Історія справи

Постанова КЦС ВП від 13.12.2022 року у справі №183/4165/20

Постанова

Іменем України

13 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 183/4165/20

провадження № 61-7184св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2021 року, ухваленого у складі судді Сороки О. В., та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 29 червня 2022 року, прийняту у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2020 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , який діє в своїх інтересах і в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області, про виселення.

Позов мотивовано тим, що 03 квітня 2008 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_5 був укладений кредитний договір № DNN0GA00000011, згідно якого АТ КБ «ПриватБанк» надав ОСОБА_5 кредит у розмірі 28 050,00 доларів США строком до 03 квітня 2018 року зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами.

У забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 уклали договір іпотеки, згідно якого ОСОБА_1 та ОСОБА_2 надали, як майнові поручителі

ОСОБА_5 , в іпотеку нерухоме майно, а саме житловий будинок загальною площею 42,8 кв м, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 .

Договором іпотеки передбачене право іпотекодавців на реєстрацію

у вказаному будинку (предметі іпотеки) інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії.

АТ КБ «ПриватБанк» вказує, що відповідачами, всупереч вимог договору іпотеки, порушено їх обов`язок та у вказаному житловому будинку були зареєстровані ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .

Таким чином, мешканці, які були зареєстровані з порушенням вимог законодавства у вищезгаданому житловому будинку, що є предметом іпотеки, не мають права користуватись житловим будинком.

Враховуючи вищевикладене, АТ КБ «ПриватБанк» просило суд зняти

з реєстрації місця проживання громадян ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ,

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які зареєстровані та/або проживають у житловому будинку за адресою по АДРЕСА_1 ; виселити всіх мешканців та інших осіб, які не зареєстровані та проживають у вказаному житловому будинку.

Короткий зміст судових рішень

Заочним рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 червня 2022 року,

у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , який діє в своїх інтересах і в інтересах неповнолітніх дітей

ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області, про виселення відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що АТ КБ «ПриватБанк» не надало доказів невиконання кредитних договорів відповідачем та доказів звернення стягнення на предмет іпотеки. Також банк не надав належних доказів на підтвердження того, що відповідачі, а також неповнолітні діти ОСОБА_6 та ОСОБА_7 мають будь-яке інше житло у власності; банком не спростовано того факту, що відповідачі використовують спірне житло, яке є іпотечним майном, як місце постійного проживання; не доведено підстави та суспільна необхідність втрати відповідачами права користування житловим будинком, який належить відповідачам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві власності; не доведено, що реєстрація у будинку відповідачів, а також малолітніх дітей, порушує права позивача, перешкоджає йому у реалізації,

у передбачений законом спосіб, прав іпотекодержателя.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

27 липня 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» засобами поштового зв`язку звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області

від 13 жовтня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 29 червня 2022 року (надійшла до суду 29 липня 2022 року), у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що відповідачі ОСОБА_5 , ОСОБА_3 ,

ОСОБА_4 не є іпотекодавцями та не є власниками предмета іпотеки, тому не можуть користуватися предметом іпотеки. Власниками нерухомого майна є ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , інші відповідачі не є членами їх сімей.

Також заявник зазначає, що апеляційним судом не надана оцінка поведінці учасників правовідносин, балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, придатності наявного житла для проживання, з урахуванням засад справедливості, добросовісності й розумності.

Вказує, що апеляційним судом достовірно не було встановлено: чи проживають та користуються відповідачі спірним майном, чи мають вони інше житло.

АТ КБ «ПриватБанк» у касаційній скарзі посилається на те, що у відповідачів наявне інше житло. Дане посилання підтверджується тим, що ОСОБА_1 проживає у АДРЕСА_2 , а ОСОБА_2 мешкає за адресою АДРЕСА_3 , у той час коли предмет іпотеки знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Підставами касаційного оскарження заочного рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2021 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 червня 2022 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду

від 08 грудня 2021 року у справі № 209/2032/14-ц (провадження

№ 61-9059св21).

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

25 жовтня 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_5 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх

ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .

Відзив обґрунтовано тим, що судом апеляційної інстанції було зроблено законний і обґрунтований висновок в цій цивільній справі.

Так, у постанові Дніпровського апеляційного суду від 29 червня 2022 року зазначено, що у цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Заявивши позовну вимогу про зняття з реєстрації з місця проживання фізичних осіб, банк не взяв до уваги, що дана позовна вимога не пред`явлена до органу, який уповноважений на здійснення функцій реєстрації та зняття з реєстрації місця проживання фізичних осіб; а відповідачі у справі, які є фізичними особами, відповідними повноваженнями не наділені. Крім того, в уточненій позовній заяві АТ КБ «ПриватБанк» просить виселити всіх мешканців та інших осіб, які не зареєстровані та проживають у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Вказана вище позовна вимога є неконкретизованою, без зазначення осіб (відповідачів), до яких пред`явлена дана позовна вимога. Задоволення судом такої позовної вимоги може призвести до порушення прав невизначеного кола фізичних осіб, які не були залучені до участі у справі

в якості співвідповідачів.

Також зазначає, що відповідач ОСОБА_5 та інші зареєстровані особи постійно проживають в будинку за адресою:

АДРЕСА_1 , а доводи позивача щодо непроживання осіб у цьому будинку не відповідають дійсності та

є намаганням ввести суд в оману з метою задоволення позову, який

є необґрунтованим та складеним з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Вказує, що доводи АТ КБ «ПриватБанк» щодо того, що нерухоме майно було придбано за кредитні кошти, є неправдивими, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом № 2-3637 та № 2-3633 були та є власниками нерухомого манна за адресою: АДРЕСА_1 .

Враховуючи вищевикладене, просив касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишити без задоволення, а рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 червня 2022 року без змін.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

01 серпня 2022 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області.

20 вересня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 03 квітня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та

ОСОБА_5 був укладений кредитний договір № DNN0GA00000011, відповідно до якого позивач зобов`язався надати ОСОБА_5 кредит на строк до 03 квітня 2018 року у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 28 050,00 доларів США на наступні цілі: 25 000,00 доларів США на споживчі цілі, а також 3 050,00 доларів США на сплату страхових платежів у випадку та в порядку, передбачених підпунктами 2.1.3, 2.2.7 даного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,04 відсотки на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним вище кредитним договором, 03 квітня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1

і ОСОБА_2 (від імені яких на підставі довіреності діяв ОСОБА_5 ) укладений договір іпотеки № DNN0GA00000011, який посвідчений приватним нотаріусом Новомосковського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Маймор С. Ю., зареєстрований у реєстрі за

№ 1691.

Згідно пункту 35.3 договору іпотеки № DNN0GA00000011 від 03 квітня

2008 року, зокрема, у забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором іпотекодавці надали в іпотеку нерухоме майно (предмет іпотеки), а саме будинок загальною площею 42,8 кв. м., житловою площею 21,8 кв. м., який знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 , який належить іпотекодавцям ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом № 2-3637 та № 2-3633, виданих державним нотаріусом

Шевченко О. М. Новомосковської державної нотаріальної контори, право власності зареєстровано КП «Новомосковське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» 20 липня 2007 року.

Пунктом 11 договору іпотеки № DNN0GA00000011 від 03 квітня 2008 року погоджено, що на строк дії цього договору предмет іпотеки залишається

у володінні та користуванні іпотекодавця.

З моменту набрання чинності договором іпотеки, іпотекодавець має право відчужувати, передавати в оренду, лізинг, наступну іпотеку, у спільну діяльність, у позичку іншим особам майно та/або земельну ділянку, або іншим чином розпоряджатися предметом іпотеки, тільки за письмовою згодою іпотекодержателя (пункт 16 договору іпотеки № DNN0GA00000011 від 03 квітня 2008 року).

Відповідно до пункту 20.12 вказаного вище договору іпотеки, іпотекодавець зобов`язується не надавати документи у відповідні держоргани з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без письмової згоди на це іпотекодержателя.

У будинку АДРЕСА_1 зареєстроване місце проживання ОСОБА_5 з 08 липня 1993 року, ОСОБА_3 з 18 березня 2003 року, ОСОБА_4 з 11 лютого 2002 року, а також неповнолітніх ОСОБА_6 з 06 квітня 2016 року та ОСОБА_7 з 16 січня 2018 року, що підтверджується листом Відділу реєстрації та обліку громадян Виконавчого комітету Новомосковської міської ради.

Установлено, що місце проживання відповідачів ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та

ОСОБА_4 у будинку АДРЕСА_1 було зареєстроване до укладення договору іпотеки № DNN0GA00000011 від 03 березня 2008 року.

Місце проживання неповнолітніх ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , було зареєстроване у вказаному вище будинку після їх народження.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і надалі -

в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті з додержанням норм матеріального права та без порушень процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право

в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до положень статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до положень статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв`язку зі зверненням стягнення на нього, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК України).

Такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року (провадження № 6-1731цс16) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).

Суди попередніх інстанцій встановили, що спірний житловий будинок не був придбаний за кредитні кошти.

Так, будинок по АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом № 2-3637 та № 2-3633, право власності на нього зареєстровано КП «Новомосковське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» 20 липня 2007 року.

Даний будинок був переданий в іпотеку відповідно пункту 35.3 договору іпотеки № DNN0GA00000011 від 03 квітня 2008 року.

Тобто, вказане вище житлове нерухоме майно набуте у власність

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не за рахунок кредитних коштів, а в порядку спадкування, ще до укладення іпотечного договору від 03 квітня 2008 року, яким спірний житловий будинок був переданий в іпотеку з метою забезпечення виконання кредитного договору № DNN0GA00000011.

Отже, суди попередніх інстанції дійшли вірного висновку що, оскільки

в іпотеку був переданий житловий будинок, який придбаний не за рахунок отриманих кредитних коштів, то відсутні підстави для виселення мешканців зі спірного будинку без надання їм іншого постійного житла.

Разом із тим, згідно зі статтею 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Вимога позивача про визнання відповідачів такими, що втратили право на користування його майном, зокрема житлом, суперечить статті 47 Конституції України, якою передбачено і закріплено право кожного на житло, за якою ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до усталеної судової практики Верховного Суду України та Верховного Суду вирішення питання про виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК України.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси

у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-УІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесені зміни до статті 109 ЖК України, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України; та практику Суду як джерело права.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинно здійснюватися «згідно із законом», воно повинно мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (Serkov v. Ukraine), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію законів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України.

Верховний Суд не бере до уваги посилання заявника на те, що у відповідачів є інше житло, оскільки в матеріалах справи відсутні докази наявності іншого помешкання, зареєстрованого за відповідачами на праві власності.

Суд апеляційної інстанції правильно вказав, що місце проживання відповідачів ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у будинку по АДРЕСА_1 було зареєстроване до укладення договору іпотеки № DNN0GA00000011 від 03 березня

2008 року.

Місце проживання неповнолітніх ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , було зареєстроване у вказаному вище будинку після їх народження.

Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я,

в якому вона проживає.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не припускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції стосовно того, що твердження АТ КБ «ПриватБанк» щодо порушення умов іпотечного договору в частині зобов`язання іпотекодавця не надавати документи у відповідні держоргани з метою реєстрації будь-яких осіб

у предметі іпотеки без письмової згоди на це іпотекодержателя

є безпідставними.

Суди попередніх інстанцій вірно зазначили, що позовна вимога про виселення всіх мешканців та інших осіб, які не зареєстровані та проживають у житловому будинку по АДРЕСА_1 є неконкретизованою, без зазначення осіб (відповідачів), до яких пред`явлена дана позовна вимога. Задоволення судом такої позовної вимоги може призвести до порушення прав невизначеного кола фізичних осіб, які не були залучені до участі у справі

в якості співвідповідачів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що судом першої та апеляційної інстанції в оскаржуваних рішеннях заявнику було надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так

і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої та апеляційної інстанції. З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про порушення судами попередніх інстанцій норм права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Посилання АТ КБ «ПриватБанк», як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 209/2032/14-ц (провадження № 61-9059св21) не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справі, на яку посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини.

У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу.

Таким чином, розглянувши справу в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 червня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник