Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 08.02.2021 року у справі №522/6059/19

Постанова

Іменем України

09 грудня 2021 року

місто Київ

справа № 522/6059/19

провадження № 61-1627св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О.

В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 вересня 2019 року у складі судді Науменка А. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Громіка Р.

Д., Драгомерецького М. М., Дрішлюка А. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у подальшому уточненим, про стягнення з ОСОБА_2 суми боргу у розмірі 2 977 575,00 грн.

Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що 23 квітня 2016 року до неї звернулася ОСОБА_2 з проханням позичити їй 25 000,00 дол. США, 20 000,00 євро, 150 000,00 норвезьких крон. Враховуючи те, що позивач добре знала відповідача і на той час в неї була зазначена сума грошових коштів, вона погодилася позичити їй 25 000,00 дол. США, 20 000,00 євро, 150 000,00 норвезьких крон зі сплатою відсотків у розмірі 2 % в місяць. Відповідач зобов'язалася повернути всю суму за першою вимогою протягом місяця, після попередження завчасно за місяць до повернення.

Саме на цих умовах сторони уклали договір позики. На підтвердження передачі грошових коштів відповідач власноруч в присутності двох свідків написала та передала позивачу відповідну розписку.

ОСОБА_2 07 квітня 2017 року письмово підтвердила ОСОБА_1 про те, що вона повідомлена про повернення боргу з відсотками протягом поточного місяця.

13 жовтня 2018 року ОСОБА_2 письмово повідомила ОСОБА_1 про те, що вона зобов'язується повернути позивачу позичені грошові кошти після продажу нерухомості, будинку на АДРЕСА_1, двох дач і причалу № НОМЕР_1, зобов'язалася повернути відразу після продажу будь-якого із цих об'єктів.

Відповідач свої зобов'язання згідно з договором та у зазначені в борговій розписці строки не виконала, об'єкти нерухомого майна не продала, крім того, самостійно в односторонньому порядку змінила умови повернення суми боргу, а саме лише за умови продажу будь-якого з об'єктів нерухомого майна, належного їй на праві власності.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відзив на позов на надходив.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року, позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу у розмірі 2 566 875,00 грн, з яких: 1 711 250,00 грн - сума основного боргу за договором позики, 855 625,00
грн - відсотки за користування позикою. Здійснено розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що позичальник, не виконавши належним чином взяті на себе за розпискою від 23 квітня 2016 року зобов'язання, на вимогу позикодавця повинна їй сплатити за розпискою суму боргу у розмірі 2 566 875,00 грн, з яких: 1 711 250,00 грн - сума основного боргу за договором позики, 855 625,00 грн - відсотки за користування позикою.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що дійсно ухвалою Арбітражного суду Мурманської області від 23 серпня 2019 року визнано вимогу ОСОБА_1 на суму 7 083 856,03 рос. рублів до боржника ОСОБА_2 встановленою та включено у третю чергу реєстру вимог кредитора до боржника. Однак судове провадження за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів відкрито ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 19 квітня 2019 року. Тож судом, який порушив справу пізніше, є Арбітражний суд Мурманської області, а тому відповідно до вимог статі 22 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, ратифікованої із застереженнями Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР (далі - Мінська конвенція), саме суд РФ зобов'язаний закрити провадження у справі.

Також апеляційний суд не погодився з твердженням у апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції розглянув справу з іноземним елементом, оскільки ОСОБА_2 є громадянкою України з 2008 року, має в м. Одесі реєстрацію місця проживання, а тому у суду першої інстанції не було законних підстав вважати відносини з відповідачем ОСОБА_2 відносинами з іноземним елементом.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_2 26 січня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 вересня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року, провадження у справі закрити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник визначила, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 24 липня 2020 року у справі № 357/12676/18 (провадження № 61-1549св20), щодо визначення відносин з іноземним елементом. Визначаючи підсудність справи, суди мали керуватися загальними правилами, визначеними у статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право";

- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 22 Мінської конвенції у випадку порушення провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав у судах двох договірних сторін, компетентних відповідно до цієї Конвенції, коли однією з порушених справ є справа про неспроможність (банкрутство);

- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування пункту 2 частини 7 статі 128 ЦПК України щодо належного повідомлення відповідача про дату, час і місце судового засідання, який має громадянство двох країн та реєстрацію місця свого проживання у цих країнах;

- суд апеляційної інстанції допустив порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод під час розгляду справи, що знайшло прояв у відмові у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із запровадженням карантину, разом з цим, суд зазначив недостовірну інформацію про те, що рішення про виклик осіб не ухвалювалося, проте це спростовується судовими повістками про виклик.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 надала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 просила відмовити у її задоволенні, оскаржувані судові рішення залишити без змін. Відповідач зазначила, що заявник не довела обставини, на які посилалася як на підставу своєї касаційної скарги, а тому касаційна скарга є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 04 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

За правилами частин 1 статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені статті 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 23 квітня 2016 року до ОСОБА_1 звернулася ОСОБА_2 з проханням позичити їй 25 000,00 дол. США, 20 000,00 євро, 150 000,00 норвезьких крон. Враховуючи, що позивач була знайома з відповідачем і на той час в неї була така сума грошових коштів, тому погодилася позичити їй 25 000,00 дол. США, 20 000,00 євро, 150 000,00 норвезьких крон з виплатою відсотків у розмірі 2 % у місяць. Відповідач зобов'язалася повернути всю суму за першою вимогою протягом місяця, після попередження завчасно за місяць до повернення.

Саме на цих умовах сторони уклали договір позики. На підтвердження передачі грошових коштів ОСОБА_2 власноруч в присутності двох свідків написала та передала ОСОБА_1 відповідну розписку.

07 квітня 2017 року ОСОБА_2 оформила ОСОБА_1 письмову розписку про те, що вона повідомлена про повернення боргу з відсотками протягом поточного місяця. За розпискою від 07 квітня 2017 року строк повернення позики визначений сторонами до 07 травня 2017 року.

13 жовтня 2018 року ОСОБА_2 письмово повідомила ОСОБА_1 про те, що вона зобов'язується повернути позивачу позичені грошові кошти після продажу нерухомості, а саме будинку на АДРЕСА_1, двох дач і причалу № НОМЕР_1, зобов'язалася повернути відразу після продажу будь-якого із цих об'єктів.

ОСОБА_2 свої зобов'язання згідно з договором та у строки, зазначені у борговій розписці, не виконала, об'єкти нерухомого майна не продала, самостійно в односторонньому порядку змінила умови повернення суми боргу, а саме лише за умови продажу будь-якого із об'єктів нерухомості, а саме будинку на АДРЕСА_1, двох дач і причалу № НОМЕР_1.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Серед доводів касаційної скарги заявник наводить твердження про те, що спір не є підвідомчим суду України, оскільки має іноземний елемент, а також, що до спірних правовідносин суди не застосували правило статті 22 Мінської конвенції.

Щодо територіальної підсудності спору національним судам України

Заперечуючи проти підсудності спору про стягнення заборгованості за договором позики національному суду України, заявник стверджує, що цей спір має іноземний елемент.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, Конституції України, Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені Конституції України, застосовуються правила міжнародного договору України.

Згідно із пунктом 2 частини 1 статті 1 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV "Про міжнародне приватне право" (далі - ~law24~) іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються ~law25~, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема, хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою.

Відповідно до ~law26~~law27~ застосовується до питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, зокрема підсудність судам України справ з іноземним елементом.

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про помилковість висновків суду апеляційної інстанції, що у справі, яка переглядається, відсутній іноземний елемент, оскільки позивач ОСОБА_1 є громадянкою Російської Федерації, а отже, іноземцем, що свідчить про наявність іноземного елемента у справі, яка переглядається.

Водночас Верховний Суд не погоджується з доводами касаційної скарги, що у цій справі ОСОБА_2 бере участь як іноземець, оскільки, як встановлено, вона є громадянкою України.

В оцінці доводів касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 має громадянство Російської Федерації, Верховний Суд врахував, що відповідно до пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про громадянство" законодавство України про громадянство ґрунтується на принципі єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.

За таких обставин, незважаючи на наявність у ОСОБА_2 громадянства іншої держави, у правових відносинах з Україною вона визнається лише громадянкою України.

Верховний Суд у постанові від 24 липня 20250 року у справі № 357/12676/18 (провадження № 61-1549св20) зазначив, що, визначаючи підсудність справи з іноземним елементом, судам України, потрібно керуватися загальними правилами, визначеними у ~law29~.

Відповідно до ~law30~ встановлені підстави визначення підсудності справ судам України, зокрема, суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадках, якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача.

Позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом (частина 1 статті 27 ЦПК України).

Оскільки ОСОБА_2 має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 43), а також має в Україні зареєстроване на праві власності нерухоме майно (а. с. 21-40), тому справа є підсудною національним судам України, що відповідає ~law31~, частині 1 статті 27 ЦПК України, правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 24 липня 20250 року у справі № 357/12676/18 (провадження № 61-1549св20), на який заявник посилалася у своїй касаційній скарзі.

Касаційна скарга не містить доводів про те, право якої держави підлягало застосуванню національними судами України під час вирішення цього спору по суті вимог, а тому Верховний Суд не перевіряє рішення судів першої та апеляційної інстанцій в цій частині на відповідність вимогам

~law32~. Підстав вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив.

Щодо застосування статті 22 Мінської конвенції до спірних правовідносин

Заперечуючи проти розгляду спору по суті, заявник зазначила, що провадження у справі підлягало закриттю відповідно до статті 22 Мінської конвенції, оскільки ухвалою Арбітражного суду Мурманської області від 14 грудня 2018 року у справі № А42-11185-8/2018 порушено провадження у справі про неплатоспроможність (банкрутство) індивідуального підприємця ОСОБА_2

Верховний Суд врахував, що Україна та Російська Федерація є державами-учасниками Мінської конвенції, а тому цей міжнародний договір підлягає застосуванню під час вирішення питання про розгляд двох судових процесів у судах різних держав-учасниць одночасно між тими самими сторонами спору, про той же предмет і на тих же підставах.

Відповідно до частини першої статті 22 Мінської конвенції у випадку порушення провадження в справі між тими ж сторонами, про той же предмет і на тих же підставам у судах двох Договірних Сторін, компетентних відповідно до цієї Конвенції, суд, що порушив справу пізніше, припиняє провадження.

Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що провадження у справі підлягає припиненню (закриттю) судом за умови одночасної наявності таких обставин: 1) суд відкрив (порушив) провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет спору та з тих же підстав; 2) провадження у справі відкрито (порушено) пізніше ніж у суді іншої договірної держави.

Вважаючи, що провадження у справі, яка переглядається, підлягає закриттю, заявник наголошувала на тому, що суд Російської Федерації раніше порушив провадження у справі.

З такими доводами касаційної скарги Верховний Суд не погоджується.

Відповідно до ухвали Арбітражного суду Мурманської області від 23 серпня 2019 року у справі № А42-11185-8/2018 визнано вимоги ОСОБА_1 на суму 7 083 856,03 рос. рубля, з яких: 3 992 323,50 рос. рубля - заборгованість з повернення суми позики, 3 091 532,53 рос. рубля - проценти за користування позикою, до боржника - індивідуального підприємця ОСОБА_2 встановленими та такими, що підлягають включенню до третьої черги реєстру вимог кредиторів боржника.

Зміст зазначеної ухвали суду свідчить, що вимоги кредитора ОСОБА_1 стосуються виконання того ж договору позики.

Отже, предмет та підстави вимог у справі, яка переглядається, та у межах справи про банкрутство до боржника - індивідуального підприємця ОСОБА_2 є тотожними.

Водночас Верховний Суд врахував, що ухвалою Арбітражного суду Мурманської області від 14 грудня 2018 року у справі № А42-11185-8/2018 провадження у справі про неплатоспроможність (банкрутство) індивідуального підприємця ОСОБА_2 порушено на підставі заяви конкурсного кредитора - Публічного акціонерного товариства Банку "Александровський", а не за зверненням ОСОБА_1.

Отже, на момент порушення провадження у справі про неплатоспроможність (банкрутство) індивідуального підприємця ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_1) не були заявлені вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 суми позики та процентів за користування нею, а тому помилковими є твердження заявника про те, що суд України пізніше відкрив провадження у справі за тотожними вимогами ОСОБА_1 до ОСОБА_2, які ґрунтуються на тих же підставах позову.

Саме з моменту включення Арбітражним судом Мурманської області, 23 серпня 2019 року, вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 виникли підстави для закриття (припинення) провадження у справі судом тієї договірної держави, яка пізніше порушила провадження між тими самими сторонами, про той самий предмет спору та з тих же підстав, оскільки саме момент включення Арбітражним судом Мурманської області, 23 серпня 2019 року, вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 є порушенням провадження у справі за вимогами ОСОБА_1 до ОСОБА_2 у розумінні статті 22 Мінської конвенції.

Враховуючи, що у справі, яка переглядається, відкрито провадження 19 квітня 2019 року, а у справі № А42-11185-8/2018 Арбітражний суд Мурманської області включив вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 лише 23 серпня 2019 року, тому суд, який пізніше порушив провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет спору та з тих же підстав, є саме суд Російської Федерації, а не суд держави України.

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що раніше Верховний Суд не викладав правовий висновок про застосування частини першої статті 22 Мінської конвенції, однак наведене у цій справі тлумачення застосування зазначеної норми права свідчить про неправильне розуміння заявником цих положень Мінської конвенції та не може бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі.

Висновки суду апеляційної інстанції про застосування частини першої статті 22 Мінської конвенції відповідають правовому висновку Верховного Суду щодо застосування цієї норм права, викладеному у цій постанові суду касаційної інстанції.

Щодо повідомлення учасника справи про розгляд справи судом відповідно до пункту 2 частини 7 статті 128 ЦПК України

На переконання заявника, враховуючи, що вона має два громадянства, суд мав вжити заходів для направлення повісток про виклик до суду як за адресою реєстрації місця проживання в Україні, так і за адресою місця реєстрації проживання в Російській Федерації.

Відповідно до пункту 2 частини 7 статті 128 ЦПК України у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.

Верховний Суд вже зазначав, що відповідно до пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про громадянство" законодавство України про громадянство ґрунтується на принципі єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. А тому, незважаючи на наявність у ОСОБА_2 іншого громадянства, у правових відносинах з Україною вона визнається лише громадянкою України.

Враховуючи, що у відносинах з Україною ОСОБА_2 визнається лише громадянкою України, національний суд не зобов'язаний був повідомляти ОСОБА_2 про розгляд справи за її місцем реєстрації проживання в Російській Федерації як громадянку цієї держави.

Відповідно до матеріалів справи суд першої інстанції направляв запит до Відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Одеській області щодо реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та отримав відповідь про те, що заявник зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2.

У касаційній скарзі не наведено доказів про те, що суд першої інстанції повідомляв заявника про розгляд справи за адресою, яка не є місцем проживання в Україні, чим допустив неналежне сповіщення (неповідомлення) заявника про розгляд справи.

За таких обставин Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд мав повідомляти заявника за адресами реєстрації її місця проживання як громадянки України та як громадянки Російської Федерації.

Щодо порушення апеляційним судом права заявника на справедливий суд

Заявник зазначає, що причиною неявки її представника до суду апеляційної інстанції було перешкоджання цього суду у допуску до залу судового засідання, яку апеляційний суд визнав неповажною.

Верховний Суд врахував, що судове засідання у справі, яка переглядається, було призначене апеляційним судом на 28 грудня 2018 року.

На підставі рішення зборів суддів Одеського апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року, відповідно до частини 2 статті 29 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", постанов Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" (зі змінами) та від 22 липня 2020 року № 641 "Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (зі змінами), рішення Ради суддів України від 17 березня 2020 року № 19, постанови головного державного санітарного лікаря України від 09 травня 2020 року № 16, рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайної ситуації від 15 жовтня 2020 року, у зв'язку з ускладненням епідеміологічної ситуації в м. Одесі та із підтвердженням у працівників Одеського апеляційного суду діагнозу COVID-19, з метою запобігання поширенню захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19, серед співробітників та відвідувачів Одеського апеляційного суду та для забезпечення безпечних умов праці працівникам суду тимчасово, на час установлення на території м. Одеси рівня епідемічної небезпеки: "помаранчевий" або "червоний", зупинено розгляд справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судових процесів та припинено їх допуск до залів судових засідань.

Водночас апеляційний суд рекомендував учасникам судових процесів:

- подавати до суду заяви про розгляд справ за їхньої відсутності за наявними в справі матеріалами;

- утриматися від відвідування приміщення суду, особливо за наявності захворювання (втрата нюху та смаку, слабість, кашель, задуха, утруднення дихання, підвищення температури тіла тощо);

- брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів у порядку, передбаченому частиною 4 статті 212 ЦПК України, на підставі відповідної заяви. Ця рекомендація особливо стосується випадків, коли інтереси учасників справи представляють адвокати, які мають технічну можливість підключення до системи відеоконференцзв'язку EasyCon. Неподання такої заяви адвокатом, в залежності від обставин справи, може бути розцінене судом як зловживання процесуальними правами, спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи у розумні строки, та дає право суду застосовувати способи реагування до органів адвокатського самоврядування;

- знайомитися з матеріалами справ після завершення карантину;

- всі документи (заяви, скарги, відзиви, клопотання тощо) подавати до суду в електронному вигляді на електронну адресу апеляційного суду, через особистий кабінет в системі "Електронний суд" або поштою.

Представник заявника був обізнаний про таке рішення зборів суддів Одеського апеляційного суду, про що свідчить зміст заяви від 16 грудня 2020 року про відкладення розгляду справи. Саме тимчасове зупинення розгляду справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судових процесів та припинення їх допуску до залів судових засідань і стало причиною для відкладення розгляду справи апеляційним судом за клопотанням представника заявника (а. с. 154). У зазначеній заяві не наведено інших причин, окрім згаданого рішення зборів суддів.

Відповідно до цього ж рішення зборів суддів рекомендовано учасникам судових процесів брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів у порядку, передбаченому частиною 4 статті 212 ЦПК України, на підставі відповідної заяви.

Ані заявник, ані її представник не скористалися таким правом, не подали до суду клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, не обґрунтували заяву про відкладення розгляду справи неможливістю взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів.

За таких обставин обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про те, що заявник та її представник не навели поважних причин для відкладення розгляду справи у суді апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в § 35 рішення від 07 липня 1989 року у справі "Union Alimentaria Sаndеrs S. А. v. Spain", заява № 11681/85, зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (постанова Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 (провадження № 61-22682св19)).

Оскільки поважність причин неявки представника відповідача судом апеляційної інстанції не встановлена, як не встановлено і неможливість розгляду справи за відсутності учасників справи, заявник реалізувала своє право на викладення відповідних аргументів в апеляційній скарзі та, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України), розгляд апеляційним судом справи за відсутності відповідача та її представника не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення без змін.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 вересня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак