Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 березня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/6093/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

при секретарі судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Проектно-технологічний інститут "Київоргбуд"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.10.2017 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Зубець Л.П., судді Мартюк А.І., Алданова С.О.) та на рішення Господарського суду міста Києва від 26.07.2017 (суддя Пукшин Л.Г.)

за позовом Публічного акціонерного товариства "Проектно-технологічний інститут "Київоргбуд"

до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: 1).Приватне акціонерне товариство "Холдингова компанія "Київміськбуд"

2). Київська міська рада

про визнання недійсним наказу

за участю:

позивача: 1) Коваль В.Я. (довіреність від 19.02.2018)

2) Щербаха Р.С. (довіреність від 03.11.2017)

відповідача: Гармашов Б.С. (довіреність від 03.03.2018)

третьої особи-1: Дацьків А.І. (довіреність від 06.03.18)

третьої особи-2: Перепиліцин К.М. (довіреність від 05.01.18),

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Публічне акціонерне товариство "Проектно-технологічний інститут "Київоргбуд" (далі - позивач) просило визнати недійсним пункт 3 Переліку нерухомого майна, що передається у власність Публічного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Київміськбуд" (далі-третя особа-1), що є додатком до наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву (далі-відповідач) від 12.07.1999 № 411 стосовно адмінбудинку за адресою: м.Київ, вул.Суворова, 4/6, з моменту прийняття даного наказу.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірним пунктом наказу відповідач включив належну позивачу на праві власності будівлю, як внесок до статутного фонду третьої особи-1, чим порушив права позивача. Також позивач посилався на те, що у будівлі, розташованій за адресою: м. Київ, вул. Суворова (Михайла Омеляновича-Павленка), 4/6, окрім позивача, ще з 90-х років розташовується третя особа-1, з якою у позивача неодноразово виникали конфлікти з приводу використання нежилих приміщень та комунікацій вищевказаної будівлі.

Оскарженим у касаційному порядку рішенням Господарського суду міста Києва від 26.07.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.10.2017, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказані судові рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що апеляційним судом не застосовано Постанову Кабінету Міністрів України від 18.01.1995 № 36 "Про затвердження Методики оцінки вартості об'єктів приватизації", яка діяла на час складання акта оцінки вартості цілісного майнового комплексу державного комунального інституту "Київоргбуд", який є додатком № 1 до спірного наказу, оскільки вона не передбачала складання будь-яких переліків нерухомого майна, що передається у власність акціонерному товариству при приватизації, та помилковим є посилання суду апеляційної інстанції на те, що на час закінчення приватизації позивача, перелік об'єктів нерухомого майна про передачу у власність цих об'єктів акціонерним товариствам, який є правовстановлюючим документом підлягав обов'язковій державній реєстрації в бюро технічної інвентаризації з обов'язковою відміткою про таку реєстрацію, а відсутність такої реєстрації позбавляє позивача права власності на будівлю Інженерного корпусу за адресою: м.Київ, вул.Суворова, 4/6. При цьому позивач вважає, що апеляційний суд безпідставно не застосував до спірних правовідносин норми Порядку підтвердження права власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 22.07.1998 № 1450, який діяв на час прийняття відповідачем спірного наказу, а також Положення про впорядкування передачі об'єктів нерухомого майна, приватизованих у складі цілісного майнового комплексу або переданих до статутного фонду господарського товариства, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 25.11.2003 № 2097 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.12.2003 за № 1201/8522 та Положення про Головне управління комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), затвердженого рішенням Київської міської ради від 10.07.2003 № 584/744. Також заявник зазначає, що апеляційний суд не оцінив наказ Управління комунального майна Київської міської державної адміністрації від 04.05.1995 № 29, згідно якого позивач був державним комунальним інститутом "Київоргбуд", тобто підприємством, заснованим виключно на комунальній власності територіальної громади міста Києва. При цьому також посилається на те, що суди не надали жодної оцінки доводам позивача щодо початку перебігу строку позовної давності, а також інвентаризаційним описам основних засобів №№ 12, 38, які на думку скаржника підтверджують факт отримання позивачем до статутного капіталу у процесі приватизації будівлі Інженерного корпусу за вказаною адресою. Крім того, позивач вказує на те, що апеляційний суд послався на свідоцтва про право власності позивача лише як на частину нерухомого майна, при цьому не врахував пояснення позивача з приводу поведінки третьої особи-1, що унеможливило повне оформлення позивачем права власності на всю будівлю Інженерного корпусу за наведеною адресою.

Третя особа-1 у відзиві на касаційну скаргу просить відмовити у касаційній скарзі посилаючись на те, що судами у відповідності до норм матеріального та процесуального права надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, що 25.06.1975 Виконавчим комітетом Київської міської ради депутатів трудящих було прийнято рішення №617 "Про введення в експлуатацію пускового комплексу інженерного корпусу тресту "Київоргбуд" по вул. Суворова, 4-6.

Наказом Фонду комунального майна Київської міської державної адміністрації від 10.11.1993 №70 за Державним комунальним інститутом "Київоргбуд" на праві повного господарського відання було закріплено основні засоби згідно з додатком, в переліку якого значилися зокрема будівлі.

Згідно з наказом Управління комунального майна Київської міської державної адміністрації від 04.05.1995 №29 "Про створення відкритого акціонерного товариства "Проектно-технологічний інститут "Київоргбуд" та затвердження його Статуту" було створено відкрите акціонерне товариство "Проектно-технологічний інститут "Київоргбуд", затверджено акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу державного комунального інституту "Київоргбуд" та затверджено його статут, також до статутного фонду позивача було передано шість об'єктів нерухомого майна, зокрема, Інженерний корпус, розташований за адресою: м. Київ, вул. Суворова, 4/6.

12.07.1999 відповідачем було видано наказ № 413 "Про завершення приватизації акціонерного товариства", яким визнано завершеним процес приватизації відкритого акціонерного товариства "Проектно-технологічний інститут "Київоргбуд".

Головне управління комунальної власності м. Києва Київської міської державної адміністрації листом №042/12/27-2964 від 21.05.2004 надало позивачу Перелік майна, переданого до статутного фонду відкритого акціонерного товариства "Проектно-технологічний інститут "Київоргбуд", серед якого були вказані вищезгадані об'єкти нерухомого майна, в тому числі Інженерний корпус по вул. Суворова, 4/6 у м. Києві.

Позивач отримав від Державного архіву м. Києва лист від 16.11.2016, на своє звернення від 26.10.2016 №26-10/2016, та копію наказу відповідача від 12.07.1999 №411 з додатками, згідно з яким у власність третьої особи-1 передано адмінбудинок за адресою: Київ, вул. Суворова, 4/6, про що вказано в додатку до цього наказу.

Також встановлено, що відповідачем та третіми особами було заявлено про наслідки спливу строку позовної давності.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди свої висновки мотивували тим, що позивачем не подано доказів, які б підтверджували реєстрацію права власності в бюро технічної інвентаризації переліку майна, зокрема Інженерного корпусу, який розташований за адресою: м. Київ, вул. Суворова, 4/6, переданого до статутного фонду позивача, отже останнім не доведено, що даний об'єкт нерухомості є власністю позивача, що виключало підстави для задоволення позову. При цьому суди послалися на те, що оскільки право позивача не порушене, підстави для застосування наслідків спливу строку позовної давності, на яких наполягали відповідач та треті особи, відсутні.

Підстави для скасування судових рішень відсутні з огляду на наступне.

Відповідно до приписів статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (ч.1). Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (ч.4). Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (ч.5).

Частиною першою статті 319 Цивільного кодексу України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно приписів статті 321 наведеного Кодексу право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч.1).

Відповідно до частини першої статті 345 вказаного Кодексу юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

У даній справі встановлено і позивачем не заперечується, що спірними умовами наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву (далі-відповідач) від 12.07.1999 № 411 відповідача визначаються правомочності щодо адмінбудинку за адресою: м.Київ, вул.Суворова, 4/6.

Також встановлено, що позовні вимоги позивача обґрунтовуються його правом на приміщення Інженерного корпусу по вул. Суворова, 4/6 у м. Києві.

Із викладеного не вбачається, що вказані об'єкти нерухомого майна є тотожними.

Відповідно до приписів статті 300 частини 4 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно із вимогами статті 311 цього Кодексу підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (ч.1). Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (ч.2). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (ч.3). Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч.4).

За приписами статті 1 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, правом на звернення до суду за захистом наділена кожна особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав чи інтересів.

Положення статті 42 Господарського процесуального кодексу України у тій же редакції, зобов'язували здійснювати правосуддя на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, а приписи статті 43 цього кодексу покладали на суд обов'язок здійснювати судочинство на засадах змагальності.

Разом з тим, суд касаційної інстанції зазначає, що статтею 38 вказаного Кодексу як суду першої інстанції, так і апеляційної, з урахуванням положень статті 101 цього кодексу, не надано повноважень на витребування доказів, якщо про це не подано клопотання, відтак, відповідно до вимог статті 33 зазначеного Кодексу, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Із встановлених судами обставин справи, доводів касаційної скарги не вбачається, що спірним умовами наказу відповідача було порушено, не визнано або оспорено прав чи інтереси позивача.

Враховуючи викладене, оскільки позивач не довів судам попередніх інстанцій тієї обставини, що вказані об'єкти нерухомого майна є одним і тим же об'єктом, а наявність однієї поштової адреси не дає правових підстав вважати, що вони є одним і тим же об'єктом, суд касаційної інстанції не вбачає правових підстав для задоволення касаційної скарги, наведеним спростовуються доводи, викладені у ній, щодо незаконності судових рішень.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Проте, якщо подання сторони є вирішальним для результату проваджень, воно вимагає конкретної та прямої відповіді ("Руїс Торіха проти Іспанії").

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (Ван де Гурк проти Нідерландів).

Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови немає.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати у справі належить покласти на позивача.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Проектно-технологічний інститут "Київоргбуд" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.10.2017 у справі Господарського суду міста Києва №910/6093/17, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов