Історія справи

Постанова КЦС ВП від 07.12.2022 року у справі №205/2974/21

Постанова

Іменем України

07 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 205/2974/21

провадження № 61-7576св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Друга дніпровська державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лабовкіна Олександра Олександровича на рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 02 лютого 2022 року у складі судді Приходченко О. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 липня 2022 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Другої дніпровської державної нотаріальної контори про скасування постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії та зобов`язання вчинити дії, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його матір ОСОБА_2 , після смерті якої відкрилася спадщина на все належне їй майно. 19 червня 2015 року він звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. 20 листопада 2015 року ОСОБА_3 також подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, в якій зазначив, що є онуком ОСОБА_2 . Постановою Другої дніпропетровської державної нотаріальної контори від 02 липня 2016 року йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв`язку з відсутністю можливості визначити склад спадкового майна і кола спадкоємців. Постановою Другої дніпропетровської державної нотаріальної контори від 27 липня 2016 року ОСОБА_3 також було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв`язку з відсутністю документів, що посвідчують родинні відносини зі спадкодавцем. Рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 лютого 2017 року у справі № 205/7131/16-ц його позов до ОСОБА_3 , третя особа - Друга дніпропетровська державна нотаріальна контора, про визнання права власності в порядку спадкування за законом було задоволено частково, визнано за ним право власності на 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 23 лютого 2021 року він звернувся до нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, однак постановою Другої дніпровської державної нотаріальної контори від 26 лютого 2021 року йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок АДРЕСА_1 у зв`язку з тим, що 1/2 частка спадкується іншим спадкоємцем за законом. Зазначена постанова Другої дніпровської державної нотаріальної контори є незаконною, так як ОСОБА_3 не надав доказів свого родинного зв`язку зі спадкодавцем ОСОБА_2 , що підтверджується вищевказаною постановою Другої дніпропетровської державної нотаріальної контори від 27 липня 2016 року, якою йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом. Крім того, з 2015 року ОСОБА_3 не звертався до нотаріуса та до суду з відповідними заявами щодо прийняття спадщини, не з`являвся за місцем свого проживання і відсутні будь-які відомості щодо його фактичного проживання або перебування, у зв`язку з чим рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 18 грудня 2020 року у справі № 205/9898/19 ОСОБА_3 визнано безвісно відсутнім. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: скасувати постанову державного нотаріуса Другої дніпровської державної нотаріальної контори від 26 лютого 2021 року про відмову у вчиненні нотаріальної дії; зобов`язати державного нотаріуса Другої дніпровської державної нотаріальної контори видати йому свідоцтво про право на спадщину за законом на нерухоме майно - на 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 .

Рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 02 лютого 2022 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спадкоємцями після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , є позивач ОСОБА_1 і ОСОБА_3 . Нотаріусом Другої дніпровської державної нотаріальної контори правильно встановлено коло спадкоємців, які звернулися із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2 . Крім того, скасування постанови державного нотаріуса Другої дніпровської державної нотаріальної контори від 26 лютого 2021 року не призведе до ефективного захисту прав позивача. З огляду на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2018 року у справі № 754/16825/15-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 161/9939/17, суд не може зобов`язувати нотаріуса вчиняти дії щодо вирішення питань, які безпосередньо належать до його компетенції. В позовній заяві ОСОБА_1 просив зобов`язати державного нотаріуса Другої дніпровської державної нотаріальної контори видати йому свідоцтво про право на спадщину за законом на нерухоме майно - на 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 , однак право власності на 1/2 частину цього домоволодіння вже визнано за ним рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 лютого 2017 року у справі № 205/7131/16-ц. Також суд звернув увагу на те, що позивач не позбавлений можливості реалізувати своє право на звернення до суду з позовом, залучивши до участі у справі як відповідача іншого спадкоємця, так як спір щодо спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_2 , фактично виник між спадкоємцями.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 липня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 02 лютого 2022 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

05 серпня 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Лабовкін О. О. подав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 02 лютого 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 липня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник ОСОБА_1 - адвокат Лабовкін О. О. вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду від 27 червня 2018 року у справі № 807/3072/14, від 15 грудня 2021 року у справі № 1840/2970/18, згідно з якими повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тому, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Крім цього, заявник зазначив, що необхідно відступити від правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 19 березня 2018 року у справі № 754/16825/15-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 161/9939/17, від 17 березня 2021 року у справі № 761/36415/18, про те, що суд не може зобов`язати нотаріальну контору видати свідоцтво про право на спадщину, оскільки такі дії вчиняються нотаріусом відповідно до Закону України «Про нотаріат». Суд не може підміняти орган до повноважень якого належить прийняття рішення, яке є предметом оскарження, приймати замість нього своє рішення та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта. Необхідність відступлення від цих правових висновків пов`язана з тим, що відповідно до частини другої статті 5 ЦПК України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Тобто ЦПК України чітко не визначено, які саме способи захисту прав можуть бути застосовувані. Тому, виходячи з наведеної норми, перелік таких способів не є вичерпним. В цій справі не йде мова про підміну судом повноважень нотаріуса, а - про судовий контроль за реалізацією нотаріусом своїх повноважень щодо видачі свідоцтва про право на спадщину. Відмова суду від зобов`язання нотаріуса вчинити нотаріальну дію фактично є ухиленням від ефективного захисту порушених прав позивача, що є завданням цивільного судочинства, а також - обов`язком держави відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Ленінського районного суду міста Дніпропетровська.

19 вересня 2022 року справа № 205/2974/21 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтями 1216 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до частин першої, другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Відповідно до частин першої-третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла матір позивача - ОСОБА_2 , після смерті якої відкрилася спадщина на все належне їй майно.

Заповітом від 18 березня 2008 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Базилєвим С. П. і зареєстрованим за № 1197, ОСОБА_2 усе своє майно, де б воно не було, та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті, і на що вона за законом матиме право, заповіла ОСОБА_1 .

Заповітом від 31 жовтня 2009 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Міхеєвою Т. М. і зареєстрованим за № 4891, ОСОБА_2 усе своє майно, де б воно не було, та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті, і на що вона за законом матиме право, заповіла іншій особі - ОСОБА_4 , який 19 червня 2015 року відмовився від прийняття спадщини у встановленому законом порядку.

19 червня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Другої дніпропетровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті його матері, ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

20 листопада 2015 року ОСОБА_3 також подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2 , в якій зазначив, що є її онуком.

Постановою Другої дніпропетровської державної нотаріальної контори від 12 квітня 2016 року ОСОБА_3 було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на майно, що належало померлій ОСОБА_2 , у зв`язку з відсутністю необхідних документів, що посвідчують родинні відносини зі спадкодавцем.

Постановою Другої дніпропетровської державної нотаріальної контори від 27 липня 2016 року ОСОБА_1 було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на майно, що належало померлій ОСОБА_2 , у зв`язку з відсутністю можливості визначити склад спадкового майна.

Рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 лютого 2017 року у справі № 205/7131/16-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - Друга дніпропетровська державна нотаріальна контора, про визнання права власності в порядку спадкування за законом було задоволено частково, визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 , в іншій частині позовних вимог відмовлено.

З вищенаведеного судового рішення вбачається, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа - Друга дніпропетровська державна нотаріальна контора, про визнання права власності в порядку спадкування за законом на домоволодіння АДРЕСА_1 , однак суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими лише в частині визнання за ним права власності на 1/2 частину цього спадкового майна, так як інший спадкоємець ОСОБА_3 не може бути позбавлений права на частину спадщини через відсутність у нього доказів родинних відносин із спадкодавцем.

Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 18 грудня 2020 року у справі № 205/9898/19 було задоволено заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа - Новокодацький районний у місті Дніпрі відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Дніпропетровській області, про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, визнано ОСОБА_3 безвісно відсутнім.

26 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Другої дніпровської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок АДРЕСА_1 , який залишився після смерті його матері ОСОБА_2 .

Постановою Другої дніпровської державної нотаріальної контори від 26 лютого 2021 року ОСОБА_1 було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок АДРЕСА_1 у зв`язку з тим, що 1/2 частка цього майна спадкується іншим спадкоємцем за законом.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про нотаріат» нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, у своїй діяльності керуються Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України та його територіальних органів, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Статтею 46 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що нотаріуси або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, має право витребовувати від фізичних та юридичних осіб відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії. Відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій, повинні бути подані в строк, визначений нотаріусом. Цей строк не може перевищувати одного місяця. Неподання відомостей та документів на вимогу нотаріуса є підставою для відкладення, зупинення вчинення нотаріальної дії або відмови у її вчиненні.

Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про нотаріат» порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється цим Законом та іншими актами законодавства України.

Таким актом є, зокрема Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок № 296/5), главою 10 розділу ІІ якого регулюється питання видачі свідоцтв про право на спадщину.

Підпунктом 4.12 пункту 4 глави 10 розділу ІІ Порядку № 296/5 передбачено, що свідоцтво про право на спадщину видається за наявності у спадковій справі всіх необхідних документів.

Відповідно до підпункту 4.14 пункту 4 глави 10 розділу ІІ Порядку № 296/5 при видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус обов`язково перевіряє: факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства, якщо має місце спадкування за законом, прийняття спадкоємцем спадщини у встановлений законом спосіб, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину. На підтвердження цих обставин від спадкоємців витребовуються документи, які підтверджують вказані факти.

Частиною першою статті 67 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством, на ім`я всіх спадкоємців або за їх бажанням кожному з них окремо.

Згідно з частиною першою статті 68 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або в сільських населених пунктах - посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, при видачі свідоцтва про право на спадщину за законом перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва, та склад спадкового майна.

З матеріалів спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_2 , судами встановлено, що її спадкоємцями, які звернулися до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини, є позивач ОСОБА_1 і ОСОБА_3 .

Пунктами 2, 9 частини першої статті 49 Закону України «Про нотаріат» визначено, що нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо: не подано відомості (інформацію) та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії; в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 49 Закону України «Про нотаріат» нотаріусу або посадовій особі, яка вчиняє нотаріальні дії, забороняється безпідставно відмовляти у вчиненні нотаріальної дії. На вимогу особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, зобов`язані викласти причини відмови в письмовій формі і роз`яснити порядок її оскарження. Про відмову у вчиненні нотаріальної дії нотаріус протягом трьох робочих днів виносить відповідну постанову.

Статтею 50 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії.

Тлумачення статті 50 Закону України «Про нотаріат» свідчить, що при задоволенні позову про оспорення постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії суд не може зобов`язати нотаріуса вчиняти нотаріальні дії, оскільки такі дії вчиняються нотаріусом відповідно до Закону України «Про нотаріат» і належать до його компетенції.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2018 року у справі № 754/16825/15-ц та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 березня 2021 року у справі № 761/36415/18.

Крім того, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 161/9939/17 зазначено, що суд не може підміняти орган, до повноважень якого належить прийняття рішення, яке є предметом оскарження, приймати замість нього своє рішення та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для скасування постанови Другої дніпровської державної нотаріальної контори від 26 лютого 2021 року про відмову ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на будинок АДРЕСА_1 , так як нотаріус правильно встановив коло спадкоємців, які звернулися із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2 , та відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв`язку з тим, що інший спадкоємець за законом - ОСОБА_3 також має право на спадкування 1/2 частки вказаного майна. При цьому суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що право власності на 1/2 частину будинку вже визнано за ОСОБА_1 рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 лютого 2017 року у справі № 205/7131/16-ц. Також суди правильно застосували вищенаведені правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 19 березня 2018 року у справі № 754/16825/15-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 161/9939/17, від 17 березня 2021 року у справі № 761/36415/18, які є релевантними до спірних правовідносин, та обґрунтовано відмовили в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про зобов`язання державного нотаріуса видати йому свідоцтво про право на спадщину за законом на нерухоме майно, так як суд не може зобов`язувати нотаріуса вчиняти дії щодо вирішення питань, які безпосередньо належать до його компетенції.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду від 27 червня 2018 року у справі № 807/3072/14, від 15 грудня 2021 року у справі № 1840/2970/18, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

За змістом постанови від 27 червня 2018 року у справі № 807/3072/14 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог фізичних осіб до Управління Держземагенства у Хустському районі Закарпатської області про визнання протиправним висновку від 25 липня 2014 року № 88/1 про відмову в погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та зобов`язання погодити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для надання в оренду для комерційного використання за рахунок земель Хустської міської ради. У вказаній справі суди дійшли висновку про те, що всупереч нормам Земельного кодексу України відповідач, надаючи негативний висновок по проекту землеустрою, фактично не вказав на жодну невідповідність проекту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації, а посилався на неможливість винести (встановити) в натурі (на місцевості) межі земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування приміщення нежитлової будівлі та закріпити її межовими знаками, скласти акт прийому-передачі межових знаків на зберігання та акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). При цьому спірна земельна ділянка фактично сформована, оформлено збірний кадастровий план, визначено координати поворотних точок окружної межі земельної ділянки, складено акт встановлення та погодження зовнішніх меж від 26 червня 2012 року, а також об`єкт нерухомості знаходиться у власності позивачів. Відтак Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для відмови в погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для комерційного користування. Крім того, Верховний суд зазначив, що підстави для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки передбачені частиною шостою статті 186-1 Земельного кодексу України. Умови, за яких орган відмовляє у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. На підставі викладеного Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що доводи про втручання суду в повноваження суб`єкта владних повноважень є необґрунтованими, оскільки втручання належить відрізняти від судового захисту шляхом зобов`язання виконати обов`язок, що і мало місце.

В постанові від 15 грудня 2021 року у справі № 1840/2970/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову фізичної особи до Будильського сільського голови Шкурка Володимира Олексійовича про визнання необґрунтованим та скасування розпорядження про преміювання № 11 від 20 грудня 2017 року як такого, що прийняте з недотриманням Положення про преміювання. При цьому Верховний Суд виходив з того, що преміювання та встановлення відповідних надбавок провадиться у межах наявного фонду оплати праці та належить до дискреційних повноважень роботодавця. Крім того, право встановлення надбавок та премій належить саме до варіативних дискреційних повноважень, в силу яких роботодавець вільний у виборі в межах затвердженого кошторису встановлювати їх або не встановлювати. Позивач не обґрунтував, яким чином в разі невиплати премій працівникам згідно з оскаржуваним розпорядженням відповідача та, відповідно, надлишок коштів у фонді оплати праці сільської ради на кінець календарного року міг би вплинути на права позивача.

У справі, яка переглядається, на відміну від вищенаведених справ № 807/3072/14, № 1840/2970/18, предметом спору єскасування постанови державного нотаріуса Другої дніпровської державної нотаріальної контори від 26 лютого 2021 року про відмову у вчиненні нотаріальної дії та зобов`язання державного нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину за законом на спірне нерухоме майно. При цьому у вищевказаних постановах Верховного Суду відсутній висновок про можливість скасування постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії та зобов`язання вчинити дії. Тобто висновки суду першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, в цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 807/3072/14, від 15 грудня 2021 року у справі № 1840/2970/18.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Отже, висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданих постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду, на які послався заявник в касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах № 807/3072/14, № 1840/2970/18.

Аргументи касаційної скарги про необхідність відступу від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у вищезгаданих постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 19 березня 2018 року у справі № 754/16825/15-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 161/9939/17, від 17 березня 2021 року у справі № 761/36415/18, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до частин другої, п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.

У рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) Європейський суд з прав людини наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання. Такі висновки сформульовано в численних постановах Великої Палати Верховного Суду (див. постанови від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).

У справі, яка переглядається, в оцінці застосування норм матеріального права у спірних правовідносинах Верховний Суд визнає, що дії державного нотаріуса Другої дніпровської державної нотаріальної контори щодо відмови позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом є правомірними, оскільки право власності на 1/2 частину спірного будинку вже визнано за ОСОБА_1 рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 лютого 2017 року у справі № 205/7131/16-ц, а інший спадкоємець за законом - ОСОБА_3 має право на спадкування іншої 1/2 частки цього майна.

Таким чином, Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені заявником аргументи для відступу від висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 19 березня 2018 року у справі № 754/16825/15-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 161/9939/17, від 17 березня 2021 року у справі № 761/36415/18, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

З урахуванням викладеного наведені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктами 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованими.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лабовкіна Олександра Олександровича залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 02 лютого 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 липня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук