Історія справи

Постанова КЦС ВП від 05.04.2023 року у справі №372/45/21
Постанова КЦС ВП від 05.04.2023 року у справі №372/45/21

Постанова

Іменем України

05 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 372/45/21

провадження № 61-13346св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Корольовського районного суду

м. Житомира від 20 травня 2022 року у складі судді Драча Ю. І. та постанову Житомирського апеляційного суду від 21 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Шевчук А. М., Талько О. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики.

Позов обґрунтований тим, що 04 жовтня 2008 року між ним та відповідачем укладений договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Антиповою І. В.

Відповідно до умов договору позики позичальник отримав від позикодавця,

а позикодавець передав у власність позичальнику гроші в сумі 370 000,00 доларів США, що в еквіваленті за курсом Національного банку України на дату укладання цього договору складало 1 905 500,00 грн. Передачу грошей здійснено до підписання цього договору.

У жовтні 2009 року ОСОБА_2 повідомила позивача про те, що вона не може своєчасно виконати умови договору позики щодо повернення всієї суми коштів, оскільки вона придбала за отримані від позивача грошові кошти нежитлове приміщення - група нежилих приміщень № 1-2, кафе піцерія, загальною площею 112,50 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , та надалі просила відтермінувати повернення грошових коштів на 1 (один) рік.

Позивач також зазначив, що з 2015 року до 2020 року намагався повернути кошти

у позасудовому порядку, проте у 2020 році відповідач почала уникати зустрічей

з ним.

Посилаючись на ці обставини, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 14 585 431,10 грн, із яких: 10 528 387,00 грн - сума основного боргу, що в еквіваленті становить

370 000,00 доларів США, 526 419,35 грн - штраф у розмірі 5 % від суми боргу

(пункт 4 договору), згідно зі статтею 625 ЦК України 3 % річних від суми боргу

у розмірі 3 530 624,71 грн.

Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 20 травня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 14 585 431,10 грн, з яких 10 528 387,00 грн - сума основного боргу, що в еквіваленті становить 370 000,00 доларів США, 526 419,35 грн (штраф у розмірі 5 % від суми боргу) та 3 % від суми боргу у розмірі 3 530 624,71 грн. У задоволенні решти вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення мотивоване тим, що відповідач не виконала зобов`язання щодо повернення отриманих коштів і не надала доказів того, що договір позики укладений під тиском.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 21 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 20 травня 2022 року в частині задоволених позовних вимог - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що наявність оригіналу боргової розписки у позивача, без зазначення на ній про повернення оспореної суми, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане відповідачем. Проставляння підпису у договорі позики позивачем у графі позичальник, не як позикодавець, а відповідачем - як позикодавець, є опискою

і ніяким чином не доводить того факту, що жодних коштів ОСОБА_2 від ОСОБА_1 у борг за договором позики від 24 жовтня 2008 року не отримувала. Також апеляційний суд дійшов висновку, що строк звернення до суду пропущено

з поважних причин, оскільки ОСОБА_1 є громадянином Сербії, з серпня

2015 року має лише тимчасову посвідку на проживання в Україні, періодично перебуває на території України, що підтверджується відмітками у закордонному паспорті, і намагався до 2021 року добровільно вирішити з відповідачем питання повернення позики.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У грудні 2022 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 20 травня 2022 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 21 листопада

2022 року, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі

№ 758/13818/16, від 03 квітня 2019 року у справі № 212/2911/15, від 13 січня

2020 року у справі № 442/5498/16, від 23 січня 2020 року у справі № 337/1684/16, від 28 травня 2020 року у справі № 910/13119/17, від 05 серпня 2022 року у справі № 757/63074/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 752/10864/19, Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16. Зазначає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми частини першої статті 264, частини четвертої статті 267 ЦК України, не врахували факту спливу позовної давності за вимогами позивача та не надали належної оцінки заявам відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, які були подані до суду першої та апеляційної інстанції. Вказує, що договір позики між сторонами укладено 24 жовтня 2008 року, і в договорі встановлено термін погашення суми позики,

а саме до 24 жовтня 2009 року, отже, позовна давність за вимогами про стягнення заборгованості за договором позики сплинула 24 жовтня 2012 року, тоді як позивач звернувся із позовом до суду лише 15 січня 2021 року, тобто поза межами позовної давності. Відповідачка в ході розгляду цієї справи в судах першої та апеляційної інстанцій звертала увагу суду на сплив строку позовної давності у цих правовідносинах. Заява про застосування наслідків спливу строку позовної давності була подана ОСОБА_2 до Корольовського районного суду

м. Житомира 25 січня 2022 року. Крім того, про сплив строку позовної давності було зазначено та відображено у заяві про перегляд заочного рішення та

у письмових поясненнях від 17 травня 2022 року, проте судом першої інстанції

в оскаржуваному судовому рішенні взагалі не відображено заяви відповідачки про застосування наслідків спливу позовної давності. Пред`явлення цього позову із порушенням строку позовної давності є імперативною підставою для відмови

у задоволенні позову.

У квітні 2023 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_5 подав до суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому заявник просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення

є законними та обґрунтованими.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої та третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення

у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

04 жовтня 2008 року між громадянином Сербії ОСОБА_1 та громадянкою України ОСОБА_2 укладений договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Антиповою І. В. та зареєстрований у реєстрі за номером 6538 (а. с. 8).

Відповідно до умов пункту 1 договору позики, позичальник отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальнику гроші в сумі 370 000,00 доларів США, що в еквіваленті за курсом Національного банку України на дату укладання цього договору складало 1 905 500,00 грн, які мають бути повернуті не пізніше 24 жовтня 2009 року.

Згідно з пунктом 4 договору позики сторони також передбачили, що при неповерненні суми позики своєчасно (тобто до 24 жовтня 2009 року), позикодавець вправі буде пред`явити цей договір до стягнення в строки

і у порядку, передбачені чинним законодавством України, та вимагати при цьому повернення йому частини позики, що залишилась несплаченою, з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також сплати п`яти відсотків від простроченої суми.

Добровільно відповідачка позику не повернула, чим порушила умови договору позики.

Під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідачка заявила про застосування наслідків спливу позовної давності.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що наявність оригіналу боргової розписки у позивача, без зазначення на ній про повернення оспореної суми, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане відповідачем. Також апеляційний суд дійшов висновку, що строк звернення до суду пропущено

з поважних причин, оскільки ОСОБА_1 є громадянином Сербії, з серпня

2015 року має лише тимчасову посвідку на проживання в Україні, періодично перебуває на території України, що підтверджується відмітками в закордонному паспорті, і намагався до 2021 року добровільно вирішити з відповідачем питання повернення позики.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів з огляду на таке.

Правове обґрунтування

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої

ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

За договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику (якщо умови про таке є в тексті договору).

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду

з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257

ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила

(частина перша статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови

у позові.

Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина п`ята статті 267 ЦК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Судами правильно встановлено факт неналежного виконання відповідачкою боргового зобов`язання.

Водночас суд апеляційної інстанції на стадії апеляційного перегляду, надаючи оцінку доводам апеляційної скарги про пропуск позовної давності, зазначив, що строк звернення до суду пропущено з поважних причин.

Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина п`ята статті 267 ЦК України).

Тлумачення частини п`ятої статті 267 ЦК України свідчить, що під поважними причинами пропуску позовної давності слід розуміти такі обставини, що

з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі,

є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, які відбулися у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ,

від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№ o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ,

від 29 січня 2013 року).

За наведених обставин Верховний Суд вважає помилковими висновки суду апеляційної інстанції про те, що строк звернення до суду пропущено з поважних причин, оскільки позивач, хоча і є громадянином Сербії, проте періодично перебував на території України, що підтверджується відмітками в закордонному паспорті, до того ж із серпня 2015 року має тимчасову посвідку на проживання

в Україні, тому зазначені причини пропуску строку позовної давності не свідчать про наявність об`єктивних та непереборних труднощів для своєчасного звернення з позовом у межах встановленого законом строку.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі

№ 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18) сформульовано висновок щодо застосування приписів частини п`ятої статті 267 ЦК України згідно з яким: «Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку

з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не встановлює, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропуску позовної давності поважними. Як правило, це відбувається за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів. Відповідна ініціатива може виходити і від інших учасників судового процесу, зокрема, прокурора, який не є стороною у справі».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі

№ 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20) сформульовано висновок про те, що: «Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження всіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. Водночас, поважними причинами пропущення позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим».

Враховуючи, що позивач не зазначив обставин, які б підтверджували існування об`єктивних непереборних труднощів для своєчасного звернення до суду на території України з 2009 року по 2021 рік, Верховний Суд дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано положення частини п`ятої статті 267 ЦК України.

У касаційній скарзі заявниця вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року

у справі № 758/13818/16, від 03 квітня 2019 року у справі № 212/2911/15,

від 13 січня 2020 року у справі № 442/5498/16, від 23 січня 2020 року у справі

№ 337/1684/16, від 28 травня 2020 року у справі № 910/13119/17, від 05 серпня 2022 року у справі № 757/63074/19, від 26 жовтня 2022 року у справі

№ 752/10864/19, Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі

№ 6-1996цс16.

Оцінюючи наведені приклади на предмет релевантності, Верховний Суд встановив.

У справі № 758/13818/16 Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішення апеляційного суду, оскільки той не врахував, що у зв`язку з неналежним виконанням умов договору змінився строк виконання основного зобов`язання (підпункт 4.5 кредитного договору) і банк мав право з 25 травня 2009 року

й протягом трьох років від цієї дати звернутися до суду з позовом, проте позовну заяву подав лише у листопаді 2016 року, а оскільки переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності, тож апеляційному суду необхідно з`ясувати, які саме дії були вчинені позичальником, що свідчили про визнання нею боргу та були підставою для переривання перебігу строку позовної давності.

У справі № 212/2911/15 Верховний Суд, вирішуючи спір про звернення стягнення на предмет іпотеки, дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення апеляційного суду та направлення справи на новий розгляд, оскільки суд апеляційної інстанції не звернув увагу на домовленість сторін у пункті 4.4 договору про надання відновлювальної кредитної лінії та не з`ясував, коли сплинув строк користування кредитом за договором про надання відновлювальної кредитної лінії з урахуванням змісту пункту 4.4 та, відповідно, коли розпочався перебіг позовної давності для вимоги про повернення кредиту та чи відбулося переривання перебігу позовної давності.

У справі № 757/63074/19 Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення трьох процентів річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України, оскільки позовна давність щодо стягнення боргу за договором позики спливла, тому позивач втратив право

і на захист в судовому порядку права на стягнення трьох процентів річних від простроченої суми на підставі статті 625 ЦК України.

У справі № 752/10864/19 Верховний Суд зазначив, що строк повернення позики настав 28 липня 2014 року, доказів переривання позовної давності в межах позовної давності позивач не надав, з позовом звернувся 29 травня 2019 року, тобто після спливу позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідачів суму основного боргу за договором позики.

У справі № 910/13119/17 вирішувався спір про визнання недійсними свідоцтв на знаки для товарів і послуг та зобов`язання вчинити дії; Верховний Суд погодився

з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви товариства про застосування строку позовної давності у зв`язку з відсутністю доказів про те, що позивачу було відомо про реєстрацію оскаржуваних знаків більше ніж три роки до дати подання позову.

Верховним Судом України у постанові від 29 березня 2019 року у справі

№ 6-1996цс16 сформульовано висновок про те, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності.

Водночас у справі яка переглядається Верховним Судом, позивач був обізнаний про порушення його прав, проте з позовом звернувся до суду лише у січні

2021 року, тобто за межами трирічного строку позовної давності, що свідчить про відмінність фактичних обставин цієї справи та справ, наведених заявницею у касаційній скарзі, тому висновки Верховного Суду та Верховного Суду України, сформульовані у справах № 758/13818/16, № 212/2911/15, № 757/63074/19, № 752/10864/19, № 910/13119/17, № 6-1996цс16 не є релевантними.

У постановах Верховного Суду від 13 січня 2020 року у справі № 442/5498/16,

від 23 січня 2020 року у справі № 337/1684/16 зазначено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у задоволенні позову.

Отже, доводи заявниці, що стали підставою для відкриття касаційного провадження в частині неврахування висновків щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 січня 2020 року у справі № 442/5498/16, від 23 січня 2020 року у справі № 337/1684/16, знайшли своє підтвердження.

У зв`язку з наведеним та враховуючи, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили правову природу цивільних відносин між сторонами, предмет спору, зробили обґрунтовані висновки про існування підстав для стягнення боргу за договором позики, водночас не врахували, що позовна давність за цими вимогами, про застосування якої заявила відповідачка у суді першої інстанції, спливла, то касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення судів першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову

у задоволенні позову.

Розподіл судових витрат

Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно з частиною першою статті 4 Закону «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до підпункту 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою або фізичною особою - підприємцем, ставка судового збору становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму

для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» з 1 січня 2020 року установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 2 102,00 грн.

Враховуючи розмір заявлених вимог майнового харектеру, судовий збір, що підлягав сплаті за подання позову, становив 10 510,00 грн.

ОСОБА_1 при подачі позову сплачено судовий збір у розмірі 9 600,00 грн, отже позивач не доплатив судовий збір у розмірі 910,00 грн.

Відповідно до підпунктів 6, 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання апеляційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви; за подання касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.

Таким чином, судовий збір за апеляційний розгляд справи складав 15 765,00 грн, за касаційний перегляд - 21 020,00 грн.

За розгляд апеляційної скарги ОСОБА_2 сплачено судовий збір у розмірі 14 400,00 грн, отже сума недоплаченого судового збору за розгляд справи

в апеляційному суді становить 1 365,00 грн.

За перегляд справи в касаційному порядку ОСОБА_2 сплачено частину судового збору у розмірі 1 934,00 грн, в іншій частині ОСОБА_2 ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2023 року звільнено від сплати судового збору.

Оскільки за результатами розгляду справи касаційна скарга підлягає задоволенню, то з ОСОБА_1 у дохід держави необхідно стягнути недоплачений судовий збір за подання позову у розмірі 910,00 грн, за апеляційний розгляд - 1 365,00 грн, за касаційний перегляд - 19 086,00 грн (21 020,00 - 1 934,00), а всього - 21 361,00 грн.

Крім того, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню

16 334,00 грн (14 400,00 + 1 934,00) на відшкодування витрат по сплаті судового збору, понесених при поданні апеляційної та касаційної скарг.

Керуючись статтями 141 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 20 травня 2022 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 21 листопада 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) у дохід держави судовий збір у розмірі 21 361,00 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (місце реєстрації:

АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) 16 334,00 грн на відшкодування судових витрат.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко