Історія справи

Постанова КЦС ВП від 15.02.2023 року у справі №522/14673/20
Постанова КЦС ВП від 15.02.2023 року у справі №522/14673/20

Постанова

Іменем України

15 лютого 2023 року

місто Київ

справа № 522/14673/20

провадження № 61-21140св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Горда Ірина Володимирівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Князюка О. В., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у серпні 2020 року звернулася до суду з позовом про скасування рішення та запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно.

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що 25 грудня 2006 року уклала з Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль»

(далі - ВАТ «Райффайзен Банк Аваль») кредитний договір, відповідно до умов якого вона отримала кредит у розмірі 140 000, 00 дол. США зі строком повернення кредитних коштів до 25 грудня 2016 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 25 грудня 2006 року позивач та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» уклали іпотечний договір, згідно з яким вона передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .

Позивач зазначала, що рішенням від 13 листопада 2018 року у справі № 520/3128/15-ц Київський районний суд м. Одеси відмовив Публічному акціонерному товариству «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») у задоволенні позову до неї та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв`язку з недоведеністю позовних вимог.

Водночас із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно їй стало відомо, що 30 липня 2020 року приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Горда І. В. (далі - приватний нотаріус Горда І. В.) прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 53383135, і зареєструвала право власності на об`єкт іпотеки за ОСОБА_2 , якій банк 29 травня 2020 року відступив право вимоги за кредитним та іпотечним договорами.

Посилаючись на те, що рішення про державну реєстрацію прийнято з порушенням умов договору іпотеки та порядку, встановленого для цієї процедури, ОСОБА_1 просила суд скасувати рішення про державну реєстрацію прав від 30 липня 2020 року, прийняте приватним нотаріусом Гордою І. В., індексний номер 53383135; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 37553811 про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 137, 10 кв. м.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

ОСОБА_2 та приватний нотаріус Горда І. В. заперечували проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними і допустимими доказами. Також приватний нотаріус Горда І. В. зазначала, що є неналежним відповідачем у справі.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 31 травня 2021 року Приморський районний суд м. Одеси відмовив у задоволенні позову.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, щодержавна реєстрація права власності відбулася з дотриманням законодавства, оскільки договір іпотеки, право вимоги за яким перейшло до ОСОБА_2 , містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя внаслідок невиконання основного зобов`язання забезпеченого іпотекою; перед зверненням стягнення на предмет іпотеки іпотекодавцю в узгодженому сторонами договору порядку було направлено письмову вимогу про усунення порушення; ОСОБА_2 надала державному реєстратору всі передбачені законодавством документи для реєстрації права власності на підставі іпотечного застереження. Також суд першої інстанції зробив висновок про те, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки позивач не надала доказів, що спірне житло використовується нею як місце постійного проживання і що у її власності немає іншого нерухомого житлового майна.

Постановою від 02 грудня 2021 року Одеський апеляційний суд скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 травня 2021 року, ухвалив нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 .

Суд скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 30 липня 2020 року, індексний номер 53383135, прийняте приватним нотаріусом Гордою І. В.

Скасував у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 37553811 про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 137, 10 кв. м.

Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції керувався тим, що рішенням від 13 листопада 2018 року у справі № 520/3128/15-ц Київський районний суд м. Одеси відмовив ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_1 , оскільки неможливо встановити та перевірити факт надання кредитних коштів позичальникові у відповідному розмірі та зазначений позивачем розмір заборгованості.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_2 26 грудня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 травня 2021 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_2 , наполягаючи на тому, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, як підстави касаційного оскарження судового рішення визначила те, що:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі № 753/17748/15-ц

(провадження № 6-224цс17) про те, що належним виконанням зобов`язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки повинне задовольнити вимоги кредитора за основним зобов`язанням, і тільки ця обставина може бути підставою для припинення зобов`язання, що вважається виконаним згідно зі статтею 599 Цивільного кодексу України

(далі - ЦК України);

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував норми права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), щодо ефективного способу захисту прав, яким у цій справі, на переконання заявника, є віндикаційний позов;

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував норми права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) та від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (провадження № 12-84гс20), про те, що обрання позивачем неефективного способу захисту прав є самостійною підставою для відмови в позові.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 у лютому 2022 року через систему «Електронний суд» та із застосуванням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду відзив, у якому просила касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, постанову Одеського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року - без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10 січня 2022 року справу № 522/14673/20 (провадження № 61-21140ск21) призначено судді-доповідачеві Бурлакову С. Ю.

Ухвалою від 14 січня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 , а ухвалою від 11 липня 2022 року призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Ухвалою від 03 серпня 2022 року Верховний Суд зупинив провадження у справі до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду у касаційному порядку справи № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21).

Розпорядженням від 25 січня 2023 року № 122/о/226-23 Верховний Суд призначив повторний автоматизований розподіл судової справи

№ 522/14673/20 (провадження № 61-21140св21) у зв`язку з відрядженням судді Бурлакова С. Ю. до Вищої ради правосуддя.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 січня 2023 року справу № 522/14673/20

(провадження № 61-21140св21) призначено судді-доповідачеві Погрібному С. О. та 27 січня 2023 року справу передано судді-доповідачеві.

Ухвалою від 15 лютого 2023 року Верховний Суд поновив касаційне провадження у справі.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 25 грудня 2006 року ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_4 уклали кредитний договір № 014/0077/82/68699, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 140 000, 00 дол. США, строком до 25 грудня 2016 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 25 грудня 2006 року ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_4 уклали іпотечний договір, за умовами якого остання передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 , яка складається з чотирьох житлових кімнат та підсобних приміщень, загальною площею 137, 10 кв. м, житловою площею 68, 30 кв. м.

Відповідно до пункту 4.1 статті 4 іпотечного договору у разі порушення основного зобов`язання та/або умов цього договору, іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з пунктом 4.4 статті 4 іпотечного договору звернення стягнення здійснюється за рішенням суду, у беззаперечному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

За змістом пункту 4.5 статті 4 іпотечного договору у випадку невиконання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя про усунення порушених зобов`язань за ним та/або кредитним договором у встановлений іпотекодержателем строк, такі вимоги іпотекодержателя задовольняються за рахунок предмета іпотеки. Це застереження згідно із Законом України «Про іпотеку» вважається договором про задоволення вимог іпотекодержателя, який є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі цього договору іпотеки, який в цьому випадку є правовстановлюючим документом.

Право вимоги за кредитним договором № 014/0077/82/68699 та договором іпотеки, укладеними 25 грудня 2006 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_4 , було переуступлене ОСОБА_2 на підставі договорів про відступлення прав вимоги від 29 травня 2020 року.

02 червня 2020 року ОСОБА_2 направила ОСОБА_5 вимогу про повернення їй як новому кредитору заборгованості за кредитним договором в розмірі 402 257, 36 дол. США, що еквівалентно 10 823 096, 30 грн. Повідомила, що у випадку невиконання вимоги протягом тридцяти календарних днів, починаючи з дня отримання вимоги, іпотекодержатель розпочне звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до положень статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку», згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, в порядку передбаченому пунктом 4.5 договору іпотеки з урахуванням змін до нього.

Відповідно до рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень вимоги ОСОБА_2 повернуті з відмітками поштового відділення «за закінченням терміну зберігання».

В акті від 03 липня 2020 року приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Парфьонов Георгій Володимирович зазначив, що ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 , фактично не мешкає більше двох років.

27 липня 2020 року ОСОБА_2 звернулася до приватного нотаріуса із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) на об`єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_1 .

27 липня 2020 року о 19:39:05 приватний нотаріус Горда І. В. внесла запис про право власності ОСОБА_2 на спірну квартиру.

30 липня 2020 року приватний нотаріус Горда І. В. прийняла рішення про проведення державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 .

Право, що підлягає застосуванню до спірних відносин

Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватися належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України. За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Відповідно до статті 629 цього Кодексу договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку», тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Статтею 37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) передбачено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Завершенням позасудового врегулювання спору є державна реєстрація права власності на предмет іпотеки, що виступає забезпеченням за основним зобов`язанням, за іпотекодержателем.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня

2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127), визначено процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Згідно з пунктом 61 Порядку № 1127 (у редакції, чинній на час проведення реєстрації права власності) для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:

1) засвідчена іпотекодержателем копія письмової вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцю та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

2) засвідчена іпотекодержателем копія повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення або поштового відправлення з оголошеною цінністю, яким надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, з відміткою про вручення адресату, або засвідчена іпотекодержателем копія рекомендованого поштового відправлення або поштового відправлення з оголошеною цінністю, яким надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, з позначкою про відмову адресата від одержання такого відправлення, або засвідчені іпотекодержателем копії рекомендованих поштових відправлень або поштових відправлень з оголошеною цінністю (поштових конвертів), якими не менше ніж двічі з періодичністю не менше ніж один місяць надсилалася вимога, зазначена у підпункті 1 цього пункту, та які повернулися відправнику у зв`язку із відсутністю адресата або закінченням встановленого строку зберігання поштового відправлення, або засвідчені іпотекодержателем паперові копії електронного листа, яким за допомогою засобів інформаційної, телекомунікаційної або інформаційно-телекомунікаційної системи, що забезпечує обмін електронними документами, надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, та електронного службового повідомлення відповідної системи, яким підтверджується доставка відповідного електронного листа за адресою електронної пошти адресата (у разі коли договором з іпотекодавцем або боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, передбачено можливість обміну електронними документами);

3) довідка іпотекодержателя, що містить відомості про суму боргу за основним зобов`язанням станом на дату не раніше трьох днів до дня подання документів для проведення відповідної державної реєстрації та відомості про вартість предмета іпотеки, визначену суб`єктом оціночної діяльності, станом на дату не раніше 90 днів до дня подання документів для проведення відповідної державної реєстрації;

4) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

У разі подання документа, зазначеного в абзаці першому або четвертому підпункту 2 цього пункту, державна реєстрація проводиться після спливу тридцятиденного строку з моменту отримання адресатом вимоги, зазначеної у підпункті 1 цього пункту, якщо у такій вимозі не зазначений більш тривалий строк.

У частині першій статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» зазначено перелік підстав для відмови в державній реєстрації прав, а саме: 1) заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) заява про державну реєстрацію прав подана неналежною особою; 3) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; 4) подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; 5) наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; 6) наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно; 7) заяву про державну реєстрацію обтяжень щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; 8) після завершення строку, встановленого частиною третьою статті 23 цього Закону, не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав; 9) документи подано до неналежного суб`єкта державної реєстрації прав, нотаріуса; 10) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка згідно із законодавством не має повноважень подавати заяви в електронній формі; 11) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене речове право, обтяження вже зареєстровано у Державному реєстрі прав; 12) заявник звернувся із заявою про державну реєстрацію права власності щодо майна, що відповідно до поданих для такої реєстрації документів відчужено особою, яка на момент проведення такої реєстрації внесена до Єдиного реєстру боржників, у тому числі за виконавчими провадженнями про стягнення аліментів, за наявності заборгованості з відповідних платежів понад три місяці.

Згідно з частиною другою статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав. Рішення про відмову в державній реєстрації прав повинно містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Щодо порушення прав позивача оспорюваним рішенням державного реєстратора

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що рішенням від 13 листопада 2018 року у справі № 520/3128/15-ц Київський районний суд м. Одеси відмовив ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Цим рішенням суду встановлено, що викладені в позові твердження щодо факту видачі кредиту та розміру заборгованості не підтвердилися. За наявними в матеріалах справи документами встановити та перевірити зазначену позивачем суму заборгованості неможливо, так само як і неможливо перевірити самий факт надання кредитних коштів позичальникові у відповідному розмірі.

З наведених підстав Київський районний суд м. Одеси виснував, що позивач не надав до суду належних та допустимих доказів надання кредитних коштів за договором про надання споживчого кредиту та доказів щодо наявності у відповідачів заборгованості у розмірі, зазначеному в розрахунку вимог банку станом на 26 грудня 2014 року, що є підставою для відмови в позові про стягнення заборгованості.

Це судове рішення оскаржено ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» в апеляційному порядку, втім ухвалою від 29 вересня 2020 року Одеський апеляційний суд закрив апеляційне провадження у зв`язку з відмовою банку від апеляційної скарги на рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 листопада 2018 року.

Отже, рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 листопада 2018 року у справі № 520/3128/15-ц набрало законної сили 29 вересня 2020 року.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

У зв`язку із заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора.

Отже, ОСОБА_2 замінила ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у вже існуючому зобов`язанні та набула прав первісного кредитора в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

ОСОБА_2 як правонаступник ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у спірних правовідносинах не оскаржувала рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 листопада 2018 року чи ухвалу Одеського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року про закриття апеляційного провадження, висновків суду першої інстанції щодо недоведеності факту надання кредитних коштів та розміру заборгованості не спростувала.

У частинах четвертій, шостій статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов`язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. У разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки.

Правові наслідки порушення обов`язків іпотекодавця зазначені також у статті 12 Закону України «Про іпотеку», згідно з частиною першої якої у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Отже, підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки є невиконання або неналежне виконання боржником основного зобов`язання. Лише у випадку порушення боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, що узгоджується з приписами частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку».

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.

З урахуванням обставин, встановлених рішенням Київського районного суду м. Одеси від 13 листопада 2018 року у справі № 520/3128/15-ц, яке набрало законної сили, щодо недоведеності ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого у спірних відносинах є ОСОБА_2 , як факту видачі кредитних коштів, так і розміру заборгованості, реєстрація права власності на спірну квартиру за іпотекодержателем в позасудовому порядку шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеки», без доведеності факту порушення зобов`язання за кредитним договором порушує права іпотекодавця.

З наведених підстав Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що оскаржуване рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Гордої І. В. про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 підлягає скасуванню, оскільки заявлене речове право не підлягало державній реєстрації через недоведеність настання обставин, які є обов`язковими для застосування статті 37 Закону України «Про іпотеку».

У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі № 753/17748/15-ц (провадження № 6-224цс17).

У наведеній заявником постанові у справі за позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором Верховний Суд України зазначив, що відповідно до статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Належним виконанням зобов`язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки повинне задовольнити вимоги кредитора за основним зобов`язанням, і тільки ця обставина може бути підставою для припинення зобов`язання, що вважається виконаним згідно зі статтею 599 ЦК України. Верховний Суд України зауважив, що, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суди не взяли до уваги та не надали оцінки заочному рішенню Подільського районного суду міста Києва від 21 листопада 2013 року, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки; суди не з`ясували, чи виконано зазначене судове рішення. Крім того, суди не надали оцінки відомостям про придбання предмета іпотеки в порядку статті 49 Закону України «Про іпотеку» й у зв`язку з цим не з`ясували, чи реалізовано іпотечне майно, якщо так, то чи були задоволені вимоги банку за кредитним договором повністю або частково.

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції не зробив висновків щодо припинення зобов`язання за кредитним договором та договором іпотеки. Відтак висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі № 753/17748/15-ц (провадження № 6-224цс17), не є релевантними та не підлягають врахуванню у спірних правовідносинах.

Щодо вибору правомірного та ефективного способу захисту порушених прав позивача

У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував норми права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц

(провадження № 14-256цс18), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) та від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (провадження № 12-84гс20), щодо ефективного способу захисту порушених прав.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18) за позовом про стягнення безпідставно одержаних коштів і за зустрічним позовом відповідача до позивача про визнання договору укладеним та стягнення заборгованості за договором підряду зроблено висновки про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. У цій справі Велика Палата Верховного Суду вважала, що задоволення вимоги про стягнення різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю поставлених йому відповідачем брусів за результатами часткового виконання вже укладеного сторонами договору підряду було ефективним способом захисту права відповідача. Отже, суди помилково дійшли висновку про задоволення вимоги відповідача про визнання укладеним договору підряду.

У постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18) про зобов`язання вчинити дії Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Оцінюючи правомірність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам потрібно виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що заявлена позивачем у цій справі вимога про зобов`язання відповідача надати акт приймання-передачі електроенергії за договором купівлі-продажу не приводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення, ця вимога не відповідає способам захисту прав, встановленим чинним законодавством. Крім того, спори про зобов`язання надати чи підписати акт приймання-передачі товару не можуть бути розглянуті й у порядку іншого (ніж господарське) судочинства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) за позовом про зобов`язання вчинити дії та стягнення компенсації зроблено висновки про те, що ефективний спосіб або способи захисту обумовлюються змістом порушеного права та характером його порушення.Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що у цій справі спосіб захисту, обраний позивачем, дозволяє ефективно захистити порушене особисте немайнове право інтелектуальної власності.

У постанові від 02 липня 2019 року у справі № 48/340

(провадження № 12-14звг19) про визнання права власності, визнання недійсним договору та повернення майна Велика Палата Верховного Суду наголосила, що суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. У цій справі позивач вважав порушеним право власності держави, і таке порушення пов`язане з позбавленням володіння через ланцюг передач майна, а інтерес позивача полягає в поверненні державі майна з чужого незаконного (на думку позивача) володіння. З наведених підстав Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про те, що ефективним способом захисту такого права й інтересу є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, і така вимога позивачем була пред`явлена. Водночас у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними, тому не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, скасування запису про право власності та витребування земельної ділянки з незаконного володіння зроблено висновки про те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у правомірний спосіб, який є ефективним. Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника. З наведених підстав Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що суди мали відмовити у задоволенні вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу. Також Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

У постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) про визнання незаконним та скасування рішення Велика Палата Верховного Суду виснувала, що задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення міської ради про передачу в оренду земельної ділянки третій особі, яке вже було реалізоване і вичерпало свою дію, не приведе до поновлення прав позивача, відновлення володіння, користування або розпорядження ним зазначеним майном, а отже, такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів захисту. Виходячи з обставин цієї справи, ефективним способом захисту позивача буде звернення до суду з вимогами про витребування майна із чужого незаконного володіння, якщо позивач був позбавлений права володіння земельною ділянкою, або усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, якщо позивачу чиняться перешкоди в реалізації цих прав. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (провадження № 12-84гс20) про визнання протиправним і скасування розпорядження зазначено, що застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Судове рішення про визнання недійсним розпорядження про реєстрацію статуту релігійної організації в новій редакції не є підставою для вчинення реєстраційних дій, а відповідна позовна вимога не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів у цих правовідносинах. Зважаючи на характер спірних відносин, ефективному способу захисту інтересу релігійної організації та/або її членів відповідає позовна вимога про визнання недійсним статуту релігійної організації в новій редакції. Обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про скасування рішення та запису про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 . Отже, висновки, викладені в згаданих постановах Великої Палати Верховного Суду, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки їх сформульовано у справах, фактичні обставини яких є відмінними від обставин справи, що переглядається.

В оцінці доводів касаційної скарги про те, що обраний позивачем спосіб захисту не є ефективним (правомірним), Верховний Суд врахував характер спірних правовідносин у справі, що переглядається, та висновки, викладені після подання касаційної скарги в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21), за позовом про визнання протиправними рішень про прийняття у власність майна, визнання протиправними та скасування рішень про реєстрацію права власності, які є релевантними та підлягають врахуванню під час вирішення цього спору.

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, зокрема у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

У справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) суд першої інстанції встановив, що спірне нерухоме майно не відчужувалося третім особам. На момент звернення позивача з позовом та розгляду справи судом першої інстанції право власності на спірне нерухоме майно було зареєстровано за Акціонерним товариством «Мегабанк» (далі - АТ «Мегабанк»). Підставою виникнення у АТ «Мегабанк» права власності на кожен із об`єктів спірного нерухомого майна є іпотечний договір № 506. Іпотекодавцем за цим договором є позивач, а іпотекодержателем - АТ «Мегабанк». Тобто між позивачем та АТ «Мегабанк» наявні договірні відносини (іпотечний договір № 506), які регулюють звернення стягнення на спірне нерухоме майно. АТ «Мегабанк» звернув стягнення на спірне нерухоме майно на підставі зазначеного договору.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) зроблено висновки щодо правомірного та ефективного способу захисту при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо таке майно надалі не було відчужено третій особі. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що державна реєстрація права власності передбачена законом як елемент позасудової процедури звернення стягнення на предмет іпотеки. Якщо позивач (іпотекодавець) вважає порушеними свої права на предмет іпотеки (внаслідок позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки відповідачем), він може, з огляду на фактичні обставини, вимагати відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України). Цей спосіб захисту застосовується у випадку вчинення однією із сторін правопорушення, в результаті чого порушені права та законні інтереси іншої сторони. Водночас позивач повинен довести, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснено всупереч вимогам закону, тобто з порушенням прав позивача.

У згаданій постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом, речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту. Зважаючи на обставини цієї справи, які існували на момент звернення позивача з позовом та прийняття рішення судом першої інстанції, для захисту порушеного права власності позивача потрібно відновити становище, яке існувало до порушення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України. Відповідно до частини четвертої статті 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що оскільки порушення права власності позивача відбулося у результаті державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за АТ «Мегабанк», пред`явлені ним позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав опосередковують відновлення становища, яке існувало до порушення. Враховуючи обставини конкретної справи та за умови, що правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер та таке майно не було відчужено третім особам, вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може бути розцінена судами як неефективний (неправомірний) спосіб захисту. Задоволення такого позову приводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України. Судове рішення про задоволення позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем тільки за умови, що на час вчинення реєстраційної дії право власності зареєстроване за відповідачем, а не за іншою особою.

У справі, що переглядається, іпотекодавець ОСОБА_1 як власник та іпотекодержатель ОСОБА_2 як володілець майна перебували у договірних відносинах. Позивач обґрунтовувала позовні вимоги наявністю у неї права власності на спірне нерухоме майно та протиправністю дій відповідача щодо позбавлення позивача такого права (звернення стягнення на предмет іпотеки за недоведеності порушення умов кредитного договору та існування заборгованості); спірне майно не було відчужене третій особі. Суд апеляційної інстанцій встановив порушення прав позивача оскаржуваним рішенням державного реєстратора.

З урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21), скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно є правомірним та ефективним способом захисту, оскільки державний реєстратор одночасно з державною реєстрацією припинення права власності відповідача на відповідне нерухоме майно проводить державну реєстрацію набуття права власності на спірне нерухоме майно за позивачем.

Оцінка правомірності такого способу захисту порушених прав позивача, як скасування запису про державну реєстрацію права власності

Верховний Суд визнає доводи касаційної скарги про застосування апеляційним судом неефективного та неправомірного способу захисту частково обґрунтованими, зокрема в частині скасування відповідного запису у реєстрі.

Так, згідно з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21), саме скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно є ефективним та правомірним способом захисту порушеного права іпотекодавця. Отже, вимога про скасування відповідного запису не підлягала задоволенню апеляційним судом.

Враховуючи те, що зазначені висновки щодо застосування норми права викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду, ухваленій після подання ОСОБА_2 касаційної скарги, тому є підстави для виходу за межі її доводів та вимог згідно з частиною третьої статті 400 ЦПК України.

Також на час ухвалення оскаржуваного судового рішення Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції.

У розумінні положень наведеної норми права у редакції, яка була чинною на час ухвалення оскаржуваного судового рішення, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, правомірними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.

Отже, на момент ухвалення апеляційним судом постанови про скасування запису про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 такий спосіб захисту суперечив частині другій статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», тому правомірним способом захисту права позивача, з урахуванням змін, внесених до Закону, є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав чи скасування їх державної реєстрації.

З наведених підстав постанова суду апеляційної інстанції в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності, а також рішення суду першої інстанції в частині вирішення цієї вимоги підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цієї вимоги.

У частині скасування рішення державного реєстратора постанову суду апеляційної інстанції потрібно залишити без змін.

Оцінка правомірності вирішення спору за позовом до державного реєстратора

Позивач пред`явила вимогу про скасування рішення та запису про державну реєстрацію права власності до ОСОБА_2 і державного реєстратора - приватного нотаріуса Гордої І. В. Суд апеляційної інстанції вважав її належним відповідачем.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (провадження № 14-626цс18), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (провадження № 14-61цс19), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (провадження № 14-94цс19) та інших звертала увагу на те, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) з подібними правовідносинами зазначено, що зміст і характер спірних правовідносин, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у позивача є саме з банком чи іншою особою - набувачем майна, що було у заставі (іпотеці) банку, а не з приватним нотаріусом, який виконував функції державного реєстратора, тому приватний нотаріус (державний реєстратор) є неналежним відповідачем у спірних правовідносинах, у позові до нього потрібно відмовити саме із цієї підстави.

У касаційній скарзі немає доводів щодо вирішення апеляційним судом спору до приватного нотаріуса як до неналежного відповідача, проте за змістом частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, зокрема у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

З огляду на те, що ОСОБА_2 подала касаційну скаргу в грудні 2021 року, втім висновки щодо застосування норми права, які підлягають врахуванню у справі, що переглядається, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року, тобто після подання касаційної скарги, тому існують підстави для виходу за межі її доводів та вимог.

Оскільки позов заявлений, зокрема й до неналежного відповідача, тому Верховний Суд дійшов переконання про скасування оскаржуваного судового рішення в частині задоволення позову, пред`явленого до приватного нотаріуса Гордої І. В. як неналежного відповідача, а також про скасування рішення суду першої інстанції в частині вирішення вимог до неналежного відповідача, що відповідає висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21), ухваленій у справі із подібними правовідносинами.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про наявність підстав для скасування рішення державного реєстратора, яке порушує право власності позивача, оскільки у іншій справі встановлено обставини недоведеності факту надання кредитних коштів та розміру заборгованості позичальника (іпотекодавця). Водночас звернення стягнення на предмет іпотеки є правовим наслідком порушення основного зобов`язання. У разі якщо таке порушення не доведено, підстав для звернення стягнення немає.

Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що скасування рішення державного реєстратора є ефективним способом захисту порушених прав позивача, оскільки державний реєстратор одночасно з державною реєстрацією припинення права власності відповідача на відповідне нерухоме майно проводить державну реєстрацію набуття права власності на спірне нерухоме майно за позивачем.

Верховний Суд дійшов переконання про існування підстав для виходу за межі доводів касаційної скарги, оскільки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21), ухваленій після подання касаційної скарги, зроблено висновки про правомірний та ефективний спосіб захисту прав іпотекодавця та належний склад сторін спору у подібних правовідносинах.

Верховний Суд, врахувавши висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21), не погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовної вимоги про скасування запису про право власності відповідача на спірну квартиру, оскільки такий спосіб захисту не є правомірним та ефективним, та в частині вирішення позову до приватного нотаріуса, який є неналежним відповідачем у справі.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд дійшов переконання, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню в частині вирішення позову до державного реєстратора - приватного нотаріуса Гордої І. В. та в частині вирішення вимоги про скасування запису про право власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 . У частині скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно за іпотекодержателем постанову суду апеляційної інстанції потрібно залишити без змін.

За приписами пунктів 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини(частини перша-четверта статті 412 ЦПК України).

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_2 , зокрема, відмовив у задоволенні позовної вимоги немайнового характеру про скасування запису про державну реєстрацію права власності. Відтак частина судових витрат, понесених заявником у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанцій, в розмірі 1 681, 60 грн ((0, 4 * 2 102, 00 грн) * 200/100) покладається на ОСОБА_1 . Решта судових витрат покладаються на ОСОБА_2 , оскільки Верховний Суд не встановив підстав для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду в частині задоволення вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно.

Керуючись статтями 141 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 травня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року в частині вирішення позову до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Гордої Ірини Володимирівни; в частині вирішення позовної вимоги до ОСОБА_2 про скасування запису про реєстрацію права власності на квартиру, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Гордої Ірини Володимирівни про скасування рішення та запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно відмовити.

У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про скасування запису про реєстрацію права власності відмовити.

В іншій частині постанову Одеського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на відшкодування судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, суму в розмірі 1 681, 60 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко