Історія справи

Постанова ККС ВП від 15.01.2026 року у справі №642/3947/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2026 року

м. Київ

справа № 642/3947/20

провадження № 51-5099 км 23

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючої ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника (у режимі відеоконференції) ОСОБА_6 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12020220510000581 від 06 березня 2020 року за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України,

за касаційною скаргою захисника ОСОБА_6 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_7 , на вирок Харківського апеляційного суду від 14 січня 2025 року.

Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Ленінського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2024 року ОСОБА_7 було визнано невинуватим за ч. 4 ст. 358 КК України та виправдано на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК України у зв`язку з недоведеністю вчинення обвинуваченим інкримінованого кримінального правопорушення.

Вироком Харківського апеляційного суду від 14 січня 2025 року апеляційну скаргу прокурора було задоволено. Виправдувальний вирок місцевого суду скасовано й ухвалено новий вирок, яким засуджено ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 358 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік та на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України звільнено ОСОБА_7 від відбування призначеного покарання у зв`язку із закінченням строків давності.

За обставин, детально наведених у вироку, суд апеляційної інстанції, розглянувши кримінальне провадження в межах пред`явленого обвинувачення та доводів апеляційної скарги прокурора, визнав ОСОБА_7 винуватим у тому, що він за не встановлених у ході досудового розслідування дати та часу, з метою незаконного використання завідомо підробленого документа, діючи умисно, усвідомлюючи, що порушує порядок видачі особі національного посвідчення водія України на право керування транспортними засобами (далі - посвідчення водія) відповідної категорії, передбачений Положенням про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами (далі - Положення), затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1993 року № 340 (далі - постанова КМУ № 340), придбав у не встановленої в ході досудового розслідування особи посвідчення водія, серійний номер НОМЕР_1 , видане 12 квітня 2014 року Центром ДАІ 6302 на ім`я ОСОБА_7 , з метою його незаконного використання, а саме пред`явлення під час керування транспортними засобами, працівникам поліції в разі його зупинки та перевірки документів.

Далі 06 березня 2020 року приблизно о 09:40 ОСОБА_7 , порушуючи пп. «в» п. 8.4 Правил дорожнього руху (далі - ПДР), зупинив та залишив на невстановлений у ході досудового розслідування час власний автомобіль марки «Renault Trafic», д.н.з. НОМЕР_2 , біля будинку № 4 по пров. Пискунівському в м. Харкові, у зоні дії знака 3.34 ПДР, де був виявлений екіпажем патрульної поліції № 3107.

У цей час у ОСОБА_7 виник злочинний умисел, спрямований на використання вказаного вище підробленого посвідчення водія, яке він пред`явив працівникам поліції під час перевірки документів, тобто незаконно використав завідомо підроблений документ - посвідчення водія, серійний номер НОМЕР_1 , видане 12 квітня 2014 року Центром ДАІ 6302 на ім`я ОСОБА_7 . При цьому згідно з довідкою Регіонального сервісного центру МВС в Харківській області - в автоматизованому обліку територіального сервісного центру № 6341 Регіонального сервісного центра МВС в Харківській області зазначене посвідчення водія категорії В1, В, С1, С було видане РЕО № 10 м. Києва на ім`я ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати вирок суду апеляційної інстанції і закрити кримінальне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України.

На обґрунтування своєї позиції захисник стверджує, що:

- сторона обвинувачення не надала доказів, які б підтверджували обізнаність ОСОБА_7 про те, що наявне в нього посвідчення водія було підроблено та, як наслідок, не довела факту використання завідомо підробленого документа;

- обвинувачений ОСОБА_7 під час допиту пояснював, що за спливом року після притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 130 КУпАП прибув до МРЕВ повернути своє посвідчення водія, де зустрів знайомого, який пообіцяв допомогти швидко вирішити це питання, він (обвинувачений) дав згоду та передав цій особі грошові кошти для сплати обов`язкових платежів, після чого через декілька годин вказана особа передала йому водійське посвідчення нового зразка на його ім`я. Про те, що зазначене посвідчення підроблене, дізнався лише 06 березня 2020 року, коли передав його працівникам поліції для розгляду матеріалів про адміністративне правопорушення;

- сторона обвинувачення не вжила заходів для перевірки показань обвинуваченого щодо обставин отримання ним вказаного посвідчення водія та не надала доказів на спростування його пояснень про те, що він не вивчав змісту зазначеного посвідчення (у частині дати видачі, форми у вигляді нового зразка, вказаної в ньому категорії тощо), а лише пересвідчився в наявності його фотозображення та анкетних даних.

Крім того, захисник, не погоджуючись зі змістом оскаржуваного вироку в частині засудження ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 358 КК України, стверджує, що суд апеляційної інстанції:

- у ході судового розгляду дослідив докази, які, на думку сторони захисту, підтверджують лише факт використання ОСОБА_7 підробленого посвідчення водія;

- не прослуховував технічних записів допиту місцевим судом свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10 ;

- мотивував своє рішення посиланням на презумпцію знання особою законодавства України, викладеною у ст. 68 Конституції України (незнання закону не звільняє від юридичної відповідальності), однак, на думку захисника, постанова КМУ № 340, зі змістом якої, як зазначив апеляційний суд, був обізнаний ОСОБА_7 , не є законом, а тому застосування наведених норм Основного Закону України в цьому випадку є необґрунтованим;

- безпідставно мотивував своє рішення в частині обізнаності ОСОБА_7 зі змістом постанови КМУ № 340, крізь призму ст. 57 Конституції України, оскільки вказана норма лише визначає порядок набрання чинності законами і нормативно-правовими актами та умови їх доведення громадянам;

- вказавши про обізнаність ОСОБА_7 з постановою КМУ № 340, дійшов висновків, які не відповідають фактичним обставинам справи;

- не надав оцінки доводам сторони захисту про те, з якою метою обвинувачений у березні 2020 року пред`явив працівникам поліції підроблене водійське посвідчення, якщо ще з листопада 2019 року міг повернути собі справжнє посвідчення водія та користуватися ним.

За таких обставин захисник уважає, що в ході апеляційного розгляду не доведено факту обізнаності ОСОБА_7 з тим, що пред`явлене ним працівникам поліції водійське посвідчення підроблене. При цьому суд апеляційної інстанції, засуджуючи обвинуваченого, не врахував правової позиції Верховного Суду щодо стандарту доведення вини особи поза розумним сумнівом.

Від учасників касаційного провадження заперечень на касаційну скаргу захисника не надходило.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні захисник ОСОБА_6 підтримав подану касаційну скаргу та просив її задовольнити.

Прокурор ОСОБА_5 заперечувала щодо доводів сторони захисту, просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а вирок суду апеляційної інстанції - без зміни.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що ця скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 КПК України.

Скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій з підстав неповноти судового розгляду (ст. 410 КПК України) та невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним законом не передбачено.

З урахуванням зазначеного Верховний Суд під час розгляду кримінального провадження позбавлений процесуальної можливості надавати оцінку доказам, перевіряти правильність такої оцінки та виходить лише з тих фактичних обставин, які були встановлені судами попередніх інстанцій.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , звертаючи увагу на показання свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_10 , які вони, будучи працівниками поліції, під час допиту в суді повідомили, що не володіють інформацією про порядок видачі особі посвідчення водія та не знайомі зі змістом нормативно-правового акта, який регулює це питання, стверджує, що незнання вказаними особами відповідного законодавства фактично виключає можливість знання такого законодавства й обвинуваченим, а тому суд апеляційної інстанції, зауваживши про обізнаність ОСОБА_7 з постановою КМУ № 340, дійшов висновків, які не відповідають фактичним обставинам справи.

Однак ці доводи сторони захисту, з огляду на ст. 411 КПК України та зміст положень ст. 433 КПК України, не можуть бути предметом касаційного перегляду.

Стосовно тверджень захисника про те, що вирок суду апеляційної інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, то Верховний Суд уважає за необхідне зазначити таке.

Як передбачено ст. 2 КПК України, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Відповідно до ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

За правилами ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Статтею 94 КПК України передбачено, що суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.

Як видно з матеріалів кримінального провадження, суд апеляційної інстанції, скасовуючи виправдувальний вирок суду першої інстанції стосовно ОСОБА_7 , вказав, що рішення місцевого суду суперечило вимогам ст. 370, п. 1 ч. 3 ст. 374 КПК України, оскільки висновки, викладені в судовому рішенні, не відповідали фактичним обставинам справи та повною мірою спростовувалися доказами, перевіреними й належно оціненими в апеляційному порядку в їх сукупності та з точки зору достатності і взаємозв`язку.

Зокрема, суд апеляційної інстанції послався на показання свідків ОСОБА_12 і ОСОБА_10 , які підтвердили факт добровільного надання обвинуваченим на їх вимогу як працівників поліції водійського посвідчення та факт виявлення в цьому посвідченні ознак підробки, оскільки воно було зареєстровано на іншу особу.

При цьому, посилаючись на вказані докази, суд апеляційної інстанції зауважив, що сприймав показання свідків, надані в суді першої інстанції, оскільки в ході апеляційного розгляду учасники провадження не наполягали на допиті цих осіб.

Надаючи оцінку доводам захисника про те, що суд апеляційної інстанції не прослуховував технічних записів допиту місцевим судом свідків ОСОБА_12 і ОСОБА_10 , колегія суддів не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги в цій частині, оскільки сторона захисту не ставить під сумнів правдивість показань цих осіб, правильність їх викладення в оскаржуваному судовому рішенні, не вказує на їх неналежність і недопустимість як доказів, а також не зазначає, яким саме чином таке порушення перешкодило суду апеляційної інстанції ухвалити законне й обґрунтоване рішення в частині встановлених обставин, на які вказували ці свідки, при тому, що ці обставини не заперечувалися сторонами справи.

Разом з тим у ході апеляційного розгляду судом було безпосередньо допитано обвинуваченого ОСОБА_7 , який заперечував свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України та, серед іншого, пояснював, що не був обізнаний з порядком отримання посвідчення в установлений законом спосіб і не знав, що для поновлення посвідчення потрібно складати іспит та проходити медичний огляд, а посвідчення водія отримав від свого знайомого, який за певну грошову винагороду допоміг йому швидко вирішити це питання.

Однак такі показання обвинуваченого суд апеляційної інстанції оцінив критично, посилаючись на те, що вони не узгоджуються з наявними у справі доказами та фактично є такими, що свідчать про намагання ОСОБА_7 уникнути кримінальної відповідальності.

Крім того, судом апеляційної інстанції також було безпосередньо досліджено наявні у справі письмові документи, а саме:

- рапорт чергового Холодногірського ВР ГУНП в Харківській області та рапорт поліцейського УПП в Харківській області ОСОБА_10 про те, що 06 березня 2020 року було зафіксовано повідомлення зі служби «02», що рядовими поліції ОСОБА_13 та ОСОБА_10 було виявлено у водія ОСОБА_7 водійське посвідчення з ознаками підробки (виготовлене не друкованим шляхом та зареєстроване на іншу особу);

- протокол огляду місця події від 06 березня 2020 року та протоколи огляду предметів від 07 березня 2020 року;

- висновок експерта від 03 квітня 2020 року № 10/7/114СЕ-20 з додатками;

- інформацію з Регіонального сервісного центру МВС в Харківській області від 19 березня 2020 року про те, що посвідчення водія серії НОМЕР_1 (категорії В1, В, С1, С, видане РЕО № 10 м. Києва) було видане на ім`я ОСОБА_8 , а посвідчення водія категорії В, видане РЕО № 1 м. Харкова - на ім`я ОСОБА_7 ;

- постанову Червонозаводського районного суду м. Харкова від 09 жовтня 2018 року про визнання ОСОБА_7 винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 1 рік.

Отже, оцінивши надані докази з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення, а також кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, апеляційний суд дійшов висновку, що всі докази, здобуті в справі, отримано у встановленому законом порядку, а тому є належними та допустимими й у сукупності доводять вину ОСОБА_7 у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України, поза розумним сумнівом.

На переконання колегії суддів, такі висновки суду апеляційної інстанції в цілому є законними та обґрунтованими.

Разом з тим Суд зауважує, що, з огляду на зміст оскаржуваного вироку в частині надання оцінки доказам та мотивів апеляційного суду щодо доведеності вини ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, відсутні підстави для урахування судом касаційної інстанції доводів касаційної скарги захисника про те, що досліджені судом докази підтверджують лише факт використання обвинуваченим підробленого посвідчення, оскільки така позиція захисника фактично зводиться до надання ним власної оцінки наявній у справі доказовій базі, що згідно з положеннями, передбаченими ст. 433 КПК України, не може бути предметом перегляду Верховного Суду.

Стосовно посилань у касаційній скарзі на те, що в ході апеляційного розгляду сторона обвинувачення не довела, а суд апеляційної інстанції не встановив факту обізнаності ОСОБА_7 з тим, що пред`явлене ним працівникам поліції посвідчення водія було підроблене, Верховний Суд зауважує таке.

Як видно зі змісту оскаржуваного вироку, судом апеляційної інстанції на підставі досліджених доказів було встановлено, що ОСОБА_7 15 травня 2004 року отримав посвідчення водія серії НОМЕР_4 категорії В, видане РЕО № 1 м. Харкова, й надалі на підставі постанови суду від 09 жовтня 2018 року його за ч. 1 ст. 130 КУпАП було позбавлено права керування усіма видами транспортних засобів на строк 1 рік, внаслідок чого зазначене посвідчення серії НОМЕР_4 перебувало у ТСЦ № 6341 м. Харкова на зберіганні.

Разом з тим апеляційний суд вказав, що наведені обставини не заперечуються самим обвинуваченим, який пояснив, що після накладення на нього адміністративного стягнення він сплатив штраф та наприкінці листопада 2019 року та начебто прийшов до сервісного центру з метою повернути своє посвідчення, де скористався послугами невстановленої особи, на ім`я ОСОБА_14 , від якої згодом й отримав нове посвідчення водія.

При цьому, вказуючи на необґрунтованість версії сторони захисту про те, що ОСОБА_7 не мав юридичної освіти, а тому не був обізнаний про законодавчо визначений порядок отримання посвідчення водія, суд апеляційної інстанції зауважив, що:

- обвинувачений мав можливість отримати консультацію в інформаційно-довідковому відділі сервісного центру, де працівники сервісного центру надають громадянам безкоштовні консультації та допомогу в межах своєї компетенції, виходячи з наявного в особи запиту;

- інформація щодо підстав отримання посвідчення водія після позбавлення особи права керування за ч. 1 ст. 130 КУпАП міститься на офіційному сайті Головного сервісного центру МВС. Згідно з нею особам, позбавленим права на керування транспортними засобами за ст. 130 або/та ст. 124 КУпАП, посвідчення водія повертається після обов`язкового проходження позачергового медичного огляду та складання в сервісному центрі МВС теоретичного і практичного іспитів. У разі наявності в посвідченні водія двох або більше категорій на право керування транспортного засобу теоретичний, практичний іспити складаються за вищою категорією, вказаною в посвідченні водія.

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що процедура отримання особою посвідчення водія встановлена постановою КМУ № 340, якою, з-поміж іншого, визначено, що особам, позбавленим права на керування транспортними засобами за керування такими засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, посвідчення водія повертається після обов`язкового проходження позачергового медичного огляду та складення теоретичного і практичного іспитів з урахуванням вимог абз. 3 п. 20 цієї Постанови. Вилучені посвідчення водія зберігаються в територіальному сервісному центрі МВС за місцем проживання осіб, зазначеним у судовому рішенні про позбавлення права на керування транспортними засобами. Якщо посвідчення водія, яке вилучено в особи, позбавленої права на керування транспортними засобами, на момент її звернення знищено або втрачено, такій особі видається нове посвідчення водія (зокрема, в електронній формі без виготовлення його на бланку) після складення теоретичного і практичного іспитів з урахуванням вимог абз. 3 п. 20 цієї Постанови.

Водночас суд апеляційної інстанції, посилаючись на положення статей 68 57 Конституції України, вказав на обов`язок осіб (зокрема й обвинуваченого) щодо знання і додержання законів України та інших нормативно-правових актів, які доведені до відома населення (набрали законної сили).

З огляду на вказане суд апеляційної інстанції дійшов переконання, що ОСОБА_7 міг і повинен був дізнатися про визначену законом процедуру повернення водійського посвідчення, а посилання сторони захисту на відсутність володіння обвинуваченим юридичних знань в цій сфері, жодним чином не спростовують можливості особи отримати таку інформацію будь-яким чином, зокрема з мережі «Інтернет», на офіційному сайті сервісного центру, або звернутися до інформаційного відділу сервісного центру, чого він, прийшовши до МРЕВ, не зробив, а відразу ж, за його словами, скористався допомогою сторонньої особи.

У касаційній скарзі захисник стверджує, що суд апеляційної інстанції:

- необґрунтовано послався на положення ст. 68 Конституції України, оскільки постанова КМУ № 340 не є законом України, про який йдеться в зазначеній нормі Основного Закону України;

- безпідставно мотивував своє рішення в частині обізнаності ОСОБА_7 зі змістом постанови КМУ № 340, крізь призму ст. 57 Конституції України, оскільки вказана норма лише визначає порядок набрання чинності законами і нормативно-правовими актами та умови їх доведення громадянам.

Відповідно до ст. 9 Закону України від 24 серпня 2023 року № 3354-IX «Про правотворчу діяльність» законодавство України - це взаємопов`язана та упорядкована система нормативно-правових актів України і чинних міжнародних договорів.

Згідно з пунктами 1-3 ч. 2 цієї статті законодавство України включає:

1) Конституцію України - Основний Закон України;

2) закони;

3) підзаконні нормативно-правові акти (зокрема, й постанови Кабінету Міністрів України, що містять норми права).

Крім того, приписами Основного Закону України установлено таке:

- в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8);

- кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності (ст. 68);

- кожному гарантується право знати свої права і обов`язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов`язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов`язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними (ст. 57).

Водночас колегія суддів звертає увагу на практику Верховного Суду, яка зводиться до того, що презумпція знання законодавства поширюється тільки на закони та інші нормативно-правові акти, які доведені до відома населення у встановленому законом порядку. Основна умова набуття нормативно-правовим актом чинності, і відповідно обов`язку його знати, є його офіційне оприлюднення, яке здійснюється шляхом опублікування в офіційних друкованих виданнях. Отже, опублікування нормативно-правового акта є юридичною підставою презумпції знання законодавства (постанова Касаційного кримінального суду від 03 грудня 2024 року у справі № 383/426/23).

Системне тлумачення вказаних норм законодавства і практики суду касаційної інстанції свідчить про те, що обов`язок особи щодо знання та дотримання норм Конституції України і законів України стосується усіх нормативно-правових актів (актів Президента України, Кабінету Міністрів України тощо), які в передбаченому законодавством порядку були доведені до відома населення та набрали законної сили.

Таким чином, ураховуючи те, що постанова КМУ № 340 є нормативно-правовим актом (ст. 9 Закону України № 3354-IX), зміст якого в силу положень ст. 57 Конституції України був доведений до відома населення, а тому на неї поширюється визначений ст. 68 Конституції України обов`язок особи знання та дотримання її норм, Суд уважає непереконливими доводи касаційної скарги захисника щодо фактичної нерелевантності застосування цих норм Основного Закону України під час постановлення оскаржуваного судового рішення.

Крім того, вказуючи на хибність висновків місцевого суду щодо необізнаності обвинуваченого та неусвідомлення ним факту завідомого підроблення водійського посвідчення, яке він надав працівникам поліції, суд апеляційної інстанції, посилаючись на зміст наявних у справі доказів та показання самого обвинуваченого, зазначив таке:

- ОСОБА_7 розумів, що він рішенням суду був позбавлений права керувати транспортними засобами за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, а саме за керування транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння;

- обвинувачений не проходив медичного огляду в установленому законом порядку та не складав теоретичного і практичного екзаменів, тобто не вчиняв дій на поновлення в установленому законом порядку свого права на керування транспортним засобом та, як наслідок, не отримував в установленому законом порядку посвідчення водія;

- відомостей, які б свідчили, що особа, на ім`я ОСОБА_14 (допомогою якого скористався обвинувачений, щоб отримати водійське посвідчення), є саме працівником сервісного центру та у зв`язку з професійною чи службовою діяльністю уповноважений складати, видавати чи посвідчувати такого роду документи, у ОСОБА_7 не було, а отже він усвідомлював, що таким чином звертається до некомпетентної особи, яка не має права в передбаченому законом порядку видавати такі посвідчення, й отримане ним у такий спосіб водійське посвідчення є завідомо підробленим, оскільки в установленому законом порядку для поновлення свого права керування транспортними засобами обвинувачений не звертався;

- користуючись послугами наведеної вище особи, обвинувачений не міг не розуміти, що таким чином він уникає визначеної законом процедури повернення посвідчення водія після позбавлення особи права керування.

На переконання колегії суддів, ці висновки суду апеляційної інстанції в цілому є законними, обґрунтованими і вмотивованими та повною мірою спростовують твердження сторони захисту про недоведеність у порядку апеляційної процедури факту обізнаності обвинуваченого ОСОБА_7 з тим, що пред`явлене ним працівникам поліції водійське посвідчення було підроблене (використання завідомо підробленого документа).

З огляду на вказане Суд не бере до уваги доводи захисника, який, посилаючись на показання обвинуваченого, зауважував, що ОСОБА_7 дізнався про підроблення його посвідчення водія лише 06 березня 2020 року під час розгляду матеріалів про адміністративне правопорушення стосовно нього, оскільки така версія події фактично була проаналізована та спростована судом апеляційної інстанції під час ухвалення вироку, а тому в силу положень, передбачених ст. 433 КПК України, ці аргументи сторони захисту не можуть бути предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Водночас, беручи до уваги наведене вище, колегія суддів уважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про таке:

- суд апеляційної інстанції не надав оцінки доводам сторони захисту про те, з якою метою обвинувачений у березні 2020 року пред`явив працівникам поліції підроблене водійське посвідчення, якщо ще з листопада 2019 року міг повернути собі справжнє посвідчення водія та користуватися ним;

- сторона обвинувачення не вжила заходів для перевірки показань обвинуваченого щодо обставин отримання ним вказаного посвідчення водія та не надала доказів на спростування його пояснень про те, що він не вивчав змісту зазначеного посвідчення (у частині дати його видачі, форми в виді нового зразка, вказаної у ньому категорії тощо), а лише пересвідчився у наявності його фотозображення та анкетних даних,

оскільки, наводячи ці аргументи, захисник не вказує, яким саме чином така версія сторони захисту спростовує висновки суду апеляційної інстанції (зроблені на підставі оцінки доказів) про достовірність зазначених в обвинувальному акті обставин справи та доведеність вини ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних караних дій, спрямованих на використання завідомо підробленого документа.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд доходить переконання, що кваліфікація дій ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 358 КК України з огляду на обсяг висунутого обвинувачення, досліджені судом апеляційної інстанції докази та встановлені фактичні обставини є правильною, а посилання сторони захисту на необхідність закриття кримінального провадження з підстави, передбаченої в п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України, на переконання Суду, є необґрунтованими, у зв`язку із чим касаційна скарга в цій частині задоволенню не підлягає.

Таким чином, у вироку суду апеляційної інстанції в повній відповідності до вимог статей 370 420 КПК України наведено мотиви, на яких ґрунтується висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення поза розумним сумнівом.

Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, а тих істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили або могли перешкодити суду апеляційної інстанції ухвалити законне й обґрунтоване рішення, не встановлено, колегія суддів уважає, що касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 слід залишити без задоволення, а вирок суду апеляційної інстанції - без зміни.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_7 , залишити без задоволення, а вирок Харківського апеляційного суду від 14 січня 2025 року стосовно ОСОБА_7 - без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_15 ОСОБА_3