих газет «Олександрійський тиждень» та «Вільне слово» резолютивної частини рішення та заяви зі змістом «Поширена інформація у книзі « ІНФОРМАЦІЯ_8» не відповідає дійсності» та відшкодування моральної шкоди. Указав, що суди правильно встановили, що зазначена відповідачами у листі та книзі інформація є такою, що порушує немайнові права позивача та принижує його честь, гідність і ділову репутацію, що підлягає судовому захисту відповідно до приписів чинного законодавства України.

У постанові Верховного Суду від 24 квітня 2019 року в справі № 569/5269/16-ц встановлено, що в прямому ефірі вечірніх новин Телеканалу новин «24» ПАТ «Телерадіокомпанія Люкс» поширена (було поширено) інформація щодо подій, які мали місце в конференц-залі готелю «Козацький» м. Київ, де ОСОБА_3 в прямому ефірі ствердила, що позивач ОСОБА_4 та його дружина ОСОБА_5 : «люди які замішані у великій кількості, ну, таких м`яко кажучи напівкримінальних ситуаціях. Одна з останніх ситуацій, це була історія, коли голову профспілки ОСОБА_6 , люди в балаклавах запхали в смітник». Власне я була там на цій події. Я бачила як там були присутні ОСОБА_7 і ОСОБА_8 . А ОСОБА_8 якоїсь активної участі в подіях на майдані взагалі не приймав. «Чули, чули про поїздки в АТО, про мародерство в АТО». «Цю людину пов`язують з роботою в незаконних копачів бурштину». В подальшому дана інформація була продубльована іншими телеканалами та поширена в мережі Інтернет, зокрема на сайті www.24tv.ua.Верховний Суд виснував, що оспорювана інформація входить до предмета суспільного інтересу, стилістика інформації та застосовані мовні обороти не мають стверджувального характеру з посиланням на конкретні факти стосовно особи позивача, що стало підставою для висновку про те, що баланс між приватним інтересом щодо захисту репутації позивача та публічним інтересом знати суспільно необхідну інформацію порушено не було, а тому підстав для задоволення позовних вимог немає.

У постанові від 22 травня 2019 року в справі № 757/22307/17-ц Верховний Суд виснував, що поширена інформація була власними судженнями відповідача та оцінкою поширеної, підготовленої ГО «Громадське телебачення» і оформленої у вигляді публікації на власному сайті та аудіовізуальному творі» інформації щодо позивача у цій справі. Таке поширення та оцінка отриманої інформації була зроблена з посилання на офіційний сайт ГО «Громадське телебачення» є оціночними судженнями відповідача, які ґрунтуються на його особистому трактуванні отриманої з інших джерел інформації.

У постанові від 27 січня 2021 року в справі № 381/2767/19 Верховний Суд зазначив, що необхідно визнати недостовірним та таким, що порушує особисті немайнові права та принижує ділову репутацію ТОВ «Еко-Втор», конкретне твердження відповідача: «…непоодинокий факт неприпустимої діяльності ТОВ «Еко-втор» щодо забруднення навколишнього природного середовища, включаючи і нахабне спалення продуктів переробки пластику просто неба…» в публікації від 15 квітня 2019 року в соціальній Інтернет-мережі Фейсбук у групі «ІНФОРМАЦІЯ_9».

У постанові Верхованого Суду від 20 грудня 2021 року в справі № 134/55/19 визнано недостовірною та такою, що принижує та ганьбить гідність, честь та ділову репутацію ОСОБА_9 , неправдиву інформацію, яка була поширена

ОСОБА_10 в соціальній мережі «Facebook» та на зборах трудового колективу

СЗШ I-III ступенів № 2 с. Городківка Крижопільського району Вінницької області, зокрема в такому викладенні: «ІНФОРМАЦІЯ_10?».

Висновки Верховного Суду в наведених справах і в справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У постанові Верховного Суду від 17 червня 2020 року в справі № 346/5700/17 зазначено, що висновком службового розслідування за матеріалами перевірки інформації, що викладена народним депутатом ОСОБА_15. від 30 серпня 2017 року, яка проведена Міністерством юстиції України, встановлено, що відомості, викладені у зверненні народного депутата ОСОБА_15 щодо неправомірних дій представників адміністрації державної установи «Замкова виправна колонія № 58», свого підтвердження не знайшли та не відповідають дійсності.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

ОСОБА_1 в окремому клопотанні заявила про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень до закінчення касаційного перегляду справи.

Зважаючи на те, що Верховний Суд розглянув справу, підстави для зупинення виконання судових рішень відсутні.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 389 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Петрушко Ірини Сергіївни про зупинення виконання рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 03 листопада 2022 року та постанови Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року до закінчення касаційного перегляду справи відмовити.

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Петрушко Ірини Сергіївни залишити без задоволення.

Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 03 листопада 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. СитнікСудді:В. М. Ігнатенко Є. В. Петров В. В. Сердюк І. М. Фаловська