Історія справи

Постанова КЦС ВП від 08.10.2019 року у справі №528/219/17

Постанова

Іменем України

07 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 528/219/17

провадження № 61-26018св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

відповідач - Рудківська сільська рада Гребінківського району Полтавської області,

особа, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, - Селянське фермерське господарство "Каміла",

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 03 липня 2017 року у складі колегії суддів: Пікуля В. П., Обідіної О. І., Панченка О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2017 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Рудківської сільської ради Гребінківського району Полтавської області (далі - Рудківська сільська рада) про визнання права власності на нежитлове приміщення ангару, посилаючись на те, що після проведення розпаювання майна Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Рудківське" (далі - СТОВ "Рудківське") їм були видані майнові сертифікати на загальну суму 37 948 грн та за проведеними в подальшому розрахунками - виділено майно в розмірі 57,07 % від суми загального майнового паю. Згідно з протоколом від 03 березня 2004 року № 3 вони отримали нежитлове приміщення № АДРЕСА_2. В позасудовому порядку вони не можуть оформити право власності на спірне приміщення через відсутність підстав, передбачених чинним законодавством.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили визнати за ними право власності на 1/2 частину вказаного нежитлового приміщення ангару за кожним.

Рішенням Гребінківського районного суду Полтавської області від 05 квітня 2017 року у складі судді Татіщевої Я. В. позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частині нежитлового приміщення № АДРЕСА_2.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що після проведення розпаювання майна СТОВ "Рудківське" позивачі отримали майновий пай, який в цілому складається з нежитлового приміщення № 3 ангару, у зв'язку з чим пред'явлений ними позов про визнання права власності на спірне майно підлягає задоволенню на підставі статті 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 03 липня 2017 року апеляційну скаргу особи, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, Селянського фермерського господарства "Каміла" (далі - СФГ "Каміла") задоволено. Рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 05 квітня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що згідно із свідоцтвом про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства від 14 лютого 2008 року СФГ "Каміла" в особі ОСОБА_3 має право на пайовий фонд майна СТОВ "Рудківське". Місцевим судом вирішено питання про визнання за позивачами права власності на майно, яке входить до пайового фонду, а тому СФГ "Каміла" має право оскаржити рішення суду, оскільки воно стосується його прав та обов'язків. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою, по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності. Отже, стаття 392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює таке право, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. У цій справі позивачі повинні довести, що право власності на спірний об'єкт нерухомості в них винило у вставленому законом порядку, а відповідач - сільська рада - оспорює чи заперечує таке право. Матеріалами справи підтверджується лише факт набуття позивачами права спільної часткової власності на пайове майно разом з іншими членами СТОВ "Рудківське", однак відсутні докази виникнення у них права власності по 1/2 частині спірного нежитлового приміщення, і що сільська рада - оспорює чи заперечує таке право. Співвласники розпайованого майна колективного сільськогосподарського підприємства мають право отримати свій майновий пай лише у вигляді та розмірі, визначених рішенням зборів співвласників паїв або в порядку виділу своєї частки із спільного майна шляхом пред'явлення позову до всіх інших співвласників на підставі положень ЦК України та інших норм законодавства, які регулюють відносини між учасниками спільної часткової власності. Однак у цій справі позивачі не заявляли вимоги про поділ чи виділ спірного майна із спільної часткової власності та не надали доказів виділення їм в натурі їх частки і виникнення права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Враховуючи викладене, положення частини 1 статті 328, статті 392 ЦК України, на які посилалися позивачі як на правові підстави своїх вимог, не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У липні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду Полтавської області від 03 липня 2017 року, а рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 05 квітня 2017 року залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно оцінив надане СФГ "Каміла" свідоцтво про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства від 14 лютого 2008 року, у зв'язку з чим дійшов помилкового висновку про те, що рішення місцевого суду стосується прав та обов'язків вказаного господарства. У цій справі не було необхідності пред'явлення позову до всіх співвласників майнових паїв, оскільки спірне майно було виділене в натурі лише йому та ОСОБА_2 Свідоцтво про право власності на майновий пай (майновий сертифікат) підтверджує право особи на пайовий фонд майна колективного сільськогосподарського підприємства. Вказане свідоцтво з відміткою про виділення майна в натурі та акт приймання-передачі майна є підставою для проведення державної реєстрації прав з видачею свідоцтва про право власності. 03 березня 2004 року було затверджено акт приймання-передачі майна, однак не зроблено відмітки у належних позивачам свідоцтвах про виділення майна в натурі, що є перешкодою для проведення державної реєстрації за ними права власності на спірне приміщення.

У серпні 2017 року СФГ "Каміла" подало заперечення на касаційну скаргу, в якому просило відмовити в її задоволенні, посилаючись на те, що протоколом загальних зборів членів СТОВ "Рудківське" від 03 березня 2004 року № 3 не виділялося майно в натурі, а лише визначалися частки у спільній частковій власності. В акті приймання-передачі майна, на який посилається заявник, пайове майно, в тому числі спірне приміщення ангару, не виділялося в натурі, а передавалося всім співвласникам у спільну часткову власність. Після викупу у 2008 році майнових паїв у 300 співвласників СФГ "Каміла" набуло право спільної часткової власності на весь ангар, зокрема й на спірне приміщення. Той факт, що Господарство не зареєструвало право власності на майно або його частину, не свідчить про відсутність у нього права на оскарження рішення місцевого суду, оскільки за позивачами також не зареєстроване таке право і вони намагаються визнати за собою право власності на майно, яке не виділене в натурі та перебуває у спільній частковій власності, в тому числі СФГ "Каміла".

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Гребінківського районного суду Полтавської області.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

17 травня 2018 року справу № 528/219/17 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Судами встановлено, що на підставі свідоцтв про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства серії ПО № 146995 та серії ПО № 156996, виданих 25 жовтня 2001 року Рудківською сільською радою, ОСОБА_5 набув право на пайовий фонд майна Колективного сільськогосподарського підприємства імені Чапаєва (далі - КСП імені Чапаєва), реорганізованого в СТОВ "Рудківське", на суму 14 244 грн, що становить 0,00406 % від загальної вартості розпайованого майна вказаного товариства, а ОСОБА_2 - на суму 23 649 грн, що становить 0,00673 %.

Згідно з актом про передачу та прийом майна, яке належить на праві спільної часткової власності громадянам-співвласникам реорганізованого КСП імені Чапаєва від 03 березня 2004 року, затвердженим рішенням загальних зборів від 03 березня 2004 року, групі громадян в кількості 24 осіб, в тому числі позивачам, було передано у спільну часткову власність певне майно, зокрема ангар для сільськогосподарської техніки (30 %) вартістю 31 887 грн.

Довідками ліквідаційної комісії з розпаювання майна СТОВ "Рудківське" від 29 жовтня 2004 року та від 22 серпня 2006 року підтверджується, що вартість ангару, який був переданий власником майнових паїв - ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, становить 31 887 грн. Після проведення розпаювання позивачам виділено майно на суму 21 656,99 грн, що складає 57,07 % від суми загального майнового паю.

Згідно з довідкою Рудківської сільської ради від 28 листопада 2016 року № 286 майновий пай (ангар для сільськогосподарської техніки), який ОСОБА_1 разом з групою громадян отримав на підставі рішення загальних зборів від 03 березня 2004 року, знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.

Відповідно до статті 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтею 4 Цивільного процесуального кодексу Українивід 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення (далі - ЦПК України 2004 року), здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Згідно із статтею 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою, по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина 1 статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо це право не визнається іншою собою, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Майном як особливим об'єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами (стаття 190 ЦК України).

Майновими визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги.

Майнове право, яке можна визначити як право очікування, є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, необхідними й достатніми для засвідчення правомочності його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Отже, враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Вказані правові висновки викладені в постановах Верховного Суду України від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15.

Питання щодо виділення в натурі частки в майні колективного сільськогосподарського підприємства врегульовано, зокрема Законом України від 14 лютого 1992 року "Про колективне сільськогосподарське підприємство", Указом Президента України від 29 січня 2001 року № 62/2009 "Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки", постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 року № 177 "Про врегулювання питань щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектору економіки", Порядком розподілу та використання майна реорганізованих колективних сільськогосподарських підприємств, затвердженим наказом Міністерства аграрної політики України від 14 березня 2001 року № 62 (далі - Порядок), який втратив чинність 24 травня 2013 року на підставі наказу Міністерства аграрної політики та продовольства від 11 квітня 2013 року № 253, та Рекомендаціями щодо порядку здійснення права спільної часткової власності власниками майнових паїв колишніх колективних сільськогосподарських підприємств, затвердженими наказом Міністерства аграрної політики України від 20 травня 2008 року № 315 (далі - Рекомендації).

Порядком (пункти 15,16) передбачалося, що виділення майнових паїв у натурі окремим особам, які виявили бажання отримати свої майнові паї в індивідуальну власність, проводилося підприємством-користувачем майна із переліку майна, виділеного на ці цілі. При виділенні майна в натурі конкретному власнику підприємство-правонаступник (користувач) одночасно з підписанням акта приймання-передавання майна мало зробити відмітку про виділення майна в натурі у свідоцтві про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства, що засвідчувалося підписом керівника підприємства та печаткою. Вказане свідоцтво з відміткою про виділення майна в натурі індивідуально, акт приймання-передавання майна могло бути підставою для оформлення права власності на виділене майно у встановленому порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 року № 177 було затверджено Типове положення про комісію з вирішення майнових питань, що виникають у процесі реформування аграрного сектора економіки (далі - Типове положення).

У пункті 3 Типового положення зазначено, що основним завданням комісії є уточнення складу і вартості пайових фондів майна членів підприємства, зокрема реорганізованих, де не завершено процес паювання майна і не здійснено належного оформлення та реалізації цих прав відповідно до законодавства.

Пунктами 4,5 Типового положення визначені права комісії, які зводяться до проведення розрахунків щодо пайового майна, визначення структури пайового фонду тощо.

Згідно з підпунктом 10 пункту 4 Типового положення комісія вносить пропозиції щодо виділення групі осіб (окремим особам), які є власниками паїв, індивідуально визначених об'єктів із складу майна реорганізованого підприємства та передачі їх у спільну власність.

Відповідно до пункту 10 Порядку комісія готує для розгляду на загальних зборах перелік майна для виділення його у натурі окремо для кожної групи осіб у спільну часткову власність єдиним комплексом, та список осіб, які виявили бажання отримати свої майнові паї в натурі.

Порядок виділення частки майна також визначено пунктами 4.1,4.2,4.3 Рекомендацій, згідно з якими, зокрема: співвласник, який виявив бажання отримати в натурі належну йому частку майна подає уповноваженій особі, а у разі її відсутності - зборам співвласників відповідну заяву; частка з майна, що перебуває у спільній частковій власності, виділяється її співвласнику в натурі; для виділення спільної частки в натурі співвласник може об'єднати свою частку з частками інших співвласників, які виявили бажання отримати їх у натурі; якщо виділення в натурі частки з майна, що перебуває у спільній часткові власності, є неможливе (неподільна річ), співвласник, який виявив бажання отримати її в натурі, має право на одержання від інших співвласників матеріальної, в тому числі грошової компенсації вартості його частки.

Таким чином, співвласники розпайованого майна колективного сільськогосподарського підприємства мають право отримати свій майновий пай лише у вигляді та розмірі, визначеному рішенням зборів співвласників паїв або в порядку виділу своєї частки із спільного майна шляхом пред'явлення позову до всіх інших співвласників на підставі положень ЦК України та інших норм законодавства, які регулюють відносини між учасниками спільної часткової власності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не було доведено обставин, на які вони посилалися як на підставу своїх вимог, оскільки згідно з актом прийому-передачі від 03 березня 2004 року майно, в тому числі нежитлове приміщення ангару, було виділене групі осіб у спільну часткову власність єдиним комплексом, а отже, позивачі не набули права власності на спірне майно у встановленому законом порядку. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів розподілу та закріплення спірного нерухомого майна в натурі за кожним з позивачів.

Таким чином, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що відсутні підстави для захисту права власності позивачів у порядку, встановленому статтею 392 ЦК України.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57 58 59 60 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що спірне майно було виділене в натурі лише позивачам, а тому була відсутня необхідність для пред'явлення позову до всіх співвласників майнових паїв, не заслуговують на увагу, оскільки, як зазначено вище, пайове майно, в тому числі нежитлове приміщення ангару, було виділене групі осіб у спільну часткову власність єдиним комплексом. Співвласники розпайованого майна колективного сільськогосподарського підприємства мають право отримати свій майновий пай лише у вигляді та розмірі, визначених рішенням зборів співвласників паїв або в порядку виділу своєї частки із спільного майна шляхом пред'явлення позову до всіх інших співвласників на підставі положень ЦК України та інших норм законодавства, які регулюють відносини між учасниками спільної часткової власності.

Аргументи касаційної скарги про те, що 03 березня 2004 року було затверджено акт приймання-передачі майна, однак не зроблено відмітки в належних позивачам свідоцтвах про виділення майна в натурі, що є перешкодою для проведення державної реєстрації за ними права власності на спірне приміщення, є неспроможними, так як відсутність вказаної відмітки лише підтверджує той факт, що спірне майно не виділялося позивачам в натурі, а було виділене групі осіб у спільну часткову власність. При цьому співвласник, який виявив бажання отримати в натурі належну йому частку майна має право подати зборам співвласників майнових паїв відповідну заяву, яку ці збори розглядають та приймають відповідні рішення, що оформляються протоколом.

Посилання заявника на те, що суд апеляційної інстанції дав неправильну оцінку наданому СФГ "Каміла" свідоцтву про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства від 14 лютого 2008 року, у зв'язку з чим дійшов помилкового висновку про те, що рішення місцевого суду стосується прав та обов'язків вказаного господарства, не заслуговують на увагу, оскільки зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Полтавської області від 03 липня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов