Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 10.03.2019 року у справі №756/936/18

Постанова

Іменем України

30 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 756/936/18

провадження № 61-7188св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві,

третя особа - виконувач обов'язків начальника управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві Храпчун Вадим Олександрович,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві на постанову Київського апеляційного суду від 17 березня 2021 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А.

М.

у справі за позовом ОСОБА_1 до управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві, третя особа - виконувач обов'язків начальника управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві Храпчун Вадим Олександрович, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 у січні 2018 року звернулася до суду з вищевказаним позовом, в якому просила визнати незаконним та скасувати наказ від 22 грудня 2017 року № 627к про звільнення її з посади головного спеціаліста сектору організації з потерпілими та їх листами непрацездатності страхових виплат та матеріального забезпечення Подільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві та поновити на зазначеній посаді та стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29 грудня 2017 року по дату винесення рішення.

Зазначений позов ОСОБА_1 мотивувала тим, що 01 серпня 2017 року вона працювала на посаді головного спеціаліста сектору організації роботи з потерпілими та їх листками непрацездатності відділу страхових виплат та матеріального забезпечення Подільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві.

Наказом від 22 грудня 2017 року № 627 звільнена із займаної посади з 29 грудня 2017 року на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, у зв'язку із змінами в організації виробництва та праці, скорочення штату працівників.

Вважає звільнення незаконним, оскільки вона мала переважне перед іншими право на залишення на роботі на підставі пункту 3 частини 1 статті 42 КЗпП України, у зв'язку з тим, що має тривалий безперервний стаж роботи в Управлінні. У попередженні про звільнення, яке було надано їй для ознайомлення під розписку, не зазначено про те, що саме посада головного спеціаліста сектору організації з потерпілими та їх листами непрацездатності відділу страхових виплат та матеріального забезпечення Подільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві підлягає скороченню, а вона звільненню.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Оболонський районний суд міста Києва рішенням від 24 вересня 2018 року у задоволенні позову відмовив.

Рішення місцевий суд мотивував тим, що роботодавцем розглянуто на засіданні профспілкового комітету Подільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві подання про звільнення ОСОБА_1 за відсутності працівника. Проте, саме ця обставина сама по собі не може бути беззаперечною підставою для визнання звільнення позивача незаконним та поновлення її на роботі, зважаючи на те, що процедура проведення вивільнення позивача роботодавцем була дотримана.

Київський апеляційний суд постановою від 10 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану представником Смиковським Д. П., залишив без задоволення, а рішення Оболонського районного суду міста Києва від 24 вересня 2018 року залишив без змін.

Верховний Суд постановою від 21 жовтня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником Смиковським Д. П., задовольнив частково. Постанову Київського апеляційного суду від 10 січня 2019 року скасував і передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову суд касаційної інстанції мотивував тим, що апеляційний суд при розгляді справи не дотримався положень трудового законодавства та помилково зазначив, що розгляд подання про звільнення за відсутності працівника не є беззаперечною підставою для визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі, оскільки процедура проведення звільнення роботодавцем була дотримана. При цьому не перевірив чи запрошувався працівник на засідання органу профспілки.

Київський апеляційний суд постановою від 17 березня 2021 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 08 квітня 2021 року про виправлення описки, апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Смиковським Д. П., задовольнив частково.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 24 вересня 2018 року скасував та ухвалив нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Визнав незаконним наказ управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві № 627к від 22 грудня 2017 року "Про звільнення ОСОБА_1".

Поновив ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста сектору організації роботи з потерпілими та їх листами непрацездатності відділу страхових виплат та матеріального забезпечення Подільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві з 29 грудня 2017 року.

Стягнув з управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29 грудня 2017 року до 17 березня 2021 року (включно), у розмірі 490 086,16 грн.

В решті позовних вимог відмовив.

Стягнув з управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві на користь держави судовий збір у розмірі 5 605,66 грн.

Постанову апеляційний суд мотивував тим, що матеріали справи не містять доказів, що відповідачем запропоновано ОСОБА_1 всі вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом періоду з моменту попередження про наступне вивільнення (27 жовтня 2017 року) до дня звільнення (29 грудня 2012 року) і які існували на день звільнення.

Крім того, місцевий суд зазначив про те, що Первинною профспілковою організацією Подільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві подання роботодавця про надання згоди на звільнення позивача було розглянуто за відсутності ОСОБА_1, яка до профкому заяву про розгляд подання у її відсутність не подавала. Запрошення на засідання профспілкового комітету позивачем заперечується. Зазначені обставини дають підстави для висновку, що розгляд подання роботодавця проведено з порушенням вимог статті 43 КЗпП України. Приписи чинного законодавства щодо застосування переважного права залишення на роботі, дотримання порядку вивільнення працівника у разі скорочення штату були залишені поза увагою не лише роботодавцем, а й профспілковим комітетом, а тому згода профспілкового комітету на звільнення ОСОБА_1 не може бути визнана такою, що має юридичне значення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві у квітні 2021 року подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 17 березня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що висновки суду апеляційної інстанції про те, що позивач не була впевнена у тому, що її посада підлягає скороченню, спростовуються наявними у матеріалах справи доказами, які належної оцінки не отримали.

Трудовим законодавством не встановлено вимог до форми попередження про майбутнє вивільнення працівників. Єдиною вимогою статті щодо попередження про майбутнє вивільнення є персональність попередження та завчасність - дотримання строку в 2 місяці, будь-яких інших вимог до попередження законодавством не встановлено.

Вимоги щодо попередження про майбутнє вивільнення Фонд дотримався.

Позивач була попереджена персонально письмово під підпис, що встановлено судом та за два місяці до звільнення - 27 жовтня 2017 року, що також сторонами не оспорювалось.

Профспілковий комітет Подільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування у місті Києві не відносився до управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві, тому підстави сумніватися у достовірності рішення були відсутні.

Інших працівників сектору організації роботи з потерпілими та їх листками непрацездатності також було звільнено у зв'язку із змінами в організації виробництва та праці, скорочення чисельності та штату працівників. Таким чином за цією посадою не залишилось працівників, з якими роботодавець був зобов'язаний порівнювати кваліфікацію, продуктивність праці та інші фактори, з якими позивач пов'язує своє переважне право залишення на роботі (постанова Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 519/161/16-ц).

Враховуючи практику Верховного Суду, викладену у постанові від 16 січня 2018 року у справі № 452/832/16-ц обов'язки, передбачені статтею 49-2 КЗпП України вважаються виконаними належним чином якщо інша посада не пропонувалась через відсутність вакансій.

Звільнення позивача відбулося виключно внаслідок змін в штатній структурі та граничній чисельності працівників робочих органів Фонду, а не будь-яких інших обставин, повноваження з приводу чого прямо передбачені законом.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Від представника ОСОБА_1 - адвоката Смиковського Д. П. у серпні 2021 року надійшов до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просив касаційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на те, що постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, оскільки основною, але не єдиною, підставою для задоволення позовних вимог є невиконання відповідачем при звільненні позивача вимог статті 43 КЗпП України, якою передбачено порядок розгляду подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником.

Саме ця обставина стала підставою для направлення судом касаційної інстанції справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Зазначене грубе порушення вимог трудового законодавства не спростувалося відповідачем при новому розгляді справи в суді апеляційної інстанції, а також жодним чином не оспорюється або спростовується у касаційній скарзі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 14 липня 2021 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Оболонського районного суду міста Києва.

Справа № 756/936/18 надійшла до Верховного Суду 03 серпня 2021 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 з 01 серпня 2017 року працювала в управлінні виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві на посаді головного спеціаліста сектору організації роботи з потерпілими та їх листками непрацездатності відділу страхових виплат та матеріального забезпечення Подільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві.

Згідно з постановами Правління Фонду соціального страхування України від 12 вересня 2017 року № 47 "Про затвердження граничної чисельності працівників Фонду соціального страхування України", від 10 жовтня 2017 року № 50 "Про затвердження структури органів Фонду", наказів виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України від 15 травня 2017 року № 13-ос "Про затвердження структури та граничної чисельності працівників управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України", від 16 червня 2017 року № 75-к в управлінні виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві мали зміни в організації виробництва і праці, що потягло за собою скорочення штату та чисельності працівників з 01 січня 2018 року, зокрема замість п'яти відділень (Голосіївське, Лівобережне, Подільське, Святошинське та Центральне) управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування у місті Києві має лише два - Лівобережне та Правобережне, чисельність штатних одиниць управління та відділень зменшилась з 455 до 300.

Відповідно до наказу від 24 жовтня 2017 року № 124 управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України "Про зміни в організації виробництва і праці, зміни істотних умов праці та скорочення чисельності працівників" встановлено з 01 січня 2018 року граничну чисельність працівників управління та відділень управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві у кількості 290 штатних одиниць. Згідно з наведеним наказом вирішено до 01 листопада 2017 року попередити працівників про скорочення чисельності працівників.

Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві 27 жовтня 2017 року інформація про заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці (форма № 4-ПН) подана до Шевченківського районного центру зайнятості.

Апеляційним судом зі змісту попередження від 27 жовтня 2017 року № 98 про наступне вивільнення працівників встановлено, що ОСОБА_1 попереджено про зміну в організації виробництва і праці, зміни істотних умов праці, зокрема про зміну системи оплати праці та стимулювання праці, розміру посадового окладу, зміну найменування посади, які вступають в дію з 01 січня 2018 року та про можливе скорочення штату працівників відповідно до статті 40 КЗпП України, однак із зазначеного попередження не вбачається, що її було повідомлено про скорочення її посади та про наступне звільнення.

Відповідно до даних протоколу № 7 засідання профспілкового комітету Подільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві від 18 грудня 2017 року надано згоду на розірвання трудових договорів з працівниками Подільського відділення - членами профспілки, зокрема ОСОБА_1.

Наказом за підписом виконуючого обов'язки начальника управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві Храпчуна В. О. № 627к від 22 грудня 2017 року ОСОБА_1 29 грудня 2017 року звільнена на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, у зв'язку зі скороченням штату працівників.

У період з 27 жовтня 2017 року (дата попередження позивача про наступне вивільнення) до 22 грудня 2017 року (день звільнення з роботи ОСОБА_1) у штаті відповідача були вакантними сімдесят дев'ять посад, однак вони не могли бути запропоновані ОСОБА_1 з огляду на те, що з 01 січня 2018 року вони підлягали скороченню.

Відповідно до штатного розпису, який вступив в дію 01 січня 2018 року, в управлінні виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві були вакантними п'ять посад - начальник відділу фінансового контролю та аудиту управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві, головний спеціаліст сектору медичної експертизи відділу фінансового контролю і аудиту управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві, водій автотранспортних засобів адміністративно - господарського відділу управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві. Ці посади позивачеві не пропонувались, у зв'язку з тим, що вона не відповідала освітнім кваліфікаційним вимогам, встановленим для цих посад.

Також апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 01 вересня 2017 року була прийнята у члени профспілки Подільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві, що підтверджується протоколом № 1 зборів первинної профспілкової організації Подільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві.

Позивачем 08 вересня 2017 року подано на ім'я начальника Подільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві заяву про утримання з її заробітної плати профспілкових внесків.

Рішенням профспілкового комітету Подільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві від 18 грудня 2017 року, оформленим протоколом № 7, надано згоду на розірвання трудових договорів з працівниками Подільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві - членами профспілки, зокрема з ОСОБА_1.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до частини 1 статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною 2 статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1,2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Згідно з частиною 1 статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Частина друга та третя цієї статті визначають обставини, які мають враховуватися в разі вирішення питання про залишення на роботі працівника при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації.

При вивільненні працівників, у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці в першу чергу підлягає оцінці кваліфікація та продуктивність праці працівників, що підлягають скороченню. І лише за умови рівноцінності кваліфікації та продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені у частині 2 статті 42 КЗпП України.

За змістом статті 42 КЗпП України коло працівників, серед яких визначаються особи, які мають переважне право на залишення на роботі, та які не мають такого права, стосується всіх працівників, які займають таку ж посаду.

При визначенні працівників з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, використовуються ознаки, які в сукупності характеризують виробничу діяльність працівників: наявність певної освіти, стаж і досвід роботи, ставлення до роботи, якість виконуваної роботи тощо.

Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється в зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота.

При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини 2 статті 40, частини 3 статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини 3 статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Згідно з правовим висновком, висловленим у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 382/1039/16-ц (провадження № 61-12386св18), до кола працівників, серед яких визначаються особи, які мають переважне право на залишення на роботі, і працівники, які не мають таких переваг, а тому підлягають звільненню, входять всі працівники, що займають таку ж посаду і виконують таку ж роботу на підприємстві, а не тільки тих, хто працює в структурному підрозділі, в якому виконував роботу чи обіймав посаду працівник, який підлягає звільненню.

Вирішуючи питання про переважне право залишення на роботі, роботодавець мав здійснити порівняльний аналіз усіх працівників, які займають таку ж посаду і виконують таку ж роботу на підприємстві і, які працювали до скорочення на підприємстві позивача, а не лише в окремому структурному підрозділі.

Встановивши, що позивача не було попереджено про скорочення її посади та про наступне звільнення, а також те, що матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 запропоновано всі вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві з 27 жовтня 2017 року до дня звільнення 29 грудня 2012 року і, які існували на день звільнення, врахувавши висновок суду касаційної інстанції, висловлений у постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 756/936/18, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням трудового законодавства.

Також суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що розгляд подання роботодавця про надання згоди на звільнення позивача було проведено з порушенням вимог статті 43 КЗпП України.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд, про що зазначив у постанові від 28 вересня 2020 року у справі № 761/2729/18 (провадження № 61-18192св19).

Відповідно до вимог частин 1 та 2 статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Розмір такого стягнення слід обчислювати відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, виходячи із середньоденного заробітку позивача за два останні місяці роботи до звільнення, помноженого на кількість робочих днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. При цьому середньоденна заробітна плата обчислюється діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів.

Також обґрунтованим є висновок апеляційного суду, про те, що звільнення позивача відбулося з порушенням його трудових прав та вимог закону, що відповідно до статті 235 КЗпП України є підставою для поновлення його на роботі на посаді, яку він обіймав, та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційним судом не було враховано правові висновки, висловлені у постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 519/161/16-ц та від 16 січня 2018 року у справі № 452/832/16-ц, колегія суддів не приймає до уваги з огляду на те, що фактичні обставини в цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається. При цьому, питання щодо визнання незаконними та скасування наказів про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу вирішується у кожному конкретному випадку, з урахуванням встановлених обставин справи. Судом апеляційної інстанції встановлено всі фактичні обставини справи, враховано доводи сторін, надано належну оцінку поданим сторонами доказам та правильно застосовано вищевказані норми КЗпП України.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 17 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. В. Литвиненко

В. С. Висоцька

А. І. Грушицький