Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 08.07.2018 року у справі №369/8843/17

Постанова

Іменем України

18 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 369/8843/17

провадження № 61-34437св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області у складі судді Іващенка Ю. А. від 21 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області у складі колегії суддів: Панченка О. О., Дорош А. І., Триголова В. М., від 15 травня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживача, визнання недійсними кредитних договорів.

В обґрунтування позову вказала, що 07 серпня 2007 року між нею та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено два кредитні договори, відповідно до умов яких вона отримала кредитні кошти у розмірі 13 600 доларів США та 3 400 доларів США на придбання житлового будинку із умовою погашення кредиту щомісячними платежами в розмірі 178 доларів США. На забезпечення виконання кредитних договорів того ж дня сторони уклали також договір іпотеки, предметом якого є житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказані кредитні договори є недійсними, оскільки суперечать положенням Закону України «Про захист прав споживачів».

Під час укладення вказаних договорів банк не надав їй як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування в письмовій формі повну інформацію про умови кредитування та включив до договору умови, які обмежують права споживача у зв'язку відсутністю у ньому правових обґрунтувань в частині розміру нарахувань. Сторони не досягли згоди з усіх істотних умов вказаних договорів, а волевиявлення позичальника не було вільним.

Під час примусового виконання судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, неправомірними діями державного виконавця та працівників банку їй було завдано моральну шкоду, яку вона оцінила у 500 000 грн.

У зв'язку з цим позивач, уточнивши позовні вимоги, просила суд визнати недійсним кредитні договори від 07 серпня 2007 року, укладені між нею та відповідачем, застосувавши до вказаних договорів наслідки недійсності правочинів у вигляді двостороннього повернення всього отриманого на виконання кредитних договорів сторонами, а саме повернути їй сплачені нею грошові кошти в розмірі 66 030,49 грн, а відповідачу - житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та є предметом іпотеки, а також стягнути з ПАТ КБ «ПриватБанк» на її користь 500 000 грн моральної шкоди.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

РішеннямЛубенського міськрайонного суду від 21 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Полтавської області від 15 травня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди щодо всіх істотних умов договору, які в подальшому виконувалися позичальником, а тому підстави для визнання такого правочину недійсним відсутні. Разом із тим, позивач не надала суду примірник другого кредитного договору та не довела, що під час укладення вказаних кредитних договорів банк ввів її в оману щодо їх умов.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у червні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що під час укладення спірних кредитних договорів сторони не досягли згоди з усіх істотних умов вказаних договорів, банк ввів її в оману щодо цих умов, а волевиявлення позичальника не було вільним.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 04 червня 2018 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

07 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено два кредитні договори: кредитний договір № РLL0G100000140 на суму 13 600 доларів США, а також 3 403 доларів США на сплату страхових платежів та кредитний договір № РLL0G200000140 на суму 3 400 доларів США (а.с. 9-14, 181-185).

На забезпечення виконання зобов`язань за цими кредитними договорами між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки, відповідно до якого остання передала відповідачу в іпотеку житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

На виконання умов вказаних кредитних договорів ОСОБА_1 сплачувала ПАТ КБ «Приватбанк» грошові кошти (а.с. 15-28).

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Пунктами 3, 10, 11, 13, 15 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що несправедливими є, зокрема умови договору про: встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору; обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов`язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов`язань додержанням зайвих формальностей.

Згідно з частиною п'ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

За змістом наведених статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1341цс15.

Установивши, що оспорювані кредитні договори підписані сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позичальник на момент укладення договорів не заявляла додаткових вимог щодо умов спірних договорів та у подальшому виконувала їх умови; зміст договорів містить повну інформацію щодо умов кредитування, вартості кредиту, процентної ставки, порядку погашення кредиту, суди правильно застосували положення статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» та дійшли обґрунтованого висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 та відсутність підстав для визнання кредитних договорів недійсними.

При цьому матеріали справи не містять відомостей про звернення позичальника до банку з приводу порушення її прав як споживача, недостатності наданої банком інформації про умови кредитування саме в момент укладення оспорюваних правочинів.

Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у своїй постанові від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) дійшла висновку про те, що положення кредитного договору про сплату позичальником на користь банку комісій є в силу статті 228 ЦК України нікчемними. У той же час Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 дійшла висновку, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що відсутні правові підстави для визнання недійсними спірних правочинів в частині зобов'язання позичальника сплатити винагороду банку за надання фінансового інструменту (пункти 6.2., 7.1. кредитних договорів).

Аргументи касаційної скарги про те, що банк ввів позивача в оману щодо умов спірних договорів, а волевиявлення позичальника не було вільним, є безпідставними, суд апеляційної інстанції надав їм належну правову оцінку, зазначивши, що позивач фактично не згодна із діями банку щодо нарахування боргу за спірними кредитними договорами, однак оцінки цих дій може мати місце у випадку наявності спору щодо виконання умов договору, натомість питання щодо дійсності правочину стосується наявних між сторонами правовідносин на час його укладення, а не під час його виконання.

Оскільки суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання недійсними кредитних договорів, похідні вимоги про застосування реституції та стягнення з банку шкоди задоволенню не підлягають.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Судові рішення першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Лубенського міськрайонного суду від 21 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 15 травня 2018 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара