Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 11.02.2020 року у справі №336/1205/19

Постанова

Іменем України

18 березня 2020 року

м. Київ

справа № 336/1205/19-ц

провадження № 61-2560св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач- ОСОБА_2 ,

тертя особа - орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 01 жовтня 2019 року в складі судді Жупанової І. Б. та постанову Запорізького апеляційного суду від 24 грудня 2019 року в складі колегії суддів: Полякова О. З., Крилової О. В., Кухаря С. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району, про визначення місця проживання дитини з батьком.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 05 травня 2007 року він перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , від якого мають доньку ОСОБА_3 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Звертав увагу на те, що подружні стосунки між ними були припинені у серпні

2016 року, оскільки відповідач повернулась з Республіки Польщі, де працювала по півроку, та повідомила, що не бажає жити з ним в Україні.

Вказував на те, що відповідач не цікавиться життям їхньої спільної дитини, донька перебуває на його утриманні, постійно проживає з ним та його матір`ю.

Разом з тим, у листопаді 2016 року ОСОБА_2 звернулась до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя з позовною заявою про стягнення з нього аліментів на утримання дитини, у задоволенні якого їй було відмовлено рішенням цього ж суду від 23 січня 2018 року, оскільки встановлено, що дитина мешкає разом з батьком та знаходиться на його утриманні.

Незважаючи на зазначене вище рішення суду, відповідач звернулась до суду з заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів з нього на утримання їх дитини, на підставі якої Шевченківським районним судом м. Запоріжжя було видано судовий наказ від 21 березня 2018 року.

Також звертав увагу на те, що у січні 2019 року відповідач звернулась до служби у справах дітей Запорізької міської ради з заявою про підтвердження місця проживання малолітньої ОСОБА_3 для її тимчасового виїзду за межі України. Розпорядженням голови районної адміністрації від 14 січня 2019 року було затверджено висновок служби у справах дітей від 10 січня 2019 року про підтвердження місця проживання малолітньої дитини разом з матір`ю

ОСОБА_2 для її тимчасового виїзду за кордон. При цьому, його, як батька дитини, ніхто не повідомив, що вирішується питання виїзду його малолітньої дитини за кордон. Відповідач до нього з цим питанням не зверталась.

Посилаючись на вищенаведене, позивач просив визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 01 жовтня 2019 року позов задоволено. Визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_1 . Вирішено питання судових витрат.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що на момент розгляду справи визначення місця проживання доньки разом з батьком не суперечитиме інтересам дитини, оскільки батько створив необхідні та добрі умови для її належного фізичного та емоційного розвитку. Судом враховано, що дитина протягом трьох років фактично проживала з батьком та бабою, мала у користуванні окрему ізольовану кімнату, відвідувала дошкільні дитячі заклади, курси підготовки до школи, отримувала від батька належне піклування та необхідний рівень матеріального забезпечення, що підтверджується матеріалами справи.

Судом першої інстанції також зазначено, що станом на 01 жовтня 2019 року дитина проживає у м. Заверце Республіки Польща в однокімнатній орендованій квартирі разом матір`ю, її співмешканцем та старшою сестрою - неповнолітньою ОСОБА_4 , при цьому відповідачем не надано доказів щодо умов проживання дитини, не доведено, що дитина знаходитиметься у безпеці, коли дорослі фактично перебуватимуть на роботі.

Крім того, зазначено, що проживання малолітньої доньки сторін за межами України створює батьку очевидні перешкоди у спілкуванні з донькою та є таким, що негативно впливають на усталений побут малолітньої дитини.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 24 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 01 жовтня 2019 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, погоджуючись з його висновками, виходив з того, що зміна місця проживання дитини на іншу країну суперечитиме інтересам дитини, позбавлення дитини звичного оточення та суттєва зміна побутових умов може негативно вплинути на її психоемоційний стан. Забезпечення нормального психічного розвитку дитини вимагає створення безпечних, комфортних, емоційно-сприятливих умов. Останні три роки такі умови створювалися батьком. Відповідач, надавши докази свого перебування в Республіці Польщі у зв`язку із працевлаштуванням, докази оренди її співмешканцем ОСОБА_5 квартири, не спростувала вимог позивача та не довела наявність підстав для відмови у визначенні місця проживання дитини з батьком.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У січні 2020 року ОСОБА_2 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя

від 01 жовтня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 24 грудня 2019 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та закрити провадження в справі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Зазначає, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що дитина протягом трьох років проживає з батьком, ґрунтуються на припущеннях. Оскільки позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження цих обставин. Позивачем також не доведено, що він утримує дитину та займається її розвитком, оскільки позивачем не надано жодних платіжних доручень, які б підтверджували те, що він сплачував за відвідування дитиною дошкільного навчального закладу, придбавав їй одяг чи здійснював будь-які витрати на дитину. Натомість, вона надала суду докази, що дитина знаходиться на її утриманні, а позивач має заборгованість за аліментами, проте не надали цим доказам належної правової оцінки.

Судами також не враховано, що дитина, яка була допитана в присутності психолога, підтвердила, що прихильна до обох батьків, проте має бажання проживати з матір`ю.

Допустивши однобічного розгляду спору, надавши перевагу доказам позивача, без належної правової оцінки доказів, поданих нею, суди дійшли помилкового висновку про те, що дитина має проживати з батьком, який не працевлаштований та не сплачував аліменти на її утримання, ані ж з матір`ю, яка має стабільних заробіток та проживає в економічно та соціально розвинутій країні та створює для дитини належні умови для її фізичного та духовного розвитку.

03 березня 2020 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, який містить доводи, аналогічні доводам позовної заяви, при цьому позивач зазначає, що судами надана належна правова оцінка цим доводам, а також доказам, поданим сторонами та зроблено обґрунтований висновок, що найкращим інтересам дитини відповідатиме визначення її місця проживання з батьком.

06 березня 2020 року ОСОБА_2 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду доповнення до її касаційної скарги, в яких вказала, що за вимогою суду вона наразі має можливість надати висновок з обстеження органом опіки та піклування умов проживання її дочки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у Республіці Польща.

Відповідно до частини першої статті 398 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження.

Ураховуючи те, що указані доповнення до касаційної скарги подані ОСОБА_2 поза межами строку на касаційне оскарження рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду у цій справі, вони не приймаються до уваги Верховним Судом.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду

м. Запоріжжя від 01 жовтня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 24 грудня 2019 року, витребувано матеріали цивільної справи №336/1205/19-ц та надано учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу.

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону

№ 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що позивач та відповідач перебували в зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб виданого 05 травня 2007 року відділом реєстрації актів цивільного стану Менського районного управління юстиції Чернігівської області.

Від шлюбу мають доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . За цією ж адресою зареєстрований позивач ОСОБА_1 .

Відповідно до копії акта, складеного комісією у складі голови ЖБК-19, заступника голови та бухгалтера, останніми встановлено, що дитина ОСОБА_3 в період з червня 2016 року до теперішнього часу проживає разом з батьком за адресою:

АДРЕСА_2 .

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 січня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання малолітньої дитини ОСОБА_3 відмовлено, оскільки позивач не довела проживання дитини з нею та знаходження доньки на її утриманні.

12 березня 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з заявою про видачу судового наказу з аналогічними вимогами про стягнення з ОСОБА_1 аліментів. На підставі цієї заяви 21 березня 2018 року Шевченківським районним судом м. було видано судовий наказ про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , починаючи з 12 березня 2018 року в розмірі 1/4 частини з усіх видів доходів боржника, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку та не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно і до досягнення дитиною повноліття.

Також судами встановлено, що дитина прийнята на безкоштовні курси майбутніх першокласників до ЗНВК № 63 у лютому 2019 року, за період курсів показала себе як працьовита та старанна учениця, на батьківських зборах був присутній батько, останній влаштовував її на курси, а також приводить і забирає дитину зі школи, мати жодного разу в школі не з`явилась.

Відповідно до довідки від 15 березня 2019 року дитина відвідує дошкільний заклад (ясла-садок) № 210 «Славутич» Запорізької міської ради Запорізької області, групу старшого віку, батько постійно опікується донькою.

Згідно з інформацією наданою Державною прикордонної службою України відповідач перетинала кордон України з березня 2016 року по січень 2019 року, у цей період не перебувала на території України понад 23 місяці.

Розпорядженням голови районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району від 14 січня 2019 року № 18 затверджено висновок служби (управління) справах дітей Запорізької міської ради від 10 січня 2019 року № 01-17/30 про підтвердження місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю ОСОБА_2 для її тимчасового виїзду за межі України.

Разом з тим, 31 травня 2019 року Районна адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району дійшла висновку № 0764/01-34/09 про визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_1 .

Також встановлено, що відповідач працює в Республіці Польщі на підставі трудових договорів, отримує регулярний дохід, проживає із співмешканцем ОСОБА_5 , який орендує однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_3 . В зазначеній квартирі також проживає старша дочка сторін ОСОБА_4 .

На час закінчення розгляду справи судом першої інстанції, відповідач змінила місце проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка також проживає у зазначеній вище квартирі разом з відповідачем, її співмешканцем та старшою дочкою сторін.

Доказів про житлово-побутові умови за вказаним місцем проживання, як і доказів права на проживання там відповідача і ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , спір про місце проживання якої на час її вивезення відповідачкою не був вирішений судом, за вказаною адресою, суду не надано.

Відповідно до довідки від 16 вересня 2019 року ОСОБА_3 , яка проживає за адресою АДРЕСА_3 є ученицею 1-Б класу.

Судами встановлено, що позивач неофіційно працює на будівництві, отримує регулярний заробіток, має постійне місце проживання, соціально адаптований, вказані обставини відповідачем не заперечувались.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частини четвертої статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до частини першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України»

від 07 грудня 2006 року, заява N 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Встановивши, що протягом трьох років малолітня ОСОБА_3 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживала разом з батьком, зареєстрована з ним за однією адресою, відвідувала дитячий садочок, при цьому позивачем були створені належні умови для проживання та розвитку дитини, останній постійно піклується про неї, бере участь у духовному та фізичному розвитку, матеріально забезпечує її, хоча і працює не офіційно, суди дійшли обґрунтовано висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дитини з батьком.

Доводи касаційної скарги відповідача про те, що дитина фактично проживала з її матір`ю, а позивач лише періодично забирав дитину до себе, спростовуються показами свідків, висновком голови комісії з питань захисту прав дитини - заступника голови районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району та рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 січня 2018 року.

Аргументи касаційної скарги про те, що дитина, яка була допитана в присутності психолога, виявила бажання проживати з матір`ю, є безпідставними, оскільки зі змісту рішення суду першої інстанції вбачається, що в своїй розповіді дитина повідомила, що бажає проживати з обома батьками.

Судами також встановлено, що за місцем проживання дитини разом з батьком, позивачем ОСОБА_1 створено належні для проживання, відпочинку, навчання та розвитку малолітньої дитини необхідні умови. В користуванні дитини є окрема, ізольована кімната, в наявності особисті речі дитини, канцелярське приладдя, іграшки, засоби дитячої гігієни.

Натомість, ОСОБА_2 не надано суду жодних доказів, щодо умов фактичного проживання малолітньої доньки, наявності дитячих предметів побуту, створення належних умов для проживання та навчання, а також характеристики осіб, що будуть проживати з дитиною та займатись її вихованням.

Доводи про те, що відповідач позбавлена можливості надати такі докази не заслуговують на увагу, оскільки, надавши договір оренди квартири, при цьому укладений не від її імені, ОСОБА_2 не була позбавлена можливості надати суду фотознімки облаштування кімнати, спального місця дитини та місця, де дитина мала б змогу займатися духовним розвитком.

Верховним Судом також враховується, що документів на підтвердження права проживання відповідача ОСОБА_2 за адресою вказаною нею у поясненнях, останньою не надано.

Таким чином, розуміючи, що спір стосується вкрай чутливої сфери правовідносин, надавши належну правову оцінку доказам, поданим сторонами, поясненням самих сторін, їй спільної дитини та свідків, суди попередній інстанцій, дотримуючись принципу найкращих інтересів дитини, правильно визначили місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком.

Доводів, які б свідчили про те, що такий висновок судів є необґрунтований, касаційна скарга не містить, а її аргументи направленні на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами суду касаційної інстанції.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 01 жовтня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 24 грудня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик