Історія справи

Постанова КЦС ВП від 19.02.2025 року у справі №209/3761/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2025 року

м. Київ

справа № 209/3761/20

провадження № 61-5929св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Кам`янського міського нотаріального округу Морозова Олеся Василівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3 , на постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 березня 2024 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Лопатіної М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Кам`янського міського нотаріального округу Морозова О. В., про визнання майна особистою приватною власністю.

Позовну заяву мотивувала тим, що з 30 липня 2005 року перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2 , який розірвано на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 09 жовтня 2020 року у справі № 209/3944/19. За час перебування у шлюбі, але за особисті кошти вона придбала на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Морозовою О. В., 26 листопада 2012 року та зареєстрованого в реєстрі за № 1224, квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 94,3 кв. м, житловою площею 61,9 кв. м.

Зазначала, що кошти на придбання вказаної квартири отримала від продажу квартири АДРЕСА_2 , яка належала їй на праві особистої приватної власності та яку продала на підставі договору купівлі-продажу 26 листопада 2012 року.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просила суд визнати її особистою приватною власністю нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 .

У грудні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя та усунення перешкод у користуванні власністю.

Зустрічну позовну заяву мотивував тим, що за час перебування у шлюбі, а саме 26 листопада 2012 року на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Морозовою О. В., колишнє подружжя за спільні сімейні кошти придбало квартиру АДРЕСА_1 .

Зазначав, що оскільки ОСОБА_1 не визнає за ним права на спірну квартиру, він вимушений звернутися з позовом до суду та просити суд поділити спільне сумісне майно, визнавши за ним право власності на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , та усунути перешкоди у користуванні цією власністю шляхом зобов`язання ОСОБА_1 не перешкоджати йому у вільному доступі до квартири та надати ключі від квартири.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 14 вересня 2023 року у складі судді Лобарчук О. О. позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано особистою приватною власністю ОСОБА_1 нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 94,3 кв. м, житловою площею 61,9 кв. м. У задоволенні позовних вимог зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про задоволення вимог первісного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що оскільки спірна квартира набута у власність ОСОБА_1 в результаті відповідних правочинів дарування, за рахунок її особистих коштів, а не створена спільними зусиллями чи спільною працею колишнього подружжя, тому позивачка є єдиним власником спірної квартири.

Відмовляючи у задоволенні вимог зустрічного позову ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем не доведено належними та допустимими доказами факт придбання спірної квартири за спільні сумісні кошти колишнього подружжя.

Додатковим рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 29 листопада 2023 року у складі судді Лобарчук О. О. ухвалено доповнити рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 14 вересня 2023 року, наступним абзацом: «Витрати по сплаті судового збору понесені позивачем ОСОБА_4 в розмірі 840,80 грн - залишити за рахунок позивача ОСОБА_4 . Витрати по сплаті судового збору понесені позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_2 в розмірі 3640,80 грн - залишити за позивачем ОСОБА_2 ».

Ухвалюючи додаткове судове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки ОСОБА_1 не висловила бажання стягнути із ОСОБА_2 судовий збір за подання позовної заяви, а у задоволенні вимог зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено, то судові витрати підлягають віднесенню на рахунок сторін.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 березня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 14 вересня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. У задоволенні вимог первісного позову ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю відмовлено. Вимоги зустрічного позову ОСОБА_2 про поділ спільного майна, усунення перешкод у користуванні власністю задоволено. Поділено спільне сумісне майно подружжя, шляхом визнання за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 права власності на 1/2 частки за кожним на квартиру АДРЕСА_1 ,, загальною площею 94,3 кв. м, житловою площею 61,9 кв. м. Усунуто перешкоди у користуванні власністю шляхом зобов`язання ОСОБА_1 не перешкоджати ОСОБА_2 у вільному доступі до квартири та зобов`язати надати ключі від вхідних дверей до цієї квартири. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 5 461,20 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні вимог первісного позову ОСОБА_1 та задоволення вимог зустрічного позову ОСОБА_2 , апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивачем за первісним позовом ОСОБА_1 не доведено належними і допустимими доказами, що спірна квартира придбана саме нею за особисті кошти, зокрема, за отримані від продажу іншої квартири, тому спірна квартири є спільною сумісною власністю колишнього подружжя як така, що придбана під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі за спільні кошти.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У квітні 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3 , через підсистему «Електронний суд» подаладо Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 березня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати, а рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 14 вересня 2023 року залишити в силі.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 19 травня 2021 року у справі № 753/13082/15, від 20 вересня 2022 року у справі № 753/2222/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Також вказує на те, що апеляційний суд не дослідив та не надав належної всім зібраним у справі доказам (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд:

- безпідставно скасував правильне та законне рішення суду першої інстанції;

- проігнорував те, що достатнім доказом визнання права особистої власності одного із подружжя на нерухоме майно придбане в період шлюбу є наявність договорів купівлі-продажу особистої власності, які передували або вичинялись одночасно з придбанням спірного майна;

- не надав належної оцінки тому, що на момент придбання спірної квартири у подружжя ОСОБА_5 були відсутні спільні кошти, необхідні для купівлі такого майна;

- не врахував, що спірне майно було придбано за особисті кошти заявниці, які набуті нею з доходу за здачу в оренду квартири АДРЕСА_2 , за період з 2007 року до 2012 рік, а також від продажу вказаної квартири.

Також у касаційній скарзі заявниця виклала клопотання про поновлення їй строку на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 13 березня 2024 року та клопотання про зупинення дії оскаржуваного судового рішення.

У травні 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Фесюк Ю. О., із застосуванням засобів поштового зв`язку подав до Верховного Суду відзив на касаційну ОСОБА_1 , в якому зазначив про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційної скарги, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 квітня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник Стребіж А. О., на постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 березня 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.; судді які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2024 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 13 березня 2024 року; відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України); відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Дніпровського апеляційного суду від 13 березня 2024 року; надано відповідачу строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У травні 2024 року матеріали справи № 209/3761/20надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 30 липня 2005 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб у Дніпровському відділу реєстрації актів цивільного стану Дніпродзержинського МУЮ у Дніпропетровський області, про що було зроблено актовий запис № 497.

У подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_6 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_4 .

Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 09 жовтня 2020 року у справі № 209/3944/19 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

На підставі договору дарування від 02 листопада 2007 року, посвідченого державним нотаріусом Третьої Дніпродзержинської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області, Микитенко А. О. подарувала ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 .

Згідно з договором «Автопакет» від 18 лютого 2008 року № 770378/ФЛ Відкрите акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (банк), з однієї сторони та ОСОБА_2 (позичальник), ОСОБА_1 (поручитель) уклали договір про те, що Банк надає Позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності грошові кошти у сумі 9 673,27 дол. США., при цьому предметом застави сторони визначили автомобіль марки Daewoo Lanos, рік випуску 2008, чорний колір, заводський номер кузову НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , зареєстрований в МРЕВ 5-го МРВ УМВС України в Дніпропетровській області 15 лютого 2008 року, який належить ОСОБА_2 , на підставі свідоцтва про реєстрацію НОМЕР_3 від 15 лютого 2008 року.

Відповідно до довідки від 03 травня 2013 року, виданою директором відділенням Публічного акціонерного товариства «Комерційного банку «Надра» у зв`язку з повним погашенням заборгованості за кредитним договором від 18 лютого 2008 року № 770378/ФЛ, Банк не заперечує щодо зняття з реєстраційного обліку та виведення з-під застави у нього автомобіль марки Daewoo моделі Lanos, рік випуску 2008, колір чорний, реєстраційний номер НОМЕР_2 , який належить ОСОБА_2 , на праві приватної власності, на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 , та перебуває в заставі банку.

15 лютого 2011 року відповідно до кредитного договору № 002-03011-150211, ОСОБА_2 з метою придбання майна: ж/к Samsung lE40C530FWXBT отриманий кредит в розмірі 7 036,85 грн.

Угодою про завдаток від 21 грудня 2020 року визначено, що ОСОБА_1 має намір продати, а ОСОБА_7 має намір придбати квартиру АДРЕСА_2 , за ціною 93 480,00 грн, не пізніше 24 листопада 2012 року.

На підставі договору купівлі-продажу від 22 листопада 2012 року ОСОБА_1 продала належну їй на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_2 , за ціною 64 220,00 грн.

Згідно з договором купівлі-продажу квартири від 26 листопада 2012 року, ОСОБА_1 купила у власність квартиру АДРЕСА_1 і сплатила за неї 76 880 грн. Придбання квартири за цим договором вчинений за письмовою згодою її чоловіка ОСОБА_2 . Договір купівлі-продажи квартири посвідчений приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Морозовою О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1238.

Правове обґрунтування

Відповідно до статті 21 Сімейного кодексу України (далі - СК України) шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

На майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплене у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України)).

Відповідно до частин першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або в позасудовому порядку.

Згідно з частинами першою, другою статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

За правилами статті 372 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Водночас відповідно до частин першої, сьомої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Стаття 60 СК України містить норму про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні вимог первісного позову ОСОБА_1 та задоволення вимог зустрічного позову ОСОБА_2 , апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу та засад змагальності сторін, дійшов правильного висновку про те, що позивачем за первісним позовом ОСОБА_1 не доведено належними і допустимими доказами, що спірна квартира придбана нею за особисті кошти, зокрема, за отримані від продажу іншої квартири, тому спірна квартири є спільною сумісною власністю колишнього подружжя як така, що придбана під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі за спільні кошти.

Посилання у касаційній скарзі на те, що достатнім доказом визнання права особистої власності одного із подружжя на нерухоме майно придбане в період шлюбу є наявність договорів купівлі-продажу особистої власності, які передували або вичинялись одночасно з придбанням спірного майна, Верховний Суд відхиляє, оскільки у спорах про визнання права особистої приватної власності на майно, саме по собі посилання на те, що спірне майно було придбано членом подружжя хоча і за час шлюбу, однак за належні йому особисті кошти, отримані від продажу квартири, не є достатнім доказом сплати особистих коштів за придбане у шлюбі майно, адже він повинен також надати суду належні і допустимі докази придбання спірного майна саме за ці кошти (див. висновки Верховного Суду у постанові від 31 січня 2024 року у справі № 645/4165/21 (провадження №61-113св23).

На переконання Верховного Суду, таким доказами, зокрема можуть бути: банківські виписки на підтвердження спрямування грошових коштів чи нотаріальна заява/згода другого з подружжя, що майно придбавається за особисті кошти, тощо (див. постанови Верховного Суду від 21 квітня 2022 року у справі № 461/1617/15-ц (провадження № 61-19201св20), від 25 січня 2023 року у справі № 756/10871/20 (провадження № 61-9709св22), від 10 липня 2024 року у справі № 466/7242/22 (провадження № 61-6448св24), від 30 липня 2024 року у справі № 522/10944/21 (провадження № 61-2100св21).

Натомість, у справі, яка переглядається, позивачка не надала суду доказів на підтвердження тієї обставини, що отримані від продажу однокімнатної квартири АДРЕСА_2 , кошти були витрачені саме на придбання спірної чотирьохкімнатної квартири, а не на інші потреби, або на потреби сім`ї.

Посилання у касаційній скарзі щодо неврахування апеляційним судом факту наявності у заявниці доходу від здачі в оренду квартири АДРЕСА_2 , за період з 2007 року до 2012 рік та використання їх для придбання спірної квартири, Верховний Суд також відхиляє, оскільки позивачка не надала суду і у матеріалах справи відсутні належні докази отримання нею такого доходу та його розміру.

Доводи касаційної скарги стосовно того, що апеляційний суд не врахував правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 19 травня 2021 року у справі № 753/13082/15, від 20 вересня 2022 року у справі № 753/2222/19, є необґрунтованими, оскільки оскаржуване судове рішення таким висновкам не суперечить, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суд апеляційної інстанцій виходив з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення апеляційного суду, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Тож, наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують правильність висновків апеляційного суду щодо відмови у задоволенні позову.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 березня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник