Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 199/4913/21

провадження № 51-4621 км 23

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 ,

засудженого ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 06 вересня 2022 року й ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 06 липня 2023 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020040000000792, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Теміртау Республіки Казахстан, зареєстрованого в АДРЕСА_1 , жителя АДРЕСА_2 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 06 вересня 2022 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.

Суд задовольнив частково цивільний позов ОСОБА_8 та ухвалив стягнути на його користь з ПрАТ «Страхова компанія "Євроніс Україна"» 7580 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди та 10 000 у рахунок відшкодування моральної шкоди, а із ОСОБА_7 - 2600 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.

Також суд прийняв рішення щодо розподілу процесуальних витрат і долі речових доказів.

Згідно з вироком суду ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він 30 жовтня 2020 року близько 17:10, керуючи технічно справним автомобілем марки «Ford Transit» (д.р.н. НОМЕР_1 ), рухаючись у крайній лівій смузі по вул. Донецьке шосе зі сторони вул. Передової в напрямку вул. Петрозаводської в м. Дніпрі, у районі електроопори № 339 допустив крайню неуважність до дорожньої обстановки та її змін, не діяв таким чином, щоб не наражати на небезпеку життя і здоров`я громадян, та, не маючи жодних перешкод технічного і фізичного характеру для безпечного руху, в момент виникнення небезпеки для руху, а саме пішохода ОСОБА_9 , який перетинав проїзну частину в невстановленому для цього місці справа наліво за напрямком руху його автомобіля, котрого ОСОБА_7 об`єктивно спроможний був виявити, не вжив заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об`їзду та здійснив на нього наїзд. Унаслідок порушення ОСОБА_7 вимог п. 12.3 Правил дорожнього руху України (далі - ПДР) сталася дорожньо-транспортна пригода, у результаті якої пішоходу ОСОБА_9 було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, від яких він помер.

Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 06 липня 2023 року залишив вирок місцевого суду без змін.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення щодо ОСОБА_7 і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Суть аргументів захисника переважно зводиться до того, що місцевий суд необґрунтовано ухвалив обвинувальний вирок, оскільки причиною дорожньо-транспортної пригоди, на думку сторони захисту, стали неправомірні дії пішохода, який порушив вимоги ПДР і створив аварійну ситуацію. Як зазначає захисник, ОСОБА_7 розраховував на те, що інші учасники дорожнього руху виконають ПДР, що передбачено п. 1.4 цих Правил, і до того ж не мав можливості уникнути дорожньо-транспортної пригоди через обмежену оглядовість. Захисник також наголошує, що ОСОБА_7 , перебуваючи у статусі свідка, був допитаний під час слідчого експерименту, а надалі його показання використані для проведення експертизи, тому отримані за цих обставин докази є недопустимими з огляду на вимоги п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК України. Водночас, як зазначив захисник, ці висновки експертиз ґрунтуються на однобічних і недостовірних вихідних даних та здобуті стороною обвинувачення з порушенням положень ч. 2 ст. 69 КПК України. Тому, на думку захисника, суд не з`ясував та не врахував усіх обставин дорожньо-транспортної пригоди. Крім того, твердить, що ОСОБА_7 набув статусу підозрюваного лише за три дні до завершення досудового розслідування, що позбавило його можливості реалізувати свої права та скористатися правовою допомогою. Також зазначає, що місцевий суд за власною ініціативою витребував і дослідив постанову про створення групи прокурорів, чим порушив принцип змагальності сторін. Водночас захисник наводить аргументи на доведення відсутності в матеріалах справи належного підтвердження повноважень прокурорів, які брали участь у досудовому розслідуванні й судовому розгляді. З огляду на викладене всі здобуті докази, на думку захисника, є недопустимими, а тому суд повинен був закрити це кримінальне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні засуджений ОСОБА_7 і його захисник ОСОБА_6 просили задовольнити касаційну скаргу на викладених у ній підставах.

Прокурор ОСОБА_5 вважала, що підстави для задоволення касаційної скарги сторони захисту відсутні, оскільки судові рішення є законними та обґрунтованими.

Мотиви Суду

Відповідно до ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Положеннями ст. 438 КПК України визначено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: 1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції керується статтями 412-414 КПК України.

Однобічність і неповнота досудового та судового слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неналежна, на думку захисника, оцінка доказів, не є предметом перегляду суду касаційної інстанції. Натомість зазначені обставини, на які, зокрема, посилається в касаційній скарзі захисник, були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який не встановив цих порушень під час проведення досудового розслідування і розгляду кримінального провадження в суді першої інстанції. Тому колегія суддів Верховного Суду, переглядаючи судові рішення, виходить із фактичних обставин кримінального провадження, установлених судами першої та апеляційної інстанцій.

У касаційній скарзі захисник посилається на недоведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, а також на відсутність у його діях ознак об`єктивної сторони цього кримінального правопорушення. Однак колегія суддів Верховного Суду, перевіривши наведені захисником доводи в межах передбачених кримінальним процесуальним законом повноважень, дійшла висновку про їх неспроможність.

Так, об`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, має три обов`язкові ознаки: діяння - порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту; наслідки у вигляді спричинення смерті потерпілому або заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження; причинний зв`язок між порушенням правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту і зазначеними у статті наслідками.

Перевіркою матеріалів провадження встановлено, що апеляційний суд обґрунтовано погодився з висновками суду першої інстанції про те, що причиною дорожньо-транспортної пригоди та її наслідків є порушення вимог п. 12.3 ПДР водієм ОСОБА_7 , котрий, будучи вкрай неуважним до дорожньої обстановки та її змін, у момент виникнення небезпеки для руху у вигляді пішохода ОСОБА_9 , якого він об`єктивно спроможний був виявити, не вжив своєчасно заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу, натомість продовжив рух і допустив наїзд на ОСОБА_9 , що спричинило смерть останнього на місці події від тілесних ушкоджень, заподіяних під час дорожньо-транспортної пригоди. Отже, суди попередніх інстанцій встановили, які саме порушення правил безпеки руху стали причиною наслідків, передбачених ч. 2 ст. 286 КК України, тобто перебували у прямому причинному зв`язку з ними. Ці висновки зроблено з дотриманням вимог ст. 23 КПК України на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, підтверджених доказами, які місцевий суд безпосередньо дослідив і оцінив відповідно до ст. 94 цього Кодексу, з чим погодився апеляційний суд. Аргументами, на які захисник посилається у касаційній скарзі, цих висновків не спростовано.

Як правильно встановив суд апеляційної інстанції під час перегляду вироку, наведені обставини підтверджені, зокрема, висновком комплексної судової фототехнічної та автотехнічної експертизи від 16 червня 2021 року № КСЕ-19/104-21/19187, відповідно до якого в дорожній обстановці, що склалася безпосередньо перед дорожньо-транспортною пригодою, ОСОБА_7 повинен був діяти відповідно до вимог п. 12.2 ПДР, тобто в темну пору доби та в умовах недостатньої видимості обрати таку швидкість руху, щоб мати змогу зупинити транспортний засіб у межах видимості дороги. Крім того, з моменту виникнення небезпеки для руху або перешкоди, яку ОСОБА_7 об`єктивно спроможний виявити, зокрема пішохода, він повинен був виконати вимоги п. 12.3 ПДР, які передбачають негайне вжиття заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або здійснення безпечного для інших учасників руху об`їзду перешкоди. В умовах, які склалися на місці події, ОСОБА_7 мав технічну можливість запобігти наїзду на пішохода своєчасним застосуванням екстреного гальмування із зупинкою автомобіля до місця наїзду.

Водночас суди, досліджуючи обставини дорожньо-транспортної пригоди, ретельно перевірили показання ОСОБА_7 про те, що він через неосвітленість проїзної частини не міг виявити пішохода, котрий несподівано вискочив на дорогу, та зіставили їх з іншими доказами, зокрема: показаннями свідка ОСОБА_10 , яка перебувала в автомобілі на пасажирському сидінні позаду водія ОСОБА_7 і пояснила, як під час руху побачила на проїзній частині пішохода і потім несподівано стався наїзд на нього, після чого ОСОБА_7 застосував гальмування; даними протоколу огляду місця події про характеристику автомобільної дороги, дорожні умови, розташування транспортного засобу на місці дорожньо-транспортної пригоди та слідову інформацію; даними протоколів слідчих експериментів за участю ОСОБА_7 і свідка ОСОБА_10 ; висновками автотехнічної експертизи щодо технічного стану автомобіля, транспортно-трасологічної експертизи щодо орієнтовного місця наїзду на пішохода, комісійної судово-медичної експертизи щодо характеру, локалізації тілесних ушкоджень потерпілого та причин його смерті; даними відеозапису з камери спостереження, на якому зафіксовано момент дорожньо-транспортної пригоди, а також висновком комплексної судової фототехнічної та автотехнічної експертизи щодо зображених на цьому відеозаписі даних.

Зібрані у кримінальному провадженні докази щодо винуватості ОСОБА_7 , на які суди послалися у своїх рішеннях, є логічними, послідовними, узгоджуються між собою та у своїй сукупності в достатній мірі підтверджують фактичні обставини кримінального правопорушення, які викладені при формулюванні обвинувачення.

Кожний доказ окремо та всю сукупність доказів суди оцінили й мотивовано з посиланням на конкретні докази відхилили як надуману версію ОСОБА_7 про те, що, враховуючи дорожню обстановку, що склалася на момент події, він не міг виявити пішохода через неосвітленість або обмежену оглядовість.

Так, усупереч доводам захисника в касаційній скарзі, апеляційний суд перевірив твердження ОСОБА_7 про те, що видимість дороги в напрямку його руху була обмежена іншими транспортними засобами, внаслідок чого він не побачив пішохода. Апеляційний суд підтвердив правильність встановлених місцевим судом обставин, відповідно до яких небезпека для руху водія ОСОБА_7 виникла не пізніше ніж передня частина керованого ним автомобіля порівнялася з транспортним засобом, що рухався в суміжній смузі руху праворуч у попутному напрямку, в момент його випередження, а пішохід у цей час перебував на проїзній частині, перетинаючи її справа наліво відносно напрямку руху автомобіля, і згідно з указаним вище висновком комплексної судової фототехнічної та автотехнічної експертизи цей час до наїзду на пішохода становив 3,64-3,8 с. Крім того, відстань, на якій перебував автомобіль під керуванням ОСОБА_7 в момент виникнення небезпеки для руху від місця наїзду (50,6-52,8 м), є більшою за відстань його зупиночного шляху за екстреного гальмування в умовах місця пригоди (30,7 м), тому ОСОБА_7 мав технічну можливість уникнути дорожньо-транспортної пригоди шляхом своєчасного гальмування із зупинкою автомобіля до місця наїзду. Проте, як установили суди попередніх інстанцій, ОСОБА_7 , маючи об`єктивну спроможність виявити пішохода та технічну можливість запобігти наїзду на нього шляхом застосування заходів до гальмування, порушив вимоги п. 12.3 ПДР, у результаті чого відбулася дорожньо-транспортна пригода і спричинено смерть потерпілого.

У касаційній скарзі захисник зазначає, що пішохід ОСОБА_9 своїми діями створив аварійну обстановку для ОСОБА_7 , тоді як останній розраховував на те, що інші учасники дорожнього руху виконують правила безпеки дорожнього руху. На думку захисника, протиправність дій потерпілого пішохода, який допустив порушення ПДР, виключає винуватість засудженого. Однак ці твердження захисника є неспроможними, оскільки суди попередніх інстанцій не встановили у діях пішохода таких порушень, які би призвели до вказаних наслідків.

Так, апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про те, що потерпілий з порушенням вимог пунктів 4.7, 4.8 ПДР переходив проїзну частину в невстановленому для цього місці, чим для водія ОСОБА_7 створив небезпеку для дорожнього руху. Однак із фактичних обставин цього кримінального провадження, встановлених судами попередніх інстанцій, випливає, що ОСОБА_7 в умовах дорожньо-транспортної ситуації, що склалася, мав технічну можливість уникнути наїзду на пішохода за умови виконання приписів ПДР, що є визначальним фактором для встановлення відповідальності за наслідки дорожньо-транспортної пригоди. Тому, всупереч доводам захисника в касаційній скарзі, у цьому конкретному випадку пішохід не створив аварійної ситуації, через яку ОСОБА_7 не мав можливості уникнути дорожньо-транспортної пригоди.

Незалежно від причин виникнення небезпеки для руху або перешкоди, водій зобов`язаний був дотримуватися правил дорожнього руху та виконати положення п. 12.3 ПДР. Той факт, що небезпеку для руху створено внаслідок власної протиправної поведінки пішохода, не звільняє водія від виконання вимог зазначеного пункту Правил. Суспільно небезпечний наслідок у вигляді смерті потерпілого був породжений конкретними діями ОСОБА_7 , котрий у цій дорожній обстановці порушив правила безпеки дорожнього руху, легковажно розраховуючи на ненастання суспільно небезпечних наслідків своїх дій. Таким чином, якби не було діяння засудженого, суспільно небезпечний наслідок не настав би, що свідчить про наявність однієї з обов`язкових ознак об`єктивної сторони кримінального правопорушення - причинного зв`язку між ними.

Отже, доводи захисника про неналежне встановлення події цього кримінального правопорушення та недоведеність винуватості засудженого належними і допустимими доказами є непереконливими, адже для встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження, докази відіграють не кількісну роль, а використовуються в доказуванні, якщо ними доведено достовірність фактів і обставин.

Суд апеляційної інстанції перевірив усі доводи, які були викладені в апеляційній скарзі сторони захисту, та, погодившись з оцінкою місцевим судом доказів, покладених в основу обвинувального вироку щодо ОСОБА_7 , дійшов обґрунтованого висновку, що винуватість останнього у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, доведена поза розумним сумнівом.

У касаційній скарзі захисник зазначає про недопустимість як доказу протоколу слідчого експерименту за участю ОСОБА_7 як свідка, якому не роз`яснено права відмовитися від дачі показань та права на правову допомогу. Ці доводи були ретельно перевірені апеляційним судом й обґрунтовано визнані неспроможними.

За приписами п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК України суд має визнати недопустимими докази, що були отримані з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

Зміст зазначеної норми права вказує на те, що вона має застосовуватися за умови, коли на час отримання показань від свідка вже існували дані, що його буде визнано підозрюваним чи обвинуваченим, але, всупереч наявності в такої особи права на мовчання та свободи від самовикриття, слідчий чи прокурор вчиняє дії, спрямовані на отримання показань від неї. Саме такі дії, а не власне факт отримання показань від свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим, мають визнаватися істотним порушенням прав людини і основоположних свобод. Тобто має бути доведено, що права та свободи особи були порушені.

Як установив апеляційний суд, відомості про дорожньо-транспортну пригоду були внесені до ЄРДР за фактом кримінального правопорушення, а не щодо вчинення злочину ОСОБА_7 . Під час досудового розслідування останній висловлював свою версію події, відповідно до якої він не порушував ПДР. Саме з метою перевірки достовірності запропонованої ОСОБА_7 версії за його участю проведено слідчий експеримент, про що чітко зазначено в протоколі. За результатами перевірки дотримання порядку проведення вказаної слідчої дії не встановлено жодних даних про те, що стосовно ОСОБА_7 були вчинені будь-які дії, якими були би порушені його права. Зокрема, немає причин вважати, що вказану слідчу дію було проведено з метою доведення вини особи або орган досудового розслідування мав достатні дані вбачати, що надалі ОСОБА_7 буде визнано підозрюваним чи обвинуваченим. Лише після отримання висновку комплексної судової фототехнічної та автотехнічної експертизи, відповідно до якого було встановлено наявність порушень ПДР саме ОСОБА_7 , йому було оголошено про підозру.

Всупереч аргументам захисника, під час слідчого експерименту були перевірені показання ОСОБА_7 про обставини події, які він дав після роз`яснення йому прав, зокрема, передбачених ст. 63 Конституції, ст. 18 КПК України, та права на правову допомогу адвоката (від якої він відмовився). Водночас надані ним як свідком показання не були покладені в основу обвинувального вироку, оскільки суд врахував і дав оцінку лише тим показанням, які він дав як обвинувачений безпосередньо під час допиту в суді.

Також апеляційний суд перевірив та мотивовано спростував доводи сторони захисту про те, що слідчий експеримент за участю ОСОБА_7 не відповідав порядку проведення цієї слідчої дії, а зводився до допиту, у зв`язку з чим його результати не мають доказового значення.

Відповідно до ст. 240 КПК України з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.

Апеляційний суд погодився з оцінкою протоколу слідчого експерименту за участю ОСОБА_7 , наданою судом першої інстанції, вказавши, що цю процесуальну дію проведено за правилами, передбаченими ст. 240 КПК України, а її результат зафіксовано з дотриманням вимог статей 104, 105 указаного Кодексу.

Системний аналіз статей 23 84 95 99 103-105 240 КПК України свідчить про те, що показання і дані протоколу слідчого експерименту є окремими самостійними процесуальними джерелами доказів, які суд оцінює з точки зору належності, допустимості, достовірності за правилами ст. 94 КПК України. Водночас відомості, що зафіксовані у відповідному протоколі, є складовим компонентом змісту документа як окремого процесуального джерела доказів, де фіксуються його хід та результати.

Апеляційний суд не встановив підстав вважати, що слідчий експеримент проведений у формі, яка не містить ознак відтворення дій і обставин події, і що він полягав виключно в проголошенні ОСОБА_7 показань. Натомість зі змісту протоколу вбачається, що під час цієї слідчої дії останній вказав місце, де відбулася подія, продемонстрував її перебіг, а також були проведені необхідні вимірювання. Водночас відомості, зафіксовані в зазначеному протоколі, не є ключовим доказом винуватості ОСОБА_7 та враховані судами в сукупності з іншими дослідженими доказами.

Підсумовуючи викладене, доводи захисника про недопустимість протоколу слідчого експерименту й, за принципом «плодів отруйного дерева» висновку судової фототехнічної та автотехнічної експертизи є неспроможними.

Водночас у касаційній скарзі захисник зазначає, що вказана експертиза проведена неналежним суб`єктом, а саме Дніпропетровським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром, який разом із ГУ НП Дніпропетровської області підпорядкований МВС України, що, на думку захисника, суперечить положенням ч. 2 ст. 69 КПК України. Ці доводи захисника не ґрунтуються на вимогах закону.

Відповідно до ст. 69 КПК України експертом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями, має право відповідно до Закону України «Про судову експертизу» на проведення експертизи і якій доручено провести дослідження об`єктів, явищ і процесів, що містять відомості про обставини вчинення кримінального правопорушення, та дати висновок з питань, які виникають під час кримінального провадження і стосуються сфери її знань (ч. 1). Не можуть бути експертами особи, які перебувають у службовій або іншій залежності від сторін кримінального провадження або потерпілого (ч. 2).

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про судову експертизу» судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи, їх територіальні філії, експертні установи комунальної форми власності, а також судові експерти, які не є працівниками зазначених установ, та інші фахівці (експерти) з відповідних галузей знань у порядку та на умовах, визначених цим Законом. До державних спеціалізованих установ належать, зокрема, експертні служби МВС України.

Оскільки Дніпропетровський НДЕКЦ МВС України - це державна спеціалізована установа судової експертизи, яка є територіальним підрозділом Експертної служби МВС України, тому, всупереч твердженням захисника, ця установа є належним суб`єктом судово-експертної діяльності, а доводи захисника про те, що між стороною обвинувачення і цією установою є службова залежність, надумані.

У касаційній скарзі захисник стверджує і про те, що в цьому кримінальному провадженні брали участь прокурори, повноваження яких не були підтверджені у встановленому законом порядку, а під час дослідження цього питання суд допустив упередженість і надав перевагу стороні обвинувачення. Ці доводи були спростовані апеляційним судом.

Як установив суд апеляційної інстанції, сторона захисту під час судових дебатів у місцевому суді вперше заявила про те, що повноваження прокурорів у цьому кримінальному провадженні не підтверджені з огляду на відсутність відповідної постанови про створення групи прокурорів. Таким чином, сторона захисту поставила питання про недопустимість доказів, тому місцевий суд, діючи відповідно до приписів ч. 5 ст. 364 КПК України, відновив стадію судового розгляду та за клопотанням прокурора надав йому можливість представити суду і стороні захисту відповідні процесуальні документи.

Надалі прокурор надав постанову заступника керівника Дніпровської обласної прокуратури від 02 листопада 2020 року про визначення (зміну) прокурорів (процесуальних керівників), які здійснюватимуть повноваження прокурорів у кримінальному провадженні № 12020040000000791, зокрема уповноважено: ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_15 . Сторона захисту зі свого боку скористалася правом висловити зауваження щодо змісту цієї постанови та заперечення щодо її врахування. Всі аргументи сторони захисту були перевірені судами попередніх інстанцій та мотивовано визнані неспроможними, оскільки зміст вказаного процесуального документа відповідає вимогам КПК, має всі необхідні реквізити, підписаний належною службовою особою. Отже, суди попередніх інстанцій належним чином перевірили наявність у прокурорів належних повноважень на участь у досудовому розслідуванні.

Що стосується тверджень захисника про те, що місцевий суд зі стадії підготовчого судового засідання допустив до участі в судовому провадженні прокурора ОСОБА_12 , не маючи жодних даних про його повноваження, то вони є неприйнятними, оскільки саме цей прокурор затвердив обвинувальний акт щодо ОСОБА_7 , на підставі якого і був призначений судовий розгляд.

Попри аргументи, наведені в касаційній скарзі захисника, засаду диспозитивності було дотримано, а сторонам забезпечено рівну можливість самостійно обстоювати їхні правові позиції, права, свободи і законні інтереси засобами, передбаченими цим КПК, зокрема шляхом звернення до суду з клопотаннями про витребування документів та проведення окремих процесуальних дій, які учасники провадження вважали необхідними для доведення переконливості їхніх аргументів, що також узгоджується з положеннями ч. 3 ст. 93 вказаного Кодексу. Тому розгляд та вирішення судом клопотань сторін не можна вважати порушенням порядку формування доказів і не свідчать про їх недопустимість, як про це йдеться в касаційній скарзі захисника. Фактичні дані на користь обвинувачення було отримано у змагальній процедурі та досліджено за участю сторін під час судового провадження. Тому, всупереч твердженням захисника, форма здійснення правосуддя, яку утворюють сукупність гарантій процесуального характеру, спрямованих на досягнення процедурної справедливості правосуддя, у цьому кримінальному провадженні не свідчить про застосування судами неналежної правової процедури.

У касаційній скарзі захисник констатував, що під час досудового розслідування та судового розгляду ОСОБА_7 був позбавлений можливості реалізувати своє право на захист, проте переконливих аргументів, у чому саме це мало прояв, не зазначив. Жодних даних, які би підтверджували такі доводи захисника з матеріалів кримінального провадження не вбачається. Ефективність захисту не є тотожним досягненню за результатами судового розгляду бажаного для обвинуваченого результату, а полягає в наданні йому належних та достатніх можливостей з використанням власних процесуальних прав або кваліфікованої юридичної допомоги, яка в передбачених законом випадках є обов`язковою, захищатися від обвинувачення в передбачений законом спосіб. Під час розгляду цього кримінального провадження суди здійснили всі передбачені законом заходи для надання обвинуваченому можливості на власний розсуд розпорядитися своїми процесуальними правами, зокрема правом на захист. Виходячи з наведеного, право засудженого на захист не було порушено.

Отже, під час розгляду кримінального провадження суди навели належні й достатні мотиви ухвалення судових рішень про винуватість ОСОБА_7 з посиланням на досліджені докази. Викладені в касаційній скарзі мотиви щодо незгоди з оцінкою доказів і судовими рішеннями не спростовують правильності висновків судів і не містять переконливих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти висновку, що судові рішення суперечать нормам процесуального права щодо їх законності, обґрунтованості та вмотивованості.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би підставою для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень, не встановлено.

За таких обставин підстави для задоволення касаційної скарги захисника відсутні.

Керуючись статтями 433 436 441 442 КПК України, Верховний Суд

у х в а л и в :

Вирок Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 06 вересня 2022 року й ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 06 липня 2023 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді

ОСОБА_16 ОСОБА_2 ОСОБА_3