Історія справи

Постанова

Іменем України

14 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 225/1221/20

провадження № 61-11007св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Усика Г. І., Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 19 березня 2021 року у складі судді Мигалевича В. В. та постанову Донецького апеляційного суду від 03 червня 2021 року у складі колегії суддів: Никифоряка Л. П., Гапонова А. В., Новікової Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи.

На обґрунтування позову посилалася на таке. 28 травня 2018 року близько 11:40 год невстановленими особами здійснено терористичний акт (артилерійський обстріл), внаслідок якого на подвір`ї будинку АДРЕСА_1 , де останні два місяці разом з нею проживала її онука ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , було смертельно травмовано останню, що призвело до її смерті.

Факт смерті ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , підтверджується свідоцтвом про смерть від 31 травня 2018 року серії НОМЕР_1 , довідкою про причину смерті до форми від 29 травня 2018 року № 106/0 № 53.

Відповідно до довідки від 29 травня 2018 року № 53 причиною смерті ОСОБА_2 є шок, множинні вогнепальні осколкові поранення тулуба з ушкодженням внутрішніх органів. Батьки загиблої дівчини померли (батько ОСОБА_3 - у травні 2004 року, мати ОСОБА_4 - ІНФОРМАЦІЯ_2 ). За фактом загибелі онуки ОСОБА_2 слідчим відділом 2-го управління (з дислокацією у АДРЕСА_2) Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях триває проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

Внаслідок загибелі ОСОБА_2 позивачка має право на отримання відшкодування моральної шкоди від відповідачів, оскільки її моральні страждання знаходяться у причинно-наслідковому зв`язку зі смертю її онуки та підтверджуються, зокрема, висновком експертів від 26 лютого 2020 року № 04/20 за результатами проведення комісійної психологічної експертизи.

Посилаючись на норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), Женевські конвенції 1949 року, Конституцію України, Закону України від 20 березня 2003 року № 638-ІV «Про боротьбу з тероризмом» (далі - Закон № 638-ІV) КК України, Закону України від 02 вересня 2014 року № 1669-VІІ «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», Закону України від 27 лютого 2014 року № 794-VІІ «Про Кабінет Міністрів України» Кодексу цивільного захисту України, Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), практику Європейського суду з прав людини, позивачка просила стягнути з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на її користь 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок смерті її онуки ОСОБА_2 , внаслідок терористичного акту, а саме: обстрілу ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Залізному м. Торецька Донецької області під час проведення військових дій.

Рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 19 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 03 червня 2021 року, позов задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої їй внаслідок смерті її онуки ОСОБА_2 , 500 000,00 грн. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивачкою доведений факт заподіяння їй моральної шкоди як потерпілій через загибель її онуки внаслідок терористичного акту.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У липні 2021 року Кабінет Міністрів України звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

На обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що мати померлої, ОСОБА_4 , на час загибелі дочки, проживала у м. Торецьку, окремо від позивачки.

Оскільки у цій справі не заявлені вимоги про встановлення факту, що ОСОБА_2 у період з 2017 року до 2018 року проживала з ОСОБА_1 однією сім`єю, то суд першої інстанції не мав повноважень встановлювати цю обставину в межах розгляду цієї справи.

Акт вуличного комітету від 10 серпня 2020 року про те, що ОСОБА_2 у період з 2017 року до 2018 року проживала в будинку АДРЕСА_1 разом зі своєю бабусею ОСОБА_1 та братом ОСОБА_2 , не є належним та допустимим доказом.

Суд першої інстанції не встановив, чи перебувала ОСОБА_2 повністю на утриманні позивачки, її відносини з матір`ю та інші обставини, що мають суттєве значення для справи.

Отже, висновок, що ОСОБА_1 в період з 2017 року до 2018 року проживала разом з внучкою ОСОБА_2 , є припущенням.

Наведені обставини справи свідчать що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення частини другої статті 1168 ЦК України, що призвело до ухвалення незаконного рішення.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій про порушення державою позитивних зобов`язань у спірних правовідносинах є помилковими та не відповідають обставинам у справі, оскільки неможливість попередження обстрілів у м. Торецьку, внаслідок якого смертельно травмована онука позивачки, не може бути достатнім свідченням неналежного виконання державою свого позитивного обов`язку стосовно гарантування права на життя, визначеного статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Суд апеляційної інстанції не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19, щодо застосування статті 19 Закону № 638-ІV, статті 1177 ЦК України, Конвенції.

Судові рішення оскаржуються з підстав неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19, відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини другої статті 1168 ЦК України, встановлення обставин справи, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 серпня 2021 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України у ційсправі на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389, пункту 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2022 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувані рішення не відповідають.

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_4 народилася ОСОБА_2 , її батьками є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження (т. 1, а. с. 226, 227).

Батьками ОСОБА_5 є ОСОБА_6 та позивачка ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження ОСОБА_7 та свідоцтвом про укладення шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 9, 10).

Отже, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є онукою позивачки ОСОБА_1

ОСОБА_3 помер у травні 2004 року, що підтверджено свідоцтвом про смерть (т. 1, а. с. 11).

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджено свідоцтвом про смерть (т. 1, а. с. 12).

ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджено свідоцтвом про смерть від 31 травня 2018 року серії НОМЕР_1 та довідкою про причину смерті до форми від 29 травня 2018 року № 106/0 № 53 (т. 1, а. с. 13, 14).

Відповідно до довідки від 29 травня 2018 року № 53 причиною смерті ОСОБА_2 є шок, множинні вогнепальні осколкові поранення тулуба з ушкодженням внутрішніх органів.

За фактом загибелі ОСОБА_2 слідчим відділом 2-го управління (з дислокацією у АДРЕСА_2) Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях триває проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні від 28 травня 2018 року за номером № 12018050220000691 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України.

Відповідно до відомостей, які містяться у витязі з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо цього кримінального провадження від 28 травня 2018 року, о 11:43 год до чергової частини Торецького ВП Бахмутського ВП ГУНП в Донецькій області надійшло повідомлення про те, що в результаті артилерійського обстрілу було смертельно травмовано громадянку ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 .

Виїздом слідчо-оперативної групи встановлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , протягом останнього місяця проживала у бабусі ОСОБА_1 28 травня 2018 року близько 11:40 год під час перебування ОСОБА_8 у вбиральні на території домоволодіння, внаслідок обстрілу з невстановленої вогнепальної (артелерійської) зброї впав снаряд на відстані 5 метрів від вбиральні, від розриву якого ОСОБА_2 були спричиненні тілесні ушкодження, від яких вона померла на місці.

Під час огляду трупу ОСОБА_2 виявлено обширну рану лівої бокової частини тулуба з пошкодженнями внутрішніх органів, часткову ампутацію лівої ноги, інші осколкові поранення різних частин тіла. (ЄО № 3959, 3960, 3961, 3963 від 28 травня 2018 року) (т. 1, а. с. 15).

Згідно з відповіддю слідчого в ОВС 3-го відділення слідчого відділу 2-го управління Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях, ОСОБА_1 є потерпілою в кримінальному провадженні (т. 1, а. с. 19).

Відповідно до акта вуличного комітету від 10 серпня 2020 року, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у період з 2017 року до 2018 року проживала з ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 174).

Згідно з висновком психологічного експертного дослідження від 26 лютого 2020 року № 04/20 у ОСОБА_1 є зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості та виникли внаслідок загибелі ОСОБА_2 під час артилерійського обстрілу у м. Залізному м. Торецька Донецької області. ОСОБА_1 завдано страждань (моральної шкоди). Попередній орієнтовний розмір грошового еквівалента моральних страждань, спричинених ОСОБА_1 , відповідає заявленим вимогам і складає 1 000 000,00 грн (т. 1, а. с. 129-136).

Щодо права позивачки на відшкодування державою моральної шкоди, заподіяної загибеллю онуки внаслідок терористичного акта, на підставі статті 19 Закону № 638-ІV

Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).

Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю (частина друга статті 1168 ЦК України).

Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього Кодексу у редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (див. пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17).

Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України).

Проаналізувавши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13, поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. ЄСПЛ зазначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08) і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).

Частина перша статті 19 Закону № 638-IV передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону № 638-IV).

З огляду на зміст вказаних приписів Закону № 638-IV, реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. Більше того, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42)), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України»).

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини», § 35).

Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема, у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заяви № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50).

Отже, передбачене в статті 19 Закону № 638-IV право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від держави України відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок загибелі матері під час терористичного акту в період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону № 638-IV до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю дочки у період проведення АТО.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункти 36, 69), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (пункти 7.5, 7.11), від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (пункт 28).

Ураховуючи наведене, помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про можливість часткового задоволення позову на підставі статті 19 Закону

№ 638-IV.

Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України

Позивачка заявила вимогу про стягнення з держави України на відшкодування моральної шкоди, завданої їй терористичним актом, що призвів до загибелі онуки, посилаючись на те, що держава Україна є відповідальною за порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції.

Суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що у цій справі вказана стаття є застосовною, оскільки держава Україна є відповідальною за невжиття належних заходів для того, аби захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) виклала правовий висновок, у якому зазначила, що на правовідносини стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення статті 2 Конвенції, проте проблема у подібній справі полягає в тому, щоби встановити, чи перебувала онука позивачки під юрисдикцією держави України у сенсі статті 1 Конвенції, та чи порушила держава України певні її обов`язки з тих, які випливають із указаної статті.

Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).

Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).

Під час проведення військових операцій необхідно постійно дбати про безпеку цивільного населення, цивільних осіб та цивільних об`єктів. Слід ужити усіх практично можливих заходів, щоб уникнути випадкової загибелі цивільного населення, поранення цивільних осіб та пошкоджень цивільних об`єктів або принаймні звести такі випадки до мінімуму (норма 15 дослідження Міжнародного Комітету Червоного Хреста «Звичаєве міжнародне гуманітарне право», яке є збіркою практики держав у сфері міжнародного гуманітарного права з метою виявлення норм, що набули характеру звичаєвих і вперше опубліковане видавництвом Кембриджського університету у 2005 році).

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов`язки гарантувати їх ефективне використання кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення будь-якого з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави, але лише тоді, якщо є підстави стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території.

Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).

Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» (Ukraine v. Russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352).

Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

За статтею 2 Конвенції обов`язки держави полягають у такому:

1) негативний обов`язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку;

2) позитивний обов`язокмає два різновиди:

- матеріальний, згідно з яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтовані заходи для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.

Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходи, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов`язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар. Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов`язує державні органи вживати конкретні заходи, спрямовані на запобігання її втіленню (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68);

- процесуальний, згідно з яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того, щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя. Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 08 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказувала на невиконання державою позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя онуки позивачки та позитивного процесуального обов`язку, згідно з яким держава має забезпечити об`єктивне та ефективне розслідування факту посягання на людське життя незалежним органом.

Щодо виконання державою позитивного матеріального обов`язку з гарантування права на життя онуки позивачки

У позовній заяві ОСОБА_1 стверджувала, що з огляду на факт загибелі її онуки внаслідок терористичного акту держава Україна зобов`язана відшкодувати моральну шкоду, яка полягає у стражданнях, спричинених цією загибеллю, незабезпеченням державою права на життя онуки. Проте, як зазначено вище, згідно зі статтею 2 Конвенції держава не несе відповідальності за кожну загибель людини у межах її кордонів. Немає підстав вважати, що таку відповідальність за кожну загибель людини на державу поклали й інші акти чинного законодавства України, зокрема на тимчасово окупованих територіях, щодо яких в України відсутня юрисдикція.

У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування державою Україна шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку РФ, яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором (далі - Звернення)).

З 20 лютого 2014 року тривають силові дії РФ (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала РФ державою-агресором (абзац шостий Звернення).

У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами РФ озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п`ятий пункту 1 Заяви).

27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії РФ розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил РФ(абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).

Наслідком збройної агресії РФ проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви).РФ своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії РФ стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви).

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.

02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

27 квітня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Суди попередніх інстанцій встановили, що територія, на якій загинула онука позивачки, зазнала обстрілу з боку незаконних збройних формувань під час збройної агресії РФ.

Верховний Суд погоджується, що втрата позивачкою у цій справі онуки, яка загинула за трагічних обставин, є непоправною, та безперечно зумовлює сильні моральні і фізичні страждання для будь-якої бабусі.

Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові, проблема такої справи полягає не в тому, чи страждала морально позивачка, не в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці її страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис необхідно застосувати для присудження відповідного відшкодування, а в тому, що ключова проблема у цій справі полягає в тому, чи має за заподіяні моральні страждання позивачки нести цивільну відповідальність саме держава Україна. І якщо так, то за порушення нею якого саме обов`язку з гарантування права на життя така відповідальність має настати.

Позивачка не обґрунтовувала, що держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибелі її онуки, що держава знала про можливість обстрілу м. Залізне Донецької області з боку незаконних збройних формувань у зв`язку зі збройною агресією з боку РФ і могла вжити, але не вжила заходів з попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя онуки позивачки.

Отже, ОСОБА_1 належним чином не обґрунтувала в чому полягало порушення державою Україною її позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя онуки.

Загибель онуки позивачки внаслідок обстрілу з боку незаконних збройних формувань організації «Донецька народна республіка» у м. Залізному м. Торецька Донецької області та виконання державою Україна позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя ОСОБА_2 не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість доводів касаційної скарги Кабінету Міністрів України у частині неправильного застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин щодо відшкодування моральної шкоди статті 19 Закону № 638-ІV у зв`язку з чим оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновкупро задоволення касаційної скарги, зокрема, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення, яким у задоволенні позову необхідно відмовити.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України задовольнити.

Рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 19 березня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 03 червня 2021 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи, відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко