Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 30.01.2018 року у справі №225/604/14

Постанова

Іменем України

09 грудня 2019 року

місто Київ

справа № 225/604/14

провадження № 61-2749св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В.

В.,

учасники справи:

позивач - Харківський національний університет внутрішніх справ,

відповідач - ОСОБА_1,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Донецької області від 26 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Санікової О. С., Канурної О. Д., Космачевської Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У лютому 2014 року Харківський національний університет внутрішніх справ (далі - Університет) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення витрат, пов'язаних з утриманням ОСОБА_1.

В обґрунтування позову позивач посилався на те, що наказом Університету від 15 серпня 2007 року № 415 о/с відповідача зараховано до складу курсантів денної форми навчання. 01 вересня 2007 року між позивачем та ОСОБА_1 укладено договір про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі Міністерства внутрішніх справ України. Відповідно до наказу Університету від 18 червня 2011 року № 271 о\с ОСОБА_1 відраховано зі складу курсантів та відряджено для подальшого проходження служби. Згідно з наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (далі - ГУ УМВС України у Донецькій області) від 27 вересня 2012 року № 380 о/с ОСОБА_1 звільнено з органів МВС України за пунктом 64 "ж" (за власним бажанням) відповідно до Положення про проходження служби рядовим та і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення).

Відповідно до підпункту 2.3.6 договору про підготовку фахівця ОСОБА_1 зобов'язалась у разі відрахування з навчального закладу чи звільнення за закінченням навчання до встановленого трирічного терміну перебування на службі відшкодувати фактичні витрати, пов'язані з її утриманням у навчальному закладі.

Відповідно до проведеного розрахунку фактичних витрат, пов'язаних з утриманням курсанта ОСОБА_1, в Університеті, витрати, пов'язані з утриманням ОСОБА_1 за період з 17 серпня 2007 року до 18 червня 2011 року, становлять 34 281,38 грн. ОСОБА_1 у добровільному порядку не відшкодовує витрати, пов'язані з навчанням, тому позивач просив стягнути їх у судовому порядку.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позов не визнала, звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому просила визнати недійсним договір про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі Міністерства внутрішніх справ України від 01 вересня 2007 року.

На обґрунтування зустрічного позову посилалась на те, що на момент укладення між нею та Університетом договору вона була неповнолітньою та вчинила правочин за межами своєї цивільної дієздатності без згоди батьків, а тому вона у повному обсязі не розуміла зміст договору та характер відповідальності за укладений договір щодо відшкодування витрат. Зазначила, що відомості у договорі щодо наявності начебто письмової згоди її матері ОСОБА_2 не відповідають дійсності, оскільки на день укладання договору, тобто 01 вересня 2007 року її мати не знаходилась у м. Харкові, а перебувала у м. Торецьк Донецької області.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 02 серпня 2017 року у задоволенні позову Університету відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено, визнано недійсним договір про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі Міністерства внутрішніх справ України, укладений 01 вересня 2007 року у м.

Харкові між ОСОБА_1 та Університетом; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог Університету і задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, керувався тим, що ОСОБА_1 на момент укладення договору не досягла необхідної цивільної дієздатності, договір був укладений з порушенням вимог статей 32, 34, 203 ЦК України. Крім того, ухвалою Дзержинського міського суду Донецької області від 31 січня 2017 року у справі призначена почеркознавча експертиза щодо підпису у оспорюваному договорі в рядку "З умовами договору згоден", чи належить зазначений підпис ОСОБА_2, однак 26 травня 2017 року справа повернута до суду без виконання. Суд першої інстанції зазначив, що суд не може за власною ініціативою збирати докази або робити інші процесуальні дії, спрямовані на збирання доказів, а лише оцінює надані стороною докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, тому вважав позовні вимоги Університету недоведеними, а позовні вимоги ОСОБА_1 доведеними.

Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 26 жовтня 2017 року апеляційну скаргу Університету задоволено. Рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 02 серпня 2017 року скасовано. Позовні вимоги Університету задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Університету грошові кошти у сумі 34
281,38 грн та судові витрати у сумі 987,86 грн.

Рішення суду апеляційної інстанції обґрунтовувалося тим, що укладений договір про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі від 01 вересня 2007 року між Університетом, з однієї сторони, Головним управлінням Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, з другої сторони, та ОСОБА_1, з третьої, за згодою матері ОСОБА_2, яка як заінтересована особа відповідно до положень частини 2 статті 222 ЦК України, з позовом про визнання договору недійсним не зверталася. Підписавши договір, ОСОБА_1 погодилася з його умовами. Після досягнення повноліття, набувши повну цивільну дієздатність, ОСОБА_1 будь-яких претензій щодо недійсності договору не пред'являла та виконувала його умови, закінчила навчання у вищому навчальному закладі, отримала диплом з додатком до нього, була направлена для проходження подальшої служби до територіального підрозділу МВС, що підтверджується наказом Університету від 18 червня 2011 року № 271 о/с. Деякий час заявник працювала на займаній посаді, з якої звільнена за власним бажанням наказом ГУ УМВС України в Донецькій області від 27 вересня 2012 року № 380 о/с, відповідно до якого лейтенанта міліції ОСОБА_1, слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи, відділу Дзержинського міськвідділу внутрішніх справ з 27 вересня 2012 року звільнено з органів внутрішніх справ відповідно до пункту 64 "ж" Положення (за власним бажанням).

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1, не погодившись із судовим рішенням суду апеляційної інстанції, у листопаді 2017 року подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалась неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального права й порушенням норм процесуального права.

Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано не застосував до спірних правовідносин положення статті 222 ЦК України, оскільки на момент укладення спірного договору відповідач була повнолітньою. Також суд неналежним чином оцінив докази у справі, відповідно до яких мати відповідача на момент підписання договору перебувала у іншому місті.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Згідно із статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набрав чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У підпункті 11 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України передбачено, що заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цієї редакції Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Матеріали касаційного провадження передано до Верховного Суду у січні 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2018 року у справі відкрито касаційне провадження.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених частини 3 статті 3 ЦПК України випадках (частина 1 статті 13 ЦПК України).

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV) (далі - ЦПК 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив висновок, що оскаржуване судове рішення відповідає вимогам законності та обґрунтованості, визначеним у статті 213 ЦПК України 2004 року, а отже, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що наказом Університету від 15 серпня 2007 року № 415 о\с ОСОБА_1 прийнято на службу в органи внутрішніх справ і зараховано курсантом 1 курсу до навчально-наукового інституту підготовки фахівців для підрозділів слідства та дізнання за спеціальністю 6.060100 "Правознавство" з 17 серпня 2007 року, присвоївши спеціальне звання "Рядовий міліції".

З оглянутого в судовому засіданні договору про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі Міністерства внутрішніх справ України встановлено, що договір укладено 01 вересня 2007 року між Університетом та ОСОБА_1, яка на той час була неповнолітньою та не мала повної цивільної дієздатності. Крім того, в договорі зазначено, що з умовами договору згодна ОСОБА_2, яка є матір'ю ОСОБА_1.

Наказом Університету від 18 червня 2011 року № 271 о/с лейтенанта міліції ОСОБА_1 відраховано зі складу курсантів та відряджено з 18 червня 2011 року до ГУ МВС України в Донецькій області.

Наказом ГУ УМВС України в Донецькій області від 27 вересня 2012 року № 380 о\с лейтенанта міліції Мадонову К. Г., слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи, слідчого відділу Дзержинського міськвідділу з 27 вересня 2012 року звільнено з органів внутрішніх справ відповідно до пункту 64 "ж" Положення (за власним бажанням).

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до статті 32 ЦК України фізична особа від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право: 1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; 2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; 3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; 4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Відповідно до частини 2 статті 32 ЦК України неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

За правилами частини 1 статті 222 ЦК України визначено, що правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, може бути згодом схвалений ними у порядку, встановленому частини 1 статті 222 ЦК України, тобто якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

Частиною 2 статті 222 ЦК України визначено, що правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи.

Частиною 1 статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені Частиною 1 статті 215 ЦК України.

Згідно з частиною 3 статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, апеляційний суд встановив, що мати відповідача протягом одного місяця не заявила претензії позивачу. Тобто, в силу приписів частини 1 статті 221 ЦК України, оспорюваний правочин вважається нею схваленим.

Крім того, ОСОБА_1, будучи повнолітньою, не розірвала угоду, не зверталася до суду із заявою про визнання її недійсною або такою, що порушує права та інтереси позивача, належним чином виконувала умови угоди, відвідувала заняття та виконувала навчальний план, приймаючи таким чином виконання умов угоди навчального закладу, а також виконуючи укладений договір зі своєї сторони.

За наведених обставин посилання позивача на незастосування судом положень статті 222 ЦК України та необхідність застосування наслідків порушення вимог частини 2 статті 203 ЦК України є необґрунтованим.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції неналежним чином оцінив докази у справі, відповідно до яких мати відповідача на момент підписання договору перебувала у іншому місті та не надавала згоди на укладення дочкою оспорюваного договору, зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази

Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57, 58, 59, 60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке містить висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів та відповідає вимогам статей 212, 213, 214, 215, 303, 315 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.

Касаційна скарга не містить доводів щодо незаконності оскаржуваного рішення у частині задоволення первісного позову Університету, необхідність скасування рішення обґрунтовувалася виключно доводами про недійсність укладеного з відповідачем договору про підготовку фахівця у вищому начальному закладі, з огляду на що рішення суду у частині задоволення первісного позову Верховним Судом не переглядалося.

Таким чином, доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Донецької області від 26 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко