Історія справи

Постанова КГС ВП від 21.12.2022 року у справі №915/187/21
Постанова КГС ВП від 18.07.2023 року у справі №915/187/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 липня 2023 року

м. Київ

cправа № 915/187/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О. В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників:

позивача: Дрібко Г. В. (в режимі відеоконференції),

відповідача-1: не з`явився,

відповідача-2: не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Миколаївської міської ради

на постанову Південно - західного апеляційного господарського суду від 27.04.2023

та рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.12.2021

у справі № 915/187/21

за позовом Миколаївської міської ради

до: 1) Миколаївського учбово - виробничого підприємства Українського товариства глухих; 2) Всеукраїнської громадської організації інвалідів "Українське товариство глухих"

про зобов`язання передати у власність територіальної громади гуртожиток,

В С Т А Н О В И В:

Миколаївська міська рада звернулася до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до Миколаївського учбово-виробничого підприємства Українського товариства глухих (далі - Миколаївське УВП УТОГ) та Всеукраїнської громадської організації інвалідів "Українське товариство глухих" (далі - ВГОІ "УТОГ") про зобов`язання Миколаївське УВП УТОГ передати у власність територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради гуртожиток за адресою: м. Миколаїв, вул. Південна, буд. 37 (далі - спірний гуртожиток).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що будівля спірного гуртожитку перебуває на балансі Миколаївського УВП УТОГ, засновник якого є ВГОІ "УТОГ", що підтверджується рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 19.03.2007. З 01.01.2009 набрав чинності Закон України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", норми якого передбачають передачу гуртожитків як цілісних майнових комплексів у власність територіальних громад і така передача здійснюється за рішення власника гуртожитку (чи уповноваженої власником особи) або за рішенням суду. На виконання вимог цього Закону, рішенням Миколаївської міської ради від 04.03.2010 № 44/23 затверджена Програма передачі гуртожитків до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва на 2010-2014 роки, відповідно до якої спірний гуртожиток включено до переліку гуртожитків, які підлягають передачі до комунальної власності. Однак відповідачі відмовилися передати будівлю спірного гуртожитку у комунальну власність міста, чим позбавили його мешканців права на приватизацію займаних ними кімнат в гуртожитку відповідно до положень Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків".

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 08.12.2021 (суддя - М. В. Мавродієва) у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем відповідно до вимог ст. 74 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) не доведено, що будівництво спірного гуртожитку здійснювалося державним чи комунальним підприємством за державні кошти або подальше його включення до статутних капіталів організацій, створених у процесі приватизації чи корпоратизації. Встановивши вказані обставини, суд першої інстанції дійшов висновку, що дія Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" не поширюється на спірний гуртожиток, розташований за адресою: м. Миколаїв, вул. Південна, 37.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2022 (колегія судів у складі: Л. В. Поліщук - головуючий, судді К. В. Богатир, С. В. Таран) скасовано рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.12.2021, позов задоволено, зобов`язано Миколаївське УВП УТОГ передати у власність територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради гуртожиток за адресою: м. Миколаїв, вул. Південна, буд. 37. В задоволенні позову до ВГОІ "УТОГ" відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний господарський суд зазначив, що оскільки ВГОІ "УТОГ" створено державою, спірний гуртожиток за адресою: м. Миколаїв, вул. Південна, буд. 37 побудований за загальнодержавні кошти та переданий на баланс Миколаївського УВП УТОГ, що не спростовано відповідачами (наданими відповідачами доказами не підтверджується, що спірний гуртожиток було збудовано приватним або колективним власником за власні або залучені кошти), визнав помилковим висновок суду першої інстанції про непоширення дії Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" на спірний гуртожиток.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21.12.2022 скасовано постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2022 у частині позовних вимог до Миколаївського УВП УТОГ, а справу в цій частині вирішення спору направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині постанову суду апеляційної інстанції залишено без змін.

За результатом нового розгляду справи, постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.04.2023 (колегія судів у складі: О. Ю. Аленіна - головуючий, С. І. Колоколова, І. Г. Філінюка) рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.12.2021 залишено без змін як таке, що прийняте відповідно до вимог ст. 236 ГПК України.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24.02.1965 виконавчий комітет Миколаївської міської ради депутатів трудящих прийняв рішення № 162 про відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,25 га Миколаївському УВП УТОГ для будівництва п`ятиповерхового гуртожитку на 286 осіб на вул. Чайковського у м. Миколаєві (п. 1 вказаного рішення); зобов`язав забудовника надати на погодження технічній раді облвідділу у справах будівництва та архітектури проект прив`язки гуртожитку; здати геодезичну зйомку ділянки зі всіма підземними комунікаціями головному архітектору міста; укласти договір на забудову ділянки з міськкомунгоспом (п. 2 вказаного рішення); доручив головному архітектору міста відвести ділянку в натурі та видати архітектурно-планувальне завдання (п. 3 вказаного рішення); доручив Миколаївському міжміськбюро технічної інвентаризації оформити реєстрацію ділянки (п. 4 вказаного рішення (а. с. 131, т. 1).

04.03.1965 відведено земельну ділянку умовною площею 0,21 га під будівництво гуртожитку учбово-виробничого підприємства глухих на вул. Чайковського, кут вул. Носенко, про що геодезистом технічного бюро облвідділу у справах будівництва та архітектури і представником учбово-виробничого підприємства глухих складено відповідний акт відводу земельної ділянки, затверджений головним архітектором міста (а. с. 132, т. 1).

З архітектурно-планувального завдання від 04.03.1965, виданого головним архітектором м. Миколаєва на підставі рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради депутатів трудящих від 24.02.1965 № 162, вбачається, що замовником будівництва гуртожитку є Миколаївське УВП УТОГ (а. с. 133- 134, т. 1).

Актом державної комісії прийнято в експлуатацію гуртожиток на 112 місць та 20 квартир Миколаївського УВП УТОГ на вул. Носенко, 37 (наразі - вул. Південна, 37 (а. с. 136 - 139, т. 1).

Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради депутатів трудящих від 30.05.1968 № 792 затверджено акт державної комісії з прийняття в експлуатацію гуртожитку на 112 осіб з 20 вбудованими квартирами на вул. Носенко, 37 (п. 1 рішення); будівлю гуртожитку передано на баланс Миколаївського УВП УТОГ (а. с. 135, т. 1).

Згідно з рішенням виконкому Миколаївської міської ради народних депутатів від 26.11.1993 № 592 визнано цей гуртожиток житловими будинками для тимчасового мешкання малих сімей.

30.08.2001 Миколаївському УВП УТОГ видано державний акт на право постійного користування землею, відповідно до якого на підставі рішення Миколаївської міської ради народних депутатів від 23.05.2001 № 30/16 у постійне користування Миколаївського УВП УТОГ надано земельну ділянку площею 0,1420 га для обслуговування гуртожитку на вул. Південній, 37, кадастровий номер 4810136900:01:003:0016 (а. с. 141- 142, т. 1).

29.05.2001 Миколаївська міська рада, розглянувши звернення Миколаївського УВП УТОГ про прийняття до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва гуртожитку, прийняла рішення № 30/32 "Про надання згоди на прийняття об`єктів права державної власності", відповідно до п. 6 якого надала згоду на прийняття до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва гуртожитків та об`єктів комунального призначення, що їх обслуговують, які знаходяться на балансі Миколаївського УВП УТОГ (а. с. 15 - 17, т. 1).

21.07.2005 Миколаївська міська рада, розглянувши звернення Миколаївського УВП УТОГ про прийняття до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва першого під`їзду гуртожитку за адресою: вул. Південна, 37 та об`єктів комунального призначення, які їх обслуговують, прийняла рішення № 22/32 "Про надання згоди на прийняття об`єктів права державної та іншої власності". Відповідно до п. 5 якого надала згоду на прийняття до комунальної власності першого під`їзду гуртожитку, розташованого за адресою: м. Миколаїв, вул. Південна, 37, та об`єктів комунального призначення, які його обслуговують та знаходяться на балансі Миколаївського УВП УТОГ (а. с. 18-19. т. 1).

04.03.2010, на виконання вимог Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" та розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.01.2010 № 83р "Про схвалення Концепції Загальнодержавної цільової програми передачі гуртожитків у власність територіальних громад на 2010-2014 роки", Миколаївська міська рада прийняла рішення № 44/23, яким затвердила програму передачі гуртожитків до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва на 2010-2014 роки, до якої згодом внесла зміни згідно з рішення від 11.10.2012 № 21/26, а саме: продовжила строк дії програми до 2015 року; а додатки № 2, № 3 до програми було викладено в новій редакції. Відповідно до цієї програми спірний гуртожиток (вул. Південна, 37, 1968 року) включено до переліку гуртожитків, які підлягають передачі до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва (а. с. 21-27. т. 1).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між сторонами було здійснено листування щодо передачі до комунальної власності гуртожитку на вул. Південній, 37, а саме:

- листом від 14.03.2019 № КО-2204-1/інг-О Миколаївська міська рада звернулася до ВГОІ "УТОГ" з проханням розглянути питання передачі до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва гуртожитку на вул. Південній, 37 та надати відповідний пакет документів для підготовки акта приймання-передачі (а. с. 34-35, т. 1);

- у відповідь на лист позивача, ВГОІ "УТОГ" листом від 16.05.2019 № 07-02/71 повідомило, що відповідне питання буде винесено на розгляд чергового V пленуму Центрального правління ВГОІ "УТОГ", який відбудеться 21-22.05.2019 (а. с. 36, т. 1);

- листом від 29.05.2020 № КО-2204-1/інг-О Миколаївська міська рада звернулася до ВГОІ "УТОГ" з проханням надати витяг з протоколу пленуму Центрального правління ВГОІ "УТОГ" з розгляду питання передачі до комунальної власності м. Миколаєва гуртожитку на вул. Південній, 37 (а. с. 37, т. 1);

- листом від 25.06.2020 № 07-02/130 ВГОІ "УТОГ" повідомило Миколаївську міську раду, що на V пленумом Центрального правління ВГОІ "УТОГ" прийнято рішення про те, що гуртожитки, які перебувають у господарському віданні та на балансі підприємств чи регіональних організацій УТОГ, не підлягають приватизації та передачі у власність місцевим територіальним громадам (а. с. 38, т. 1).

Оскільки відповідач відмовився здійснити передачу гуртожитку, позивач звернувся із цим позовом до суду, в задоволенні якого господарськими судами було відмовлено з огляду на непоширення на спірний гуртожиток дії Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків".

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції від 08.12.2021 та постановою суду апеляційної інстанції від 27.04.2023, Миколаївська міська рада звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставі п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування ч. 4 ст. 1, п. 2 ст. 1-1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" у подібних правовідносинах, зокрема, щодо встановлення джерела коштів у приватних та колективних власників до 1991 року (п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України).

У касаційній скарзі, зазначаючи п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, стверджує, що судом апеляційної інстанції прийнято судове рішення без урахування висновків щодо застосування норм права - ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; ст. 47 Конституції України, ст. 4 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" у подібних правовідносин, викладених у постановах від 13.05.2019 у справі № 924/166/18, від 29.07.2019 у справі № 927/224/18, від 24.02.2020 у справі № 904/10435/17, від 07.07.2020 у справі № 927/513/19, від 26.08.2021 у справі № 927/862/20, що також свідчить про порушення судами попередніх інстанцій принципу правової визначеності.

За доводами скаржника, судами попередніх інстанцій при вирішенні цього спору помилково не було взято до уваги рішення Ленінського суду м. Миколаєва від 19.06.2020 та постанову Миколаївського апеляційного суду від 22.09.2020 у справі № 489/5400/19, якими встановлено факти, які мають істотне значення при розгляді цього спору та не підлягають доведенню, що свідчить про порушення судами ч. 4 ст. 75 ГПК України.

Миколаївська міська рада у касаційній скарзі стверджує і про таке:

- рішення Миколаївської міської ради від 04.03.2010 № 44/23, яким затверджена Програма передачі гуртожитків до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва на 2010- 2014 роки, відповідно до якої спірний гуртожиток було включено до переліків гуртожитків, які підлягають передачі до комунальної власності, не оскаржувалось і є чинним;

- наявними у матеріалах справи документами підтверджується будівництво, введення в експлуатацію та взяття на баланс спірного гуртожитку, а не те, що він збудований за кошти відповідача;

- статус, вид юридичної особи не впливає на те, за які кошти було збудовано спірний гуртожиток;

- безпідставність висновків судів попередніх інстанцій про те, що дія Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" не поширюється на спірний гуртожиток, оскільки судами попередніх інстанцій не досліджувались докази, які підтверджують джерело фінансування будівництва спірного гуртожитку.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.06.2023 відкрито провадження за касаційною скаргою Миколаївської міської ради з підстав, передбачених п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 12.07.2023.

14.07.2023 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від Миколаївського УВП УТОГ надійшов відзив на касаційну скаргу, поданий 11.07.2023, в якому останнє просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, з підстав зазначених у цьому відзиві. Зокрема, зазначало, що Конституційним Судом України (рішення від 20.10.2021 у справі № 3-181/2020 (440/20) визнано таким, що не відповідає Основному Закону пп. б п. 1 ч. 3 ст. 14 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", який передбачав можливість передачі у власність територіальної громади без згоди власника гуртожиток за рішенням суду; вказане свідчить про те, що позивач фактично просить задовольнити позов на підставі правової норми, яка є неконституційною, що є недопустимим. Посилається на те, що норми Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" не застосовуються до гуртожитків, побудованих або придбаних за радянські часи (до 01.12.1991) приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти (крім гуртожитків, які включені до статутних капіталів організацій, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, зокрема тих, що у подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб). Зазначає, що спірний гуртожиток побудований на замовлення Миколаївського УВП УТОГ і введений в експлуатацію в 1968 році, весь час перебував і перебуває на його балансі, не є власністю територіальної громади і ніколи не був включений до статутних капіталів організації, створених у процесі приватизації чи корпоратизації колишніх державних (комунальних) підприємств (організацій).

Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення представника позивача, переглянувши в касаційному порядку оскаржувані судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

У касаційній скарзі позивач посилається на п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування ч. 4 ст. 1, п. 2 ст. 1-1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" у подібних правовідносинах, зокрема, щодо встановлення джерела коштів у приватних та колективних власників до 1991 року.

Щодо вказаної підстави касаційного оскарження необхідно зазначити таке.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Умовами касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень із зазначеної підстави є: (1) відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, (2) відсутність такого висновку саме у подібних правовідносинах.

Для цілей застосування норм процесуального права, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема п. 3 абз. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, таку подібність необхідно оцінювати за певними критеріями, а саме: змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями, з яких: змістовий є основним, а два інші (суб`єктний та об`єктний) - додатковими.

Подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність (такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

При дослідженні правовідносин на предмет їх подібності необхідно керуватися зазначеними вище критеріями змістовим, суб`єктним та об`єктним. При застосуванні цих критеріїв необхідно виходити з такого.

Основний - змістовний критерій полягає у тому, що оцінювання спірних правовідносин здійснюється за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників.

Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини (аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14.06.2023 у справі № 908/1295/22).

Згідно з ч. ч. 3, 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Статтею 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною 2 статті 353 цього Кодексу.

Указані норми Конституції України, Конвенції та ЦК України визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення особи своєї власності. При цьому зазначені норми припускають можливість винятку з цього загального правила за умови, коли позбавлення права власності перебачено законом, здійснюється в інтересах суспільства (з мотивів суспільної необхідності) та є пропорційним (зокрема передбачає компенсацію, відшкодування вартості майна).

Правові, майнові, економічні, соціальні, організаційні питання щодо особливостей забезпечення реалізації конституційного права на житло громадян, які за відсутності власного житла тривалий час на правових підставах, визначених законом, мешкають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей, жилі приміщення в яких після передачі гуртожитків у власність територіальних громад можуть бути приватизовані відповідно до закону регулює Закон України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Частинами 1, 3 ст. 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" встановлено, що сфера дії цього Закону поширюється, серед іншого, на громадян та членів їхніх сімей, одиноких громадян, які не мають власного житла, не використали право на безоплатну приватизацію державного житлового фонду, на правових підставах, визначених цим Законом, вселені у гуртожиток та фактично проживають у гуртожитку протягом тривалого часу; на гуртожитки, що є об`єктами права державної та комунальної власності, крім гуртожитків, що перебувають у господарському віданні чи в оперативному управлінні військових частин, закладів, установ та організацій Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Державної спеціальної служби транспорту, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій (крім тих, що знаходяться поза межами військових частин, закладів, установ, організацій), державних навчальних закладів (крім тих, яким надано статус гуртожитків сімейного типу та призначених для проживання сімей викладачів і працівників), Національної академії наук України (крім тих, яким надано статус гуртожитків сімейного типу та призначених для проживання сімей).

Натомість дія цього Закону не поширюється на гуртожитки, побудовані або придбані за радянських часів (до 01.12.1991) приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти (крім гуртожитків, що були включені до статутних капіталів організацій, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, у тому числі тих, що у подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб (ч. 4 ст. 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків").

Статтею 3 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", яка визначає засади забезпечення реалізації права на житло мешканців гуртожитків, визначено, що забезпечення реалізації конституційного права на житло мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону, здійснюється з дотриманням таких підходів: 1) всі гуртожитки, на які поширюється дія цього Закону, підлягають передачі у власність територіальних громад; 2) передача гуртожитків у власність територіальних громад відповідно до цього Закону здійснюється в порядку та строки, передбачені Загальнодержавною цільовою програмою передачі гуртожитків у власність територіальних громад, затвердженою законом;3) передача гуртожитків згідно із цим Законом у власність територіальних громад здійснюється відповідно до порядку, передбаченого Законом України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" та прийнятих відповідно до нього підзаконних актів, з урахуванням особливостей цього Закону; 4) гуртожитки, включені до статутних капіталів товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), у тому числі ті, що в подальшому були передані до статутних капіталів (фондів) інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб, передаються у власність територіальних громад відповідно до Загальнодержавної цільової програми передачі гуртожитків у власність територіальних громад з урахуванням особливостей, визначених цим Законом; 5) рішення про передачу гуртожитків, на які поширюється дія цього Закону, у власність територіальних громад приймає орган, уповноважений управляти державним майном, інший орган, якому передано в користування державне майно, або суд.

Мешканці гуртожитку, які на правових підставах, визначених цим Законом, проживають у гуртожитках, на які поширюється дія цього Закону (державної форми власності, а також у гуртожитках, включених до статутних капіталів товариств, у тому числі тих, що в подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб), набувають право на приватизацію жилих приміщень у таких гуртожитках після їх передачі у власність відповідної територіальної громади згідно з цим Законом та Загальнодержавною цільовою програмою передачі гуртожитків у власність територіальних громад. Зазначене право поширюється на дітей законних мешканців гуртожитків, які народилися під час проживання їхніх батьків у гуртожитках, на які поширюється дія цього Закону (ч. 2 ст. 4 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків").

Відповідно до ч. ч. 1 - 3 ст. 14 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" гуртожитки (як об`єкти нерухомого майна, житлові комплекси та/або їх частини), на які поширюється дія цього Закону, передаються у власність відповідних територіальних громад згідно з цим Законом у порядку та строки, визначені затвердженою законом Загальнодержавною цільовою програмою передачі гуртожитків у власність територіальних громад. Гуртожитки державної форми власності передаються у власність територіальних громад відповідно до цього Закону на безкомпенсаційній основі. Гуртожитки, включені до статутних капіталів товариств, передаються у власність територіальних громад відповідно до цього Закону в один із таких способів:

1) на безкомпенсаційній основі всі гуртожитки передаються:

а) за згодою власника гуртожитку - за його рішенням;

б) без згоди власника гуртожитку - за рішенням суду;

2) на частково-компенсаційній основі всі гуртожитки передаються:

а) на договірних засадах з виплатою компенсації у розмірі, визначеному відповідно до частини четвертої цієї статті, - за рішенням власника гуртожитку та рішенням відповідної місцевої ради;

б) відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом, у розмірі, меншому за розмір, визначений відповідно до частини четвертої цієї статті, - за рішенням суду за позовом місцевої ради;

3) на компенсаційній основі, за умови попередньої повної компенсації в розмірі, визначеному відповідно до частини четвертої цієї статті, гуртожитки передаються:

а) за згодою місцевої ради - за рішенням відповідної місцевої ради за поданням власника гуртожитку;

б) без згоди місцевої ради - за рішенням суду за позовом власника гуртожитку.

Водночас, рішенням Конституційного Суду України від 20.10.2021 у справі № 3-181/2020(440/20) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), підпункт "б" п. 1 ч. 3 ст. 14 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" від 04.09.2008 № 500-VI (зі змінами).

З аналізу вказаних норм Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" вбачається, що у ньому визначено сферу дії цього Закону, диференційовано форми передачі гуртожитків у власність територіальних громад (безкомпенсаційна, частково-компенсаційна, компенсаційна), а також частково врегульовано підстави та порядок такої передачі.

При цьому, норма Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (ч. 4 ст. 1 цього Закону) про непоширення його дії на гуртожитки, які побудовані або придбані до 01.12.1991 приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти є імперативною і такі обставини встановлюється на підставі наявних у матеріалах справи документів відповідно до вимог ст. 86 ГПК України.

Принцип правової визначеності передбачає, що у випадку прийняття спеціального закону з певного питання (навіть щодо сфери його дії) цей законом не ставився під сумнів шляхом його невиконання, а сторони яких він стосується мають обґрунтовано очікувати, що норми його будуть застосовані.

Поняття власності профспілкових та інших громадських організації введено з 01.01.1964, тобто, з моменту набрання чинності Цивільним кодексом УРСР (далі - ЦК УРСР) згідно з Закону УРСР від 18.07.1963.

Статями 97 98 ЦК УРСР (чинного на час будівництва та введення в експлуатацію спірного гуртожитку) встановлено, що профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на праві власності, відповідно до їх статутів (положень). Право розпорядження майном, що є власністю профспілкових та інших громадських організацій, належить виключно профспілковим та іншим громадським організаціям. Власністю профспілкових та інших громадських організацій є майно, необхідне їм для здійснення статутних завдань.

Можливість існування права власності профспілкових та інших громадських організацій на майно було закріплено і в Конституції УРСР 1978.

З ст. ст. 20, 28 Закону України "Про власність" (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) вбачається, що громадські організації визнані суб`єктами права колективної власності, а об`єктами права власності громадських об`єднань були, у тому числі, жилі будинки, споруди виробничого і невиробничого призначення, та інше майно, необхідне для забезпечення діяльності, передбаченої їх статутами (положеннями).

Пункту 1.1. статуту ВГОІ "УТОГ", затвердженого у новій редакції ХІХ з`їздом Українського товариства глухих 02.06.2016, встановлено, що ВГОІ "УТОГ" є об`єднанням громадян, створеним у формі громадської організації осіб з інвалідністю зі слуху зі всеукраїнським статусом, яка здійснює свою діяльність на території України відповідно до Конституції України, чинного законодавства та цього статуту.

Українське товариство глухих було створене у 1933 році згідно із постановою Центрального виконавчого комітету України і ради народних комісарів України (протокол від 04.06.1933 № 61/544) як Українське товариство глухонімих та у 1964 році постановою VII з`їзду УТОГ - перейменоване в Українське товариство глухих (а. с. 66, т. 1).

У п. 2.5 статуту ВГОІ "УТОГ" встановлено, що з метою виконання своїх статутних завдань УТОГ має право: створювати в установленому законодавством порядку структурні підрозділи зі статусом чи без статусу юридичної особи, які необхідні для виконання статутних завдань; створювати в установленому законодавством порядку підприємства зі статусом юридичної особи, через які здійснювати підприємницьку, зовнішньоекономічну та іншу виробничо-комерційну діяльність. При цьому, нормативна кількість осіб з інвалідністю зі слуху встановлюється президією ЦП УТОГ і повинна складати не менше 75% від кількості працюючих на підприємстві; будувати та утримувати житлові будинки та гуртожитки для проживання працівників УТОГ та членів їхніх сімей.

Відповідно до п. 18.9 статуту ВГОІ "УТОГ" нерухоме майно та земельні ділянки, що обліковуються на балансах структурних підрозділів і підприємств УТОГ, незалежно від джерела їх придбання, є виключно власністю Українського товариства глухих.

З п. 1.1. статуту Миколаївського УВП УТОГ, затвердженого постановою президії Центрального правління ВГОІ "УТОГ" від 21.02.2018 № 32/2018, вбачається, що воно є унітарним підприємством, яке створено засновником в особі Центрального правління Українського товариства глухих згідно із прийнятою ним постановою від 12.12.1991 № 136. Підприємство є юридичною особою приватного права, має у користуванні відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом, товарний знак та інші ознаки юридичної особи (п. 2.1 вказаного статуту).

Єдиним засновником та одноосібним власником Миколаївського УВП УТОГ є ВГОІ "УТОГ" (п. 1.2 статуту Миколаївського УВП УТОГ).

Надавши оцінку наявним у матеріалах справи документам, суди попередніх інстанцій встановили, що позивач відповідно до вимог ст. 74 ГПК України не довів, що Миколаївське УВП УТОГ належить до державних або комунальних підприємств та/або має частку державної або комунальної власності у статутному капіталі. При цьому, встановили, що наявними у матеріалах справи документами підтверджується, що Миколаївське УВП УТОГ є юридичною особою приватного права, засноване одноособовим власником ВГОІ "УТОГ".

Встановили також і те, що замовником будівництва спірного гуртожитку та постійним землекористувачем земельної ділянки під ним було Миколаївське УВП УТОГ; вказаний гуртожиток був введений в експлуатацію та поставлений на баланс Миколаївського УВП УТОГ та, що правовий режим цього гуртожитку не змінювався, приватизації чи корпоратизації ВГОІ "УТОГ" чи створених ним підприємств (у тому числі Миколаївського УВП УТОГ) не було; доказів відчуження спірного гуртожитку, тобто переходу прав власності на нього від однієї особи до іншої також матеріали справи не містять.

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначив, що наявною у матеріалах справи довідкою від 24.12.2003 № 1461 Фонду комунального майна Миколаївської міської ради підтвердив, що будинок, розташований за адресою: вул. Південна, 37 не є комунальною власністю територіальної громади м. Миколаєва, а у довідці від 16.04.2021 № 18 міститься інформація про те, що гуртожиток за адресою: м. Миколаїв, вул. Південна, 37, знаходиться на балансі Миколаївського УВП УТОГ.

Отже, суди попередніх інстанцій, надавши належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам відповідно до вимог ст. 86 ГПК України, виконавши вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 21.12.2022 у справі № 915/187/21 (апеляційний господарський суд), встановили, що будівництво спірного гуртожитку здійснювалось саме на замовлення Миколаївського УВП УТОГ, яке є юридичною особою приватного права, має у користуванні відокремлене майно (єдиним засновником та одноосібним власником якого є ВГОІ "УТОГ"); з моменту введення в експлуатацію спірного гуртожитку, останній перебував на балансі Миколаївського УВП УТОГ. При цьому, судами попередніх інстанцій встановлено відсутність доказів на підтвердження того, що спірний гуртожиток був побудований саме за державні кошти, а не кошти колективного власника - громадської організації.

Оскільки суди попередніх інстанцій встановили непоширення дії Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" на спірний гуртожиток (ч. 4 ст. 1 цього Закону), а отже і підстав для можливості передачі спірного гуртожитку у власність відповідної територіальної громади в порядку, передбаченому цим Законом у цьому випадку, правомірно відмовили у задоволенні цього позову.

Доводи касаційної скарги у цій частині зводяться саме до переоцінки доказів, до встановлення інших фактичних обставин у справі, ніж було зроблено судами попередніх інстанцій, що не є компетенцією Верховного Суду з огляду на вимоги ст. 300 ГПК України.

Отже, відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Щодо підстави касаційного провадження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, необхідно зазначити таке.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, скаржник посилається на те, що судами попередніх інстанцій прийнято судові рішення без урахування висновків щодо застосування ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; ст. 47 Конституції України, ст. 4 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13.05.2019 у справі № 924/166/18, від 29.07.2019 у справі № 927/224/18, від 24.02.2020 у справі № 904/10435/17, від 07.07.2020 у справі № 927/513/19, від 26.08.2021 у справі № 927/862/20.

Проаналізувавши висновки, викладені у постановах Верховного Суду у справах, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції зазначає таке.

У постанові від 13.05.2019 у справі № 924/166/18 за позовом Хмельницької міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЖЕД ПМК 2015" про зобов`язання вчинити дії щодо передачі гуртожитку у власність територіальної громади міста Хмельницького шляхом підписання акту приймання-передачі, Верховний Суд погодився із доводами касаційної скарги та констатував неправильне застосування місцевим та апеляційним господарськими судами положень ч. ч. 3, 4 ст. 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" та зазначив про передчасність висновку про непоширення положень даного закону на спірні правовідносини лише з підстав не встановлення того, що спірний гуртожиток було внесено до статутного фонду (капіталу) під час приватизації чи корпоратизації.

Верховний Суд скасував оскаржувані у справі № 924/166/18 судові рішення, а справу направив на новий розгляд у суд першої інстанції, зазначивши, що при новому розгляді справи судам необхідно дослідити в повному обсязі докази у справі та обґрунтування сторін спору, визначити правовий статус спірного гуртожитку, обставини та підстави його зміни, в тому числі, належним чином дослідити та встановити особливості зміни його власників, порядку та доказів формування їх статутного капіталу для юридичних осіб на підставі належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів (ст. 76-79 86 ГПК України).

На відміну від цієї справи, у справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій була надана належна оцінка доказам у справі відповідно до вимог ст. 86 ГПК України та встановлено недоведення позивачем того, що спірний гуртожиток було побудовано саме за державні кошти, а не за кошти колективного власника. На підставі встановлених обставин справи, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про непоширення дії Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" на спірний гуртожиток.

У постанові від 29.07.2019 у справі № 927/224/18 Верховний Суд дійшов висновку, що звернення позивача до суду за захистом порушених прав шляхом примусової передачі спірної будівлі у м. Чернігів, просп. Миру, 194, корп. 3 до комунальної власності узгоджується з положеннями законодавства. Верховний Суд зазначає, що ці висновки у справі № 927/224/18 були зроблені, серед іншого, на підставі встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи - відсутності доказів на підтвердження того, що спірний гуртожиток було побудовано або придбано до 01.12.1991 приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти, що було фактично встановлено судами попередніх інстанцій у справі, яка переглядається.

Висновки судів попередніх інстанцій у справі, яка переглядається, не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 29.07.2019 у справі № 927/224/18, а прийняті за інших встановлених судами обставин справи.

У справі № 904/10435/17 за позовом Дніпровської міської ради до Акціонерного товариства "Дніпроважмаш" про передачу частини об`єктів нерухомого майна (гуртожитку) до комунальної власності територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпропетровської міської ради, Верховний Суд зазначив, що судами попередніх інстанцій встановлено, що спірний гуртожиток до 01.12.1991 не перебував у колективній чи приватній власності та належав підприємству державної форми власності, а відтак на спірні правовідносини поширюється дія Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків". Для передачі гуртожитку до комунальної власності територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради останньою мало бути прийнято відповідне рішення в межах наданих законом повноважень із визначенням способу такої передачі - безоплатного, з частковою чи повною компенсацією, проте судом апеляційної інстанції встановлено, що будь-які дії позивачем не вживались, відповідне рішення Дніпровською міською радою не приймалося. На думку Верховного Суду, прийняття судом рішення щодо передачі у комунальну власність приміщень гуртожитку, право власності на які зареєстровано за відповідачем, повинно відбуватись на підставі національного законодавства та з урахуванням загальновизнаних міжнародних стандартів прав людини, зокрема, ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Дніпровською міською радою, як позивачем у справі, не було дотримано встановлений законом порядок передачі гуртожитків (зокрема, щодо прийняття рішення про включення гуртожитку до відповідних програм, тощо); звернення Дніпровської міської ради до суду мало передчасний характер.

У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій не встановлено підстав для поширення дії Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" на спірний гуртожиток, оскільки позивач не надав доказів на підтвердження його побудування саме за державні кошти. Як у справі № 904/10435/17, так і справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій було відмовлено міській раді у задоволенні позову, проте з огляду на різні фактичні обставини у справах.

У постанові від 07.07.2020 у справі № 927/513/19 за позовом Чернігівської міської ради до Приватного акціонерного товариства ?Чернігівоблбуд? про зобов`язання вчинити дії Верховний Суд зазначив про недоведення скаржником того, що спірний гуртожиток було побудовано або придбано до 01.12.1991 приватними або колективними власниками, зокрема відповідачем, за власні або залучені кошти, а тому, зважаючи на норми ч. 4 ст. 1 і п. 4 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що дія цього Закону поширюється на гуртожитки, які увійшли до статутного фонду (капіталу) організацій, створених під час приватизації чи корпоратизації та були фактично викуплені у держави в ході приватизації, у тому числі на спірний гуртожиток, переданий до статутного фонду ЗАТ "Чернігівоблбуд" у процесі приватизації об`єктів нерухомості у складі цілісного майнового комплексу "Чернігівоблбуд". Посилаючись на постанови Верховного Суду від 06.09.2018 у справі № 904/10435/17, від 29.07.2019 у справі № 927/224/18, Верховний Суд зазначив, що держава може приймати закони, які передбачають примусове відчуження права власності з мотивів суспільної необхідності, однією з яких є відсутність створення державою умов для забезпечення громадянам, які потребують соціального захисту, отримання житла безоплатно або за доступну для них ціну. Відтак примусова передача за рішенням суду у комунальну власність гуртожитку, який є власністю юридичної особи, для забезпечення конституційних гарантій (прав) соціально незахищених громадян України на житло, здійснена з дотриманням визначеної законом процедури і не може визнаватися порушенням Конституції, оскільки нею допускається можливість позбавлення власника належного йому майна для забезпечення суспільних потреб.

У постанові від 26.08.2021 у справі № 927/862/20 Верховний Суд зазначив, що господарські суди попередніх інстанцій, розглядаючи цю справу по суті позовних вимог установили відсутність доказів того, що спірний гуртожиток було побудовано або придбано до 01.12.1991 приватними або колективними власниками, зокрема, відповідачем, за власні або залучені кошти, а тому, зважаючи на положення ч. 4 ст. 1 і п. 4 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", суди дійшли правильного висновку про те, що дія цього Закону поширюється на гуртожитки, які увійшли до статутного фонду (капіталу) організацій, створених під час приватизації чи корпоратизації та були фактично викуплені у держави в ході приватизації, у тому числі на спірний гуртожиток, переданий до статутного фонду ЗАТ "Чернігівоблбуд" у процесі приватизації об`єктів нерухомості у складі цілісного майнового комплексу "Чернігівоблбуд".

Висновки судів попередніх інстанцій у справі, яка переглядається, жодним чином не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 927/513/19, від 26.08.2021 у справі № 927/862/20, скільки судами при розгляду спору у справі № 915/187/21, на підставі оцінки наявних у матеріалах справи доказів відповідно до вимог ст. 86 ГПК України, не було встановлено підстав для поширення дії Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" на спірний гуртожиток, як у справах № 927/513/19, № 927/862/20.

Аналіз висновків, зроблених у оскаржуваних судових рішень, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у вказаних вище постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, і ці висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами за інших встановлених судами попередніх інстанцій обставин, що зумовило прийняття відповідного рішення.

Отже, підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України немає.

Верховний Суд зазначає, що доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою поданих сторонами доказів і необхідності їх переоцінки і встановлення нових обставин справи, що відповідно до норм ст. 300 ГПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до положень ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Верховний Суд вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи про неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права не отримали підтвердження, Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що оскаржувана постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстав для їх зміни чи скасування немає, у зв`язку з чим касаційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржувані постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів підлягають залишенню без змін.

Оскільки суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на заявника касаційної скарги.

Керуючись ст. ст. 300 301 308 309 314 315 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Миколаївської міської ради залишити без задоволення, а постанову Південно - західного апеляційного господарського суду від 27.04.2023 та рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.12.2021 у справі № 915/187/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н. О.

Случ О.В.