Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 10.12.2019 року у справі №711/2938/19

Постанова

Іменем України

04 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 711/2938/19

провадження № 61-21323св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Калараша А. А. (суддя-доповідач),

суддів: Грушицького А. І., Петрова Є. В., Фаловської І. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Придніпровського районного суду

м. Черкаси від 18 липня 2019 року у складі судді Демчика Р. В. та на постанову Черкаського апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року у складі колегії суддів:

Бородійчука В. Г., Єльцова В. О., Нерушак Л. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договорів недійсними.

Позовні вимоги мотивовано тим, що постановою Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 711/4732/16-ц задоволено частково позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення вартості автомобіля та стягнуто з ОСОБА_2 у рахунок відшкодування вартості автомобіля кошти в розмірі 280 570,00 грн.

Дізнавшись про вказане судове рішення, з метою уникнення виконання грошових зобов'язань, ОСОБА_2 26 листопада 2018 року уклала зі своїм сином ОСОБА_3 договір позики на суму 140 000,00 грн, яка відповідно до договору про внесення змін до договору позики від 19 грудня 2018 року збільшена на 680 000,00 грн, строком до 28 листопада 2033 року, та в забезпечення виконання зобов'язання за цим договором того ж дня, 26 листопада 2018 року, відповідачі укладали іпотечний договір на єдине належне їй майно, на яке могло бути звернуто стягнення на виконання судового рішення, а саме: двокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1.

На думку позивача, у фактичних правовідносинах внутрішня воля сторін правочинів не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, заздалегідь знали, що він не буде виконаний, мали інші цілі, ніж передбачені договорами.

Укладання договору позики від 26 листопада 2018 року та договору іпотеки

від 26 листопада 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Довгань О. Я., за своїм змістом суперечать вимогам закону, оскільки не спрямовані на настання реальних наслідків, свідчать про порушення частин 1 та 5 статті 203 ЦК України, що є підставою для визнання їх недійсними відповідно до вимог статті 234 ЦК України.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір позики від 26 листопада 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, та договір іпотеки від 26 листопада 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Довгань О. Я.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 18 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що укладаючи спірні договори, відповідач ОСОБА_2 не була обізнана з рішенням Верховного Суду

від 07 листопада 2018 року, яким стягнуто з неї на користь ОСОБА_1 кошти за вартість автомобіля, оскільки спірні договори укладено 26 листопада 2018 року, а копію постанови Верховного Суду отримано ОСОБА_2 лише 09 січня

2019 року, отже відповідач не могла передбачати негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на вказану квартиру.

Крім того, на думку судів, спірні договори укладено відповідно до вимог чинного законодавства і підстав для визнання їх недійсними немає.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 18 липня 2019 року та на постанову Черкаського апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року, в якій просить суд скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2019 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з Придніпровського районного суду м. Черкаси.

У січні 2020 року матеріали цивільної справи № 711/2938/19 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки факту укладання спірних договорів близькими родичами (між матір'ю та сином), не дослідили питання, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами, не встановили, чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича у зв'язку із невиконанням умов договору позики, з метою приховування цього майна від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів із боржника.

Висновок судів про необізнаність ОСОБА_2 із постановою Верховного Суду від 07 листопада 2019 року про стягнення із неї грошових коштів на користь ОСОБА_1 на момент укладання спірних договорів є помилковим та не ґрунтується на повному і всебічному дослідженні обставин справи, оскільки про дату, на яку було призначено розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 у справі № 711/4732/16-ц, їй було відомо, що підтверджується подачею відповідачем клопотання про розгляд справи за її участі. Вказана постанова Верховного Суду була оприлюднена у Єдиному державному реєстрі судових рішень 19 листопада 2018 року, а тому укладання спірних правочинів через сім днів після оприлюднення судового рішення свідчить про намагання відповідачем уникнути виконання судового рішення та порушує право позивача.

Не відповідає дійсності та вимогам закону висновок судів про те, що при укладанні договору іпотеки було дотримано вимог закону, оскільки не була проведена державна реєстрація відомостей про зміну умов обтяження, в частині збільшення основного зобов'язання з 140 000,00 грн до 680 000,00 грн. Судами не надано належної оцінки тому, що спірний договір іпотеки став підставою для оскарження ОСОБА_3 арешту, накладеного приватним виконавцем, та зупинення реалізації арештованого майна. Крім того, у позовній заяві у справі за позовом ОСОБА_3 про зняття арешту з предмета іпотеки позивач сам зазначив, що укладаючи договір позики, він розраховував саме на отримання у власність квартири, яка виступає зобов'язанням.

Зазначене свідчить про недобросовісність дій позивачів, фіктивність правочинів, неповне дослідження судами обставин, що мають значення для справи, та про помилковість висновків судів щодо відсутності правових підстав для визнання недійсними спірних договорів позики та іпотеки.

Доводи інших учасників справи

У січні 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, у яких просять залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

У відзивах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 посилаються на те, що спірні договори мають реальний характер та правові наслідки, жодна із ознак фіктивності не була доведена, а тому оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги мають характер припущень.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири під скасувальною умовою від 19 лютого 2002 року.

(а. с. 56)

Постановою Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 711/ 4732/16-ц скасовано рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 28 серпня 2017 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області

від 14 грудня 2017 року. Стягнуто з ОСОБА_2 у рахунок відшкодування вартості автомобіля марки НОNDA CR-V, реєстраційний номер НОМЕР_1, на користь ОСОБА_1 280 570,00 грн. (а. с. 3-6)

26 листопада 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав позику (грошові кошти) ОСОБА_2 у розмірі 140 000,00 грн строком до 28 листопада 2033 року.

(а. с. 23-24)

З метою забезпечення виконання зобов'язання 26 листопада 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, предметом якого є нерухоме майно: квартира АДРЕСА_2.

За умовами договору іпотекодавець зобов'язується перед іпотекодержателем у строк до 28 листопада 2033 року повернути позику в розмірі 140 000,00 грн, сплатити неустойку (пеню, штрафи), в розмірі, строки та у випадках, передбачених договором позики. Договір посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Довгань О. Я. та зареєстрований у реєстрі № 1256 (а. с. 73-75)

Відповідно до договору про внесення змін до договору позики від 19 грудня

2018 року збільшено суму наданих у позику коштів, а саме: позикодавець передав у власність позичальника 680 000,00 грн. (а. с. 46,54)

Згідно з інформацією з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 23 травня 2019 року № 167632866 на підставі договору іпотеки, укладеного 26 листопада

2018 року, квартира АДРЕСА_2 є іпотечним майном на виконання основного зобов'язання договору позики від 28 листопада 2018 року у розмірі 140 000,00
грн, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3

(а. с. 55)

На виконання постанови Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 711/ 4732/16-ц відкрито виконавче провадження № 58206287.

Постановою приватного виконавця Бурмаги Є. А. від 25 січня 2019 року накладено арешт на майно боржника ОСОБА_2 у межах суми звернення стягнення.

Відповідно до протоколу № 395993 про проведення прилюдних торгів 01 квітня 2019 року продано двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 за ціновою пропозицією 552 410,00
грн. Переможцем торгів визнаний ОСОБА_4 (а. с. 81)

Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 27 березня 2019 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду Черкаської області

від 02 травня 2019 року, у справі № 711/2375/19 про зняття арешту з предмета іпотеки зупинено реалізацію арештованого майна, а саме: лоту № 335374 (квартири № НОМЕР_2 на АДРЕСА_3).

Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 26 квітня 2019 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду Черкаської області

від 22 серпня 2019 року, у справі № 711/3571/19 про визнання недійсними прилюдних торгів заборонено приватному виконавцю Бурмазі Є. А. затверджувати акт про проведення електронних торгів із реалізації належної ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_2, оформлений відповідно до протоколу № 395993 про проведення прилюдних торгів 01 квітня 2019 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" № 460-IX від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" № 460-IX від 15 січня 2020 року, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" № 460-IX від 15 січня 2020 року (08 лютого 2020 року).

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 1 статті 15, частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року визначено, зокрема, що поняття "охоронюваний законом інтерес" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку вирішує питання про визнання правочину недійсним (частина 3 статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсними договір позики та договір іпотеки, укладені між ОСОБА_2 та

ОСОБА_3, посилаючись на те, що спірні договори містять ознаки фіктивних правочинів, не спрямовані на настання реальних наслідків, а були укладені з метою уникнення виконання судового рішення, яким стягнуто з відповідача грошові кошти на користь позивача.

За змістом частини 5 статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином.

Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України.

Відповідно до вимог статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною 2 статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною 1 статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов'язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що договір позики від 27 листопада 2018 року містить найменування сторін зобов'язання (позикодавця та позичальника), грошову суму, яка підлягає поверненню та особистий підпис позичальника, що дійсно підтверджує ту обставину, що між сторонами зобов'язання досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору позики й доведено факт передачі позичальнику грошей, що свідчить про укладення ними договору позики відповідно до вимог статті 1046 ЦК України.

Судами встановлено, а позивачем не спростовано ту обставину, що ОСОБА_2 отримала кошти за договором позики від ОСОБА_3, та укладаючи спірний правочин, сторони мали на меті укладання іншого договору, або діяли умисно.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про іпотеку" іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності.

Основні вимоги до укладання договору іпотеки встановлені статтею 18 Закону України "Про іпотеку", у якій, зокрема, передбачено, що іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Іпотечний договір може містити положення, зокрема, визначення вартості предмета іпотеки, посилання на документ, що підтверджує право власності іпотекодавця на предмет іпотеки, відомості про обмеження та обтяження прав іпотекодавця на предмет іпотеки, визначення способу звернення стягнення на предмет іпотеки.

Іпотечний договір та договір, що обумовлює основне зобов'язання, можуть бути оформлені у вигляді одного документа. Цей документ за формою і змістом повинен відповідати вимогам, встановленим у цій статті, та вимогам, встановленим законом, для договору, який визначає основне зобов'язання.

Вирішуючи питання про відповідність укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору іпотеки від 26 листопада 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Довгань О. Я., суди першої та апеляційної інстанцій не встановили, що вказаний договір не відповідає за своїм змістом та положенням вищезазначеним вимогам закону, а позивачем не спростовано презумпцію правомірності правочину.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями

77,78,79,80,89,367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації").

Наведені в касаційній скарзі доводи загалом аналогічні викладеним в апеляційній скарзі, зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на докази, що були предметом дослідження й оцінки судами, та, переважно, спрямовані на переоцінку доказів у справі, не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій, не дають підстав вважати, що судами неправильно застосовано норми матеріального права або допущено порушення норм процесуального права, які б могли бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Колегія суддів також відхиляє посилання касаційної скарги про намагання відповідачем уникнути виконання судового рішення, що свідчить про порушене право ОСОБА_1, оскільки, як встановлено судами, постановою Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 711/4732/16-ц захищено порушене право позивача та стягнуто з ОСОБА_2 у рахунок відшкодування вартості автомобіля на користь ОСОБА_1 280 570,00 грн.

На виконання вказаної постанови відкрито виконавче провадження № 58206287.

Постановою приватного виконавця Бурмаги Є. А. накладено арешт на майно боржника ОСОБА_2 у межах суми звернення стягнення, а саме: на квартиру АДРЕСА_2.

Відповідно до протоколу № 395993 про проведення прилюдних торгів 01 квітня 2019 року продано двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 за ціновою пропозицією 552 410,00
грн. Переможцем торгів визнаний ОСОБА_4 який придбав квартиру з ціновою пропозицією 552 410,00 грн.

Зазначені торги були проведені за заявкою приватного виконавця Бурмаги Є. А. в ході примусового виконання судового рішення щодо реалізації прав стягувача ОСОБА_1, тобто вказаними діями права позивача вже захищено.

Посилання ОСОБА_1 на оскарження ОСОБА_3 арешту, накладеного приватним виконавцем, та зупинення реалізації арештованого майна, свідчить про реалізацію особою (відповідачем ОСОБА_3) своїх прав на судовий захист, проте не є безумовним доказом того, що прилюдні електронні торги будуть визнані недійсними, що свідчить про передчасність припущення позивача щодо порушення його прав.

Таким чином, оскільки на момент розгляду справи судами права ОСОБА_1 вже захищені, ініціювання спору про недійсність договорів є передчасним та недопустимим, оскільки не спрямоване на ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржених судових рішень, зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів щодо їх оцінки, що в силу статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 18 липня 2019 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. А. Калараш

Судді: А. І. Грушицький

Є. В. Петров

І. М. Фаловська

С. П. Штелик