Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.04.2018 року у справі №161/7809/17

Постанова

Іменем України

04 червня 2020 року

м. Київ

справа № 161/7809/17

провадження № 61-9932св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Луцька міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 листопада 2017 рокуу складі судді Кихтюка Р. М. та постанову апеляційного суду Волинської області від 28 грудня 2017 рокуу складі колегії суддів: Шевчук Л. Я., Данилюк В. А., Киці С. І.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся о суд уз позовом до Луцької міської ради про визнання права власності на земельну ділянку та гараж.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 з січня 1993 року проживає в будинку АДРЕСА_1 . 16 жовтня 2001 року він придбав металевий гараж та з дозволу керівництва Луцького ЖКП № 6 встановив цей гараж на земельній ділянці, яка розташована по АДРЕСА_2 .

Посилаючись на те, що позивач протягом 15 років добросовісно, відкрито і безперервно користується зазначеною земельною ділянкою, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на частину земельної ділянки площею 60 кв.м, яка розташована по АДРЕСА_2 та на встановлений на цій земельній ділянці металевий гараж.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 листопада

2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що підстав для визнання за позивачем права власності на земельну ділянку та гараж немає.

Постановою апеляційного суду Волинської області від 28 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 листопада

2017 року залишено без змін.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

15 січня 2018 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв?язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 листопада 2017 рокута постанову апеляційного суду Волинської області від 28 грудня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов в цій частині задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не застосовані норми права, які регулюють спірні правовідносини.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Щодо заявлених клопотань

24 липня 2018 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла заява, у якій він просить зупинити дію рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 листопада 2017 року та постанови апеляційного суду Волинської області

від 28 грудня 2017 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку і у відповідності до статей 149, 150 ЦПК України заборонити Луцькій міській раді вчиняти будь-які дії по примусовому демонтажу його гаража, що розташований по

АДРЕСА_2 , до закінчення перегляду в касаційному порядку оскаржуваних судових рішень.

Ухвалою Верховного Суду від 31 липня 2018 року у задоволенні заяви

ОСОБА_1 про зупинення дії рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 листопада 2017 рокута постанови апеляційного суду Волинської області від 28 грудня 2017 року і забезпечення позову шляхом заборони Луцькій міській раді вчиняти певні дії відмовлено.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Луцького міськрайонного суду Волинської області.

02 липня 2018 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Розпорядженням від 16 квітня 2020 року № 1111/0/226-20 за касаційним провадженням № 61-9932св18 призначено повторний автоматизований розподіл даної судової справи.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями

від 16 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду Волинської області від 28 грудня 2017 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону

від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Аргументи касаційної скарги зводяться до незгоди з рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 листопада 2017 рокута постановою апеляційного суду Волинської області від 28 грудня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю.

В іншій частині рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області

від 30 листопада 2017 року та постанова апеляційного суду Волинської області

від 28 грудня 2017 року не оскаржуються, а тому відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України не перевіряються.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

ОСОБА_1 у своїй позовній заяві зазначав, що він у 2001 році за власні кошти облаштував частину земельної ділянки по АДРЕСА_2 , на якій встановив придбаний ним металевий гараж. Позивач також зазначав, що він протягом 15 років добросовісно, відкрито і безперервно користується земельною ділянкою, але не має на цю земельну ділянку будь-яких документів.

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державні реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Саме таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду від 14 травня

2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 729/608/17 (провадження № 14-648цс18) вказано, що «умовами набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю є: 1) добросовісність користування земельною ділянкою, яке полягає у невчиненні особою перешкод власнику земельної ділянки у реалізації ним свого права власності на це майно протягом 15 років; 2) відкритість користування, яке має бути очевидним для усіх інших осіб; 3) безперервність користування протягом 15 років; 4) відсутність документів, які б свідчили про наявність у громадянина прав на цю земельну ділянку. Відсутність будь-якого з перерахованих елементів виключає можливість набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю. Порядок набуття громадянами права власності на земельну ділянку встановлений у ЗК України. Відповідно до статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу».

Надавши належну правову оцінку доказам, які містяться в матеріалах справи, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, встановив, що спірна земельна ділянка, право власності на частину якої просить визнати за ним позивач ОСОБА_1 , належить до земель комунальної власності, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки спірна земельна ділянка знаходиться у комунальній власності, що виключає можливість визнання за ОСОБА_1 права власності на вказану земельну ділянку за набувальною давністю. При цьому, ОСОБА_1 всупереч вимогам закону пред`явив позов до суду про визнання за ним права власності на земельну ділянку за набувальною давністю, хоча згідно із статтею 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, можуть звернутися до органу державної влади або до органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу цієї земельної ділянки у власність або надання у користування.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 листопада

2017 року та постанову апеляційного суду Волинської області від 28 грудня

2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Луцької міської ради про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень в цій частині відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 листопада

2017 рокута постанову апеляційного суду Волинської області від 28 грудня

2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Луцької міської ради про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністюзалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

С. Ю. Бурлаков

М. Є. Червинська