Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.06.2018 року у справі №2-417/11

Постанова

Іменем України

13 червня 2018 року

м. Київ

справа № 2-417/11

провадження № 61-23462св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 13 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2010 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_4, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_3 зареєстрований у АДРЕСА_1, однак з 2000 року без поважних причин у ній не проживає.

На підставі вказаного, ОСОБА_1 і ОСОБА_5 просили визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1

У грудні 2010 року ОСОБА_3 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_6, Львівського комунального підприємства «Тополя - 406», третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_4, про визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням, встановлення термінів для звільнення жилого приміщення, накладення штрафу за систематичне порушення житлових прав, встановлення порядку користування жилим приміщенням, усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом вселення та зобов'язання до укладення окремого договору житлового найму.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що спірна квартира АДРЕСА_1 є неприватизованою, а він є її основним квартиронаймачем. Крім нього, у цій квартирі зареєстровані його колишня дружина - ОСОБА_1, шлюб з якою було розірвано у 1998 році, дочка - ОСОБА_2 з неповнолітнім сином ОСОБА_6, та дочка - ОСОБА_4 з неповнолітніми дітьми: ОСОБА_7, ОСОБА_8

Стверджував, що починаючи з 1998 року і до часу звернення до суду із зустрічним позовом, його колишня дружина ОСОБА_1 систематично порушує його право на проживання у спірній квартирі, періодично замінює замки на вхідних дверях, відключають газ в його кімнаті, погрожують, створюють умови неможливості його проживання у квартирі, він неодноразово звертався у відповідні органи для вжиття заходів реагування, внаслідок чого він був змушений звернутися до суду із позовом про усунення перешкод у користуванні квартирою.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 03 грудня 1999 року його було вселено у спірну квартиру і зобов'язано ОСОБА_1 не чинити йому перешкод у користуванні квартирою.

Попри вказане рішення суду, ОСОБА_1 упродовж останніх 12 років продовжує вчиняє протиправні дії, спрямовані на позбавлення його права на проживання у спірній квартирі.

У травні 2010 року ОСОБА_1 у черговий раз змінила замок у вхідних дверях квартири, що змусило його, з метою захисту порушених прав, 26 серпня 2010 року і 13 вересня 2010 року звернутися до відділу поліції та Львівського комунального підприємства «Тополя-406» (далі - ЛКП «Тополя-406») із заявами про вжиття відповідних заходів реагування і притягнення до відповідальності його колишньої дружини, на які отримав відповіді, що питання про усунення перешкод у користуванні житлом необхідно вирішувати в судовому порядку. Іншого житла у нього немає, подані акти про його непроживання у спірній квартирі є сфальшованими, а перешкоди, які чинить йому ОСОБА_1, не дають можливості вільно користуватися цією квартирою.

Протягом тривалого часу він намагався вирішити спір щодо квартири у позасудовому порядку, шляхом її поділу або приватизації і подальшого продажу з поділом коштів між усіма мешканцями квартири, однак такі спроби не дали результату.

На підставі вказаного, ОСОБА_3, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 04 квітня 2016 року, просив суд:

- визнати ОСОБА_1, ОСОБА_2 та її сина ОСОБА_6 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1, скасувати їх реєстрацію в указаній квартирі та встановити конкретний термін для звільнення квартири і передачі йому ключів від неї;

- накласти на ОСОБА_1, як організатора правопорушень, штраф у розмірі 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за скоєні злочини з навмисного і систематичного порушення його майнових і житлових прав;

- постановити окрему ухвалу, яку направити до правоохоронних органів для порушення кримінальної справи за злісне невиконання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ухвали Шевченківського районного суду м. Львова від 03 грудня 1999 року, дачу ними суду завідомо неправдивих показань і підроблених документів та масові порушення законів України;

- встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1, виділивши йому у користування житлову кімнату, площею 18,4 кв. м, а ОСОБА_4 та її неповнолітнім дітям: ОСОБА_7 і ОСОБА_8 - дві житлові кімнати, площею 11,3 кв. м і 11,4 кв. м, залишивши у спільному користуванні коридор, кухню, санвузол, балкон і підвал;

- усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1, вселивши його у цю квартиру та зобов'язати відповідачів передати йому комплект ключів від усіх приміщень і у подальшому не чинити ніяких перешкод у користуванні спірною квартирою;

- зобов'язати ЛКП «Тополя-406» укласти з ним окремий договір житлового найму на кімнату площею 18,4 кв. м і відкрити на його ім'я окремий особовий рахунок.

У грудні 2010 року ОСОБА_4 звернулася до суду з окремим позовом до ОСОБА_1 ЛКП «Тополя-406», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_5, ОСОБА_3, про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням шляхом вселення, зобов'язання до вчинення дій та зміну умов договору житлового найму.

Позовна заява мотивована тим, що вона разом з неповнолітніми дітьми зареєстрована у спірній квартирі, однак, протягом 10 років її мати ОСОБА_1 чинить їм перешкоди у користуванні нею, заміняючи постійно замки на вхідних дверях, у зв'язку з чим вона і діти позбавлені можливості проживати і користуватись цією квартирою.

На підставі вказаного, ОСОБА_4 просила суд:

- усунути їй перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1, вселивши її та її неповнолітніх дітей ОСОБА_7 і ОСОБА_8 у цю квартиру;

- зобов'язати ОСОБА_1 не чинити їй та її неповнолітнім дітям ОСОБА_7 і ОСОБА_8 перешкод у користуванні спірною квартирою;

- зобов'язати ЛКП «Тополя-406» укласти з нею окремий договір житлового найму на кімнату площею 11,4 кв. м і відкрити на її ім'я окремий особовий рахунок.

У лютому 2011 року ОСОБА_1 пред'явила зустрічний позов до ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2, Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради, про визнання такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_4 з 2006 року у квартирі АДРЕСА_1 не проживає, оскільки має інше житло, в якому проживає зі своєю сім'єю.

На підставі вказаного, ОСОБА_1 просила суд визнати ОСОБА_4 та її неповнолітніх дітей: ОСОБА_7 і ОСОБА_8, такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1

Рішенням Шевченківського районного суд м. Львова від 06 грудня 2016 року позов ОСОБА_1 і ОСОБА_2 задоволено. Визнано ОСОБА_3, таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 і позову ОСОБА_4 відмовлено.

Позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_4 разом із неповнолітніми дітьми ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, і ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3, такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у спірній квартирі не проживають більше шести місяців, що відповідно до статті 72 ЖК Української РСР є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування цим житловим приміщенням. Доказів поважності не проживання у житловому приміщення понад строки, встановлені статтею 71 ЖК Української РСР, у порушення вимог статей 10, 60 ЦПК України 2004 року суду не надано. У зв'язку із задоволенням позову ОСОБА_1 і ОСОБА_5, суд відмовив у задоволенні позовів ОСОБА_3 і ОСОБА_4 за безпідставністю.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 13 вересня 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_3, і ОСОБА_4 відхилено. Рішення Шевченківського районного суд м. Львова від 06 грудня 2016 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання ОСОБА_3 і ОСОБА_4 такими, що втратили право користування спірною квартирою, оскільки судом встановлено, що ОСОБА_3 в ній не проживає з 2010 року, а ОСОБА_4 - з 2006 року. У зв'язку із задоволенням вимог ОСОБА_1 і ОСОБА_2 підстав для задоволення позовів ОСОБА_3, і ОСОБА_4 немає.

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалу апеляційного суду скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні усіх вимог ОСОБА_1 і ОСОБА_2 до нього відмовити, а його зустрічний позов - задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли безпідставного висновку про визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, оскільки іншого житла він не має, інтересу до спірної квартири не втрачав, підставою непроживання у ній є розірвання шлюбу з ОСОБА_1 та як наслідок неприязні стосунки з колишньою дружиною, яка унеможливлює спільне проживання і чинить суттєві перешкоди у користуванні квартирою.

Відзив на касаційну скаргу учасниками справи не подано.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У частині третій статті 400 ЦПК України визначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Судом установлено, що квартира АДРЕСА_1 є неприватизованою та перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Львова. Будинок, в якому знаходиться спірна квартира, перебував на балансі і обслуговуванні державного комунального підприємства «ЖЕК-404» (далі - ДКП ЖЕК-404), Львівського комунального підприємства «Підзамче-404» (далі - ЛКП «Підзамче-404»), а у подальшому перейшов на баланс і обслуговується ЛКП «Тополя-406».

Наймачем квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_3, який зареєстрованій у цій квартирі 04 жовтня 1982 року. Окрім ОСОБА_3, у цій квартирі також зареєстровані: його колишня дружина - ОСОБА_1, їх дочки: ОСОБА_2 і ОСОБА_4; син ОСОБА_5 - ОСОБА_6; син ОСОБА_4 - ОСОБА_7; дочка ОСОБА_4 - ОСОБА_8

ОСОБА_1 і ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 15 серпня 1973 року, який було розірвано у квітні 1998 року.

У 1998-1999 роках у провадженні Шевченківського районного суду м Львова перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_1 і ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою, вселення та зміну умов договору житлового найму.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 03 грудня 1999 року в задоволенні позову ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було відмовлено за безпідставністю. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено частково і вселено його у спірну квартиру, зобов'язано ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не чинити йому перешкод у користуванні квартирою.

Згідно з актом старшого державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції м. Львова ОСОБА_3 до спірної квартири було вселено 10 березня 2000 року, що свідчить про виконання рішення Шевченківського районного суду м Львова від 03 грудня 1999 року.

Встановивши, що ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 не проживає з березня 2000 року, що підтверджується актами ДКП ЖЕК-404 від 19 квітня 2000 року, від 16 червня 2000 року, від 02 листопада 2000 року, від 31 травня 2002 року, актами ЛКП «Підзамче-404» від 10 червня 2008 року, від 08 серпня 2008 року, від 11 листопада 2008 року, актами ЛКП «Тополья-406» від 03 вересня 2010 року, від 08 грудня 2010 року, від 24 лютого 2011 року та від 30 травня 2011 року, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідно до вимог статей 71 і 72 ЖК Української РСР вказані обставини є підставою для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

Апеляційний суд погодився з таким висновком.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У частині четвертій статті 9 ЖК Української РСР визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймачем, а у разі спору - судом.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У пунктах 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз'яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.

Суд у порушення вимог статей 212-214, 303, 315 ЦПК України 2004 року не перевірив належним чином доводи ОСОБА_3, якими він обґрунтовував свої заперечення проти позову ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та свої зустрічні позовні вимоги, щодо поважності причин непроживання у спірній квартирі, зокрема, що він на законних підставах зареєстрований у спірній квартирі, ніколи не втрачав до неї інтересу, іншого житла не має, а його відсутність викликана поважними причинами, пов'язаними з конфліктною ситуацією, що виникла між сторонами після розлучення.

Також посилався на те, що його непроживання у квартирі зумовлене систематичними перешкодами з боку відповідачів, які нищили його кореспонденцію, шантажували, постійно змінювали замки, відклювали газ в його кімнаті, вчиняли проти нього різні магічні ритуали, подавали в різні органи безпідставні скарги, на нього здійснювали напади.

У порушення вимог частини другої статті 315 ЦПК 2004 року зазначені доводи не були належним чином перевірені апеляційним судом та оцінка їм не надана.

Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Оскільки апеляційний суд не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, не перевірив доводи сторін та надані на їх підтвердження докази, тому ухвалене ним судове рішення відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 13 вересня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Є. В. Синельников

Ю. В. Черняк