ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2021 року

м. Київ

Справа № 906/1077/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок"

на рішення Господарського суду Житомирської області від 05.05.2020 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.09.2020 у справі

за позовом Фізичної особи-підприємця Сачука Сергія Михайловича

до Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок",

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача:

1) Комунальне підприємство "Міський ринок" Коростишівської міської ради,

2) Коростишівська міська рада Коростишівського району Житомирської області,

про визнання недійсним договору оренди

(у судовому засіданні взяли участь: представники: позивача - Сачук С. М. (особисто) та Слівінський А. О. (адвокат), відповідача - Невисевич М. В., Комунального підприємства "Міський ринок" Коростишівської міської ради - Папірник О. Є., Коростишівської міської ради - Слівінський А. О. (адвокат) та Кохан І. М. ),

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У жовтні 2019 року Фізична особа - підприємець Сачук С. М. звернувся до Господарського суду Житомирської області з позовом до Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" про визнання недійсним з моменту вчинення договору оренди від 31.12.2013 № 134 (далі - спірний договір № 134).

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з метою здійснення господарської діяльності на території ринку, що у м. Коростишеві по вулиці Шевченко, 40 позивач уклав з відповідачем спірний договір № 134, за умовами якого отримав в оренду торговельне місце площею 13,5 кв. м. замощене асфальтовим покриттям (далі - об'єкт оренди).

За умовами спірного договору № 134 відповідач зазначив себе власником об'єкта оренди з повним обсягом право - та дієздатності щодо розпорядження ним в статусі орендодавця, та що жодних прав на нього у третіх осіб немає. Водночас позивач після укладення довідався, що відповідачеві на території ринку, загальною площею 1,2 га, належать декілька об'єктів нерухомого майна, загальною площею 0,17 га, тоді як інші 1,03 га ринкової площі, у тому числі об'єкт оренди, являють собою об'єкт благоустрою ліквідованого колгоспного ринку у м. Коростишеві у вигляді асфальтового покриття земельної ділянки запасу, належної територіальній громаді цього міста в особі Коростишівської міської ради. На думку позивача, зазначені обставини встановлені у рішенні Господарського суду Житомирської області від
12.03.19 у справі № 906/41/19 та не підлягають доказуванню при вирішенні спору про недійсність спірного договору № 134, оскільки є преюдиціальними.

Позивач наголошує, що укладаючи спірний договір оренди № 134 відповідач ввів його в оману про свій титул власника об'єкта оренди, тоді як не мав останнього, а також розпорядився таким об'єктом оренди без згоди його власника - територіальної громади м. Коростишева.

Крім цього, позивач наголошує, що спірний договір № 134 порушує публічний порядок, зокрема, тому, що відповідач не відповідає визначенню ринку як суб'єкта господарювання, наведеному у Правилах торгівлі на ринках, затверджених наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 26.02.2002 № 57/188/84/105, оскільки не створений на відведеній за рішенням органу місцевого самоврядування земельній ділянці. Окрім того, виходячи із змісту пункту 1 частини 1 статті 13 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" про те, що об'єктами благоустрою населених пунктів є території загального користування, в тому числі асфальтове покриття, яким замощено об'єкт оренди, та у зв'язку із відсутністю у відповідача права оренди земельної ділянки під цим асфальтовим покриттям, останній не вправі надавати в оренду об'єкт, розміщений на такому об'єкті благоустрою.

В якості правових підстав позову позивач визначив положення статей 760, 761 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), згідно з якими предметом договору найму може бути індивідуально визначена річ та що право передання її в найм має власник речі, особа якій належать майнові права, або особа, уповноважена на укладення договору найму.

Крім цього, позивач посилався на положення статей 203, 227, 228, 230 ЦК України згідно з якими недійсним є правочин, якщо особа, яка його вчинила, не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності, а юридична особа - відповідного дозволу (ліцензії); якщо правочин спрямований на незаконне заволодіння майном територіальної громади; якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

На підставі викладених доводів позивач просив позов задовольнити та ураховуючи положень статті 236 ЦК України визнати спірний договір № 134 недійсним з моменту вчинення.

1.3. У відзиві на позовну заяву Підприємство Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" заперечило обґрунтованість доводів про відсутність у нього права на укладення спірного договору № 134, оскільки відповідно до п. п.
2.3.2,2.3.3 та п. п. 4.3.1 Статуту підприємство Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" вправі надавати в оренду продавцям на ринку торговельні місця, в тому числі торговельні майданчики № 18 та № 25 площею 6,75 кв. м кожен, які передані відповідачеві засновником райспоживспілкою, як внесок до статутного фонду підприємства. Об'єкти оренди також обліковуються на балансі Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок.

Окрім того, Підприємство Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" у відзиві на позовну заяву наголошувало, що підприємство здійснює свою господарську діяльність як ринок відповідно до Правил торгівлі на ПР "Кооперативний ринок", затверджених рішенням Коростишівської міської ради від
03.04.2014 № 762 (далі - Правила № 762). На підставі пункту 7 Правил № 762 розроблено та погоджено з Коростишівською міською радою проектну документацію щодо функціонального планування території ринку, розміщення приміщень, торгівельних місць і об'єктів, їх кількість і розмір.

Відповідач, з посиланням на пункт 19 Правил № 762, зазначав, що адміністрація ринку при наданні продавцям торгівельних місць на визначений термін укладає з ними письмову угоду, в якій зазначається її термін, асортимент (вид) товарів, що реалізуються, розташування торговельного місця та умови його оренди, розмір орендної плати тощо, тому договір оренди № 134 укладений правомірно і з цієї підстави.

Відповідач також наголошував і на тому, що обставини укладення договору оренди №134 досліджувалися судами при розгляді позову підприємства про стягнення з позивача подвійної неустойки за правилом статті 785 ЦК України, що підтверджується рішенням Богунського районного суду м. Житомира у цивільній справі № 295/6827/16ц, залишеним в силі постановою Апеляційного суду Житомирської області.

Доводи позивача про те, що відповідач по вул. Шевченка, 40 у м. Коростишеві має майно лише на площі 0,17 га, а решта 1,03 га ринкової площі належить територіальній громаді спростовуються фактами, встановленими рішенням Господарського суду Житомирської області від 22.03.2016 у справі № 906/609/15.

Вимога позивача визнати спірний договір № 134 недійсним з моменту вчинення задоволенню не підлягає також з тих підстав, що порушенням прав позивача можна було б вважати неможливість одержання ним того, на що він розраховував при його укладенні або виконанні. Та оскільки на позивача покладається обов'язок довести, яке його право чи законний інтерес як орендаря торговельних майданчиків № 18 та № 25 площею 6,75 кв. м кожен на ринку порушені укладеним договором оренди № 134, останній не довів цих обставин, як це вимагає стаття 215 ЦК України, що визначає підстави недійсності правочинів.

У свою чергу, здійснення ним діяльності з управління ринком без належного оформлення майнового права на об'єкт оренди чи права на земельну ділянку не є тими обставинами, з якими може бути пов'язано порушення права Позивача як орендаря торговельних майданчиків № 18 та № 25 площею 6,75 кв. м кожен на ринку.

Доводи позову про порушення укладеним договором оренди № 134 прав та інтересів територіальної громади міста Коростишева в особі Коростишівської міської ради не заслуговують на увагу, оскільки, по-перше, кожна особа самостійно захищає свої права в суді, по-друге, позивач не уповноважений органом місцевого самоврядування на представництво його прав та інтересів в господарському суді.

На підставі викладених заперечень, відповідач просив у позові відмовити.

1.4. У письмових поясненнях щодо предмету спору Коростишівська міська рада зауважила, що на підставі рішення 66 сесії міської ради від 18.12.2018 № 602 "Про прийняття на баланс Коростишівської міської ради основних засобів" - об'єкту благоустрою території у вигляді твердого замощення земельної ділянки асфальто-бетонним покриттям загальною площею 10200 кв. м. на території ринку по вул. Шевченка, 40 у м. Коростишеві (було предметом оскарження у справі № 906/41/19), було прийнято рішення 82 сесії міської ради від 15.10.2019 № 852, яким затверджено Положення про порядок надання в оренду окремих елементів благоустрою комунальної власності на території ринків Коростишівської міської ради, яким затверджено порядок надання в оренду елементів благоустрою та затверджено форму типового договору. Рішенням виконавчого комітету Коростишівської міської ради від 16.12.2019 № 203 надано фізичній особі-підприємцю Сачуку С. М. в оренду окремий елемент благоустрою - асфальто-бетонне покриття, площею 15,90 кв. м по вул. Шевченка, 40 у м.

Коростишеві. та укладено 17.12.2019 відповідний договір за № 536. На підставі викладеного, Коростишівська міська рада просила позов задовольнити та розглядати справу за відсутності її представника.

1.5. У письмових поясненнях щодо предмету спору Комунальне підприємство "Міський ринок" Коростишівської міської ради посилалося на рішенням 73 сесії Коростишівської міської ради 7 скликання № 721 від 23.04.2019, яким підприємству передано в оперативне управління об'єкт благоустрою території у вигляді твердого замощення земельної ділянки асфальто-бетонним покриттям загальною площею 10200 кв. м. вартістю 214 672 грн на території ринку по вул. Шевченка, 40 у м.

Коростишеві. Окрім того, рішенням Коростишівської міської ради від 16.05.2017 № 129 внесено зміни до планувальної документації території ринку, а рішенням виконавчого комітету від 29.08.2019 № 116 затверджено комплексну схему розташування тимчасових споруд і благоустрою на території ринку, якою було переплановано їх розміщення з метою покращення умов надання послуг тощо. На підставі викладеного, третя особа просила позов задовольнити.

1.6. Відповідач подав заяву про застосування позовної давності до вимог про визнання спірного договору № 134 недійсним (вх. № г/с 02-44/326/20 від
05.03.2020). Заявляючи про сплив позовної давності, відповідач зауважив, що спірний договір може визнаватися недійсним і припинятися лише на майбутнє, оскільки неможливо застосувати правило про двосторонню реституцію. Тому на підставі такого обґрунтування просив у позові відмовити.

1.7. Позивач у письмових поясненнях на заяву відповідача щодо застосування позовної давності наголошував, що момент визнання договору недійсним, в тому числі, оренди, визначено у статті 236 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Про порушення свого права спірним договором № 134 позивачеві стало відомо із судового рішення у справі № 906/41/19.

2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 05.05.2020 у справі № 906/1077/19 (суддя Машевська О. П. ), залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.09.2020 (Демидюк О.

О. - головуючий, судді Юрчук М. І., Тимошенко О. М. ) позов задоволено; визнано недійсним з моменту вчинення договір оренди від 31.12.2013 № 134, укладений між Фізичною особою-підприємцем Сачуком Сергієм Михайловичем та Підприємством Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок"; стягнуто з Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" на користь Фізичної особи-підприємця Сачука Сергія Михайловича судовий збір в розмірі 1 921,00 грн.

2.2. Надаючи оцінку позовним вимогам, з урахуванням установлених обставин справи, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, встановив, зокрема, що зі змісту пунктів Статуту Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" вбачається, що орендодавець станом на
31.12.2013 мав право здавати в оренду за плату орендарям лише ті торговельні місця та торговельні майданчики, які були передані йому засновником в оперативне управління як внесок до статутного капіталу.

Матеріалами справи не доведено статусу власника на об'єкт оренди за спірним договором, у тому числі не доведено і відповідну власність його засновника Коростишівської райспоживспілки, у звязку з чим суди дійшли висновку, що під час укладення Підприємством Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" із позивачем спірного договору оренди № 134 порушено положення статті 761 ЦК України, що у свою чергу є безумовною підставою для визнання його недійсним у відповідності до положень статей 203, 215 ЦК України.

Крім цього, суд зауважив, що Верховний Суд у постанові від 24.09.2019 у справі № 906/41/19 наголосив на тому, що скаржник не надав належних і допустимих доказів, які підтверджували би його право власності на спірне асфальтобетонне покриття, а тому немає підстав стверджувати, що внаслідок прийняття міськрадою рішення від
18.12.2018 № 602 "Про прийняття на баланс Коростишівської міської ради основних засобів" порушено права Коростишівської районної спілки споживчих товариств, що, у свою чергу, могло би бути підставою для скасування цього рішення. Доводи стосовно перебування спірного майна на балансі скаржника не є безспірною ознакою його права власності на спірне покриття. Акт, згідно з яким відповідне майно взято на баланс, не може свідчити про набуття права власності, не визначає підстав перебування майна у власності (володінні), його метою є визначення основних ознак майна належного його обліку.

Ураховуючи положення частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та відсутність акта приймання-передачі об'єкта оренди за спірним договором, визнання позивачем та відповідачем факту передачі в оренду лише асфальтобетонного покриття без будь-яких конструкцій орендодавця на торговельному майданчику та обставини встановлені судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі № 906/41/19, суди наголосили, що об'єкт оренди за спірним договором № 134 - торговельні майданчики № 18 та № 25 загальною площею 13,5 кв. м, являє собою асфальтобетонне покриття земельної ділянки запасу, належної територіальній громаді цього міста в особі Коростишівської міської ради.

Окрім того, суди зазначили, що орендодавець не довів, які конкретно індивідуальні властивості мають обидва торговельні майданчики, що відрізняють їх від інших на території ринку, а отже не спростував того, що об'єкт оренди (торговельні майданчики) являє собою замощену асфальтовим покриттям частину ґрунтового покриву земельної ділянки, яка знаходиться на території ринку.

Також, суди попередніх інстанцій звернули увагу, що на час укладення спірного договору № 134 діяв Закон України "Про благоустрій населених пунктів", який вимагав від суб'єктів у сфері благоустрою, зокрема, підприємств будь-якої форми власності, утримання в належному стані території та її використання за призначенням відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, тощо. Тобто за визначенням Закон України "Про благоустрій населених пунктів" територію ринку можна використовувати лише за її цільовим призначенням та необхідно утримувати у належному стані. Водночас, Орендодавець станом на 31.12.2013 здійснював та здійснює діяльність з управління ринком без належного оформлення майнового права на об'єкт оренди, яким є асфальтобетонне покриття території ринку.

Щодо заяви відповідача про застосування позовної давності місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, наголосив, що обставини які стали підставою для звернення позивача до суду із цим позовом, стали йому відомі після набрання законної сили рішенням Господарського суду Житомирської області від 12.03.2019 року у справі №906/41/19, тобто з 13.06.2019 року, відповідно застосування у даній справі строків позовної давності та відмова у позові з підстав спливу позовної давності, не буде відповідати таким засадам цивільного законодавства, як справедливість добросовісність і розумність.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї

3.1. Не погоджуючись рішенням Господарського суду Житомирської області від
05.05.2020 і постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від
22.09.2020 у справі № 906/1077/19, Підприємство Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

3.2. За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пунктів 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК України. Зокрема, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові взагалі не зазначив по суті, з яких підстав спірний договір визнано недійсним. Суди попередніх інстанцій не проаналізували підстави позову, зокрема те, що позивач намагається визнати спірний договір недійсним посилаючись на те, що договір порушує публічний порядок та вчинений під впливом оману. А отже, на думку скаржника, суди не застосували положення норм матеріального та процесуального права щодо недійсності правочину, без урахування висновку щодо застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом України у справі № 6-1528цс15 (постанова від 13.04.2016), Великою Палатою Верховного Суду у справі № 916/3156/17 (постанова від 04.06.2019), Верховним Судом у справах № 910/12959/18 (постанова від 03.10.2019), № 911/1171/18 (постанова від 13.02.2019) та № 910/9070/18 (постанова від 04.06.2019).

Крім цього, скаржник наголошує, що в оскаржуваних судових рішеннях допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, що згідно пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України є підставою для касаційного оскарження судових рішень. Зокрема, своїми рішеннями суди попередніх інстанцій відокремили поняття "торгівельний майданчик", "асфальтове покриття" та "земельна ділянка". Більш того, судами відокремлено асфальтове покриття від земельної ділянки, не враховано ряд обставин і фактів, які встановлені у інших рішеннях судів, що набрали законної сили та не потребують доказування. Скаржник наголошує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях допустили такі порушення норм матеріального та процесуального права щодо правовідносин, у яких відсутній висновок Верховного Суду, а саме не застосували положення частини 4 статті 75 ГПК України, зокрема не врахували обставини, встановлені рішенням господарського суду у справі № 906/490/15 та помилково врахували обставини встановлені рішенням господарського суду у справі № 906/41/19.

Крім цього, посилаючись на обставини встановлені у справі № 906/609/15 скаржник наголошує, що окремої уваги заслуговує питання "правомірних очікувань" щодо дотримання права на оренду земельної ділянки, вказуючи, що протягом останніх років у Коростишівської райспоживпілки існують "правові очікування" щодо отримання відповідного рішення уповноваженого органу - Коростишівської міської ради, згідно якого підприємство мало змогу отримати земельну ділянку в оренду.

3.3. Відзивів на касаційну скаргу не надійшло.

4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

4.2. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені статті 300 ГПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

З урахуванням положень статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції переглядає цю справу саме у межах доводів і вимог, наведених у касаційній скарзі.

4.3. Питання права та підстав касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлені виключні випадки касаційного оскарження судових рішень.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden").

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб.

Аналогічну правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18.

Відповідно до положень частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1); якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 287 ГПК України (пункт 4).

4.4. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, Верховний Суд зазначає про таке.

Як свідчать матеріали справи та установлено судами попередніх інстанцій,
31.12.2013 у простій письмовій формі між підприємством Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" та фізичною особою - підприємцем Сачуком Сергієм Михайловичем укладено договір оренди № 134 на таких основних умовах: предметом договору є торговельні майданчики № 18 та № 25 площею 6,75 кв. м. кожен (п.1.1); місцезнаходження торговельних майданчиків № 18, № 25 визначене на плані розміщення торговельних місць ринку (п.1.2) (у тексті - об'єкт оренди); об'єкт оренди належить Орендодавцеві на праві власності (п. 1.2); об'єкт оренди надається Орендодавцем у тимчасове платне користування Орендарю для провадження торговельної діяльності (п. 1.3); Сторони підтверджують, що вони мають правоздатність і дієздатність щодо укладення і виконання цього договору, а також щодо здійснення інших прав та обов'язків (п.1.4); Орендар набуває права користування об'єктом оренди з дати початку дії договору відповідно до п.6 (п.2.1); Орендодавець, зокрема, зобов'язується: а) передати у тимчасове користування Орендарю об'єкт оренди на умовах і в строк, передбачені цим договором (п. п.4.1.1); б) підтримувати територію, на якій розташований об'єкт оренди в належному санітарно-технічному стані (п.4.1.3); Орендодавець, зокрема, має право: а) здійснювати капітальний ремонт об'єкта оренди (п. п. 4.2.2); б) перемістити тимчасову споруду, що встановлена на орендованому торговельному місці, на штрафмайданчик ринку, в разі не звільнення Орендарем об'єкта оренди в 7- денний термін після припинення договору (п. п. 4.2.5); Орендар, зокрема, зобов'язується: а) використовувати об'єкт оренди за його цільовим призначенням відповідно до п.1.3 договору та не використовувати торговельне місце як складське приміщення (п. п. 4.3.2); б) самостійно і за власний рахунок здійснювати поліпшення робочого місця та його поточний ремонт за письмовим погодженням з Орендодавцем (п. п. 4.3.4); в) дотримуватися правил торгівлі на ринках тощо (п. п. 4.3.6); г) звільнити об'єкт оренди у 7- денний термін після припинення договору (п. п. 4.3.8); д) відшкодувати Орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об'єкта оренди у розмірі вартості відновлювальних робіт (п. п. 4.3.8, п.5.3). Орендар, зокрема, має право: а) за письмовою згодою Орендодавця здавати об'єкт оренди у суборенду (п. п. 4.4.4); б) вносити за згодою Орендодавця зміни до об'єкта оренди, здійснювати його реконструкцію, переобладнання та інші поліпшення (п. п. 4.4.6.).

За умовою п.6.1 договору №134 останній укладено на 1 рік з 01.01.2014 до
31.12.2014.

Відповідно до положень статті 162 ГПК України, звертаючись до суду, позивач у позовній заяві викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

При цьому предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин.

Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази.

Предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов'язку.

За змістом положень статті 236 ГПК України рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до таких правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду стосовно встановлених обставин і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до частини 1 статті 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Згідно зі статтею 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).

Згідно пп. "в" пункту 3 частини 1 статті 282 ГПК України мотивувальна частина постанови суду апеляційної інстанції має містити, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.

Проте, оскаржувані рішення та постанова у справі № 906/1077/19, яка розглядається, не відповідають зазначеним вимогам законодавства з огляду на наступне.

Так, предметом розгляду у справі № 906/1077/19 є вимоги про визнання недійсним договору оренди від 31.12.2013 № 134, предметом якого були торговельні майданчики № 18 та № 25, у кладеного строком на 1 рік.

При цьому, звертаючись із позовом у цій справі про визнання недійсним з моменту вчинення договору оренди від 31.12.2013 № 134 позивач, посилаючись на положення, зокрема, статей 228, 230 ЦК України, зазначав про те, що відповідач, не будучи власником предмета договору оренди, порушив публічний порядок щодо використання комунального майна та ввів позивача в оману щодо свого права на вчинення спірного договору.

Водночас, будь-яких висновків щодо позовних вимог ФОП Сачука С. М. про визнання недійсним договору оренди від 31.12.2013 № 134, заявлених з підстав вчинення цього договору з порушенням публічного порядку та під впливом обману, оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанова суду апеляційної інстанції не містять, що є порушенням вимог статей 236, 237, 269, 282 ГПК України.

У справах № 6-1528цс15, № 2а-12868/12/2670, № 916/3156/17, № 910/12959/18, № 911/1171/18 та № 910/9070/18, на правові висновки у яких посилається заявник касаційної скарги, оскаржуючи рішення та постанову з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, Верховний Суд України та Верховний Суд зробили висновки щодо застосування положень статей 203, 215, 228, 229, 230 ЦК України при вирішенні позовних вимог про визнання правочинів недійсними. При цьому судові рішення у зазначених справах були постановлені у межах заявлених позовних вимог, з розглядом всіх підстав заявлених позовів, що підтверджує підставу оскарження рішення місцевого господарського суду та постанови суду апеляційної інстанції у справі № 906/1077/19, яка розглядається, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у справі № 906/1078/19 (постанова від 02.12.2020) у подібних правовідносинах.

Крім цього, суди не встановили на захист яких порушених прав позивач подав позов про визнання недійсним спірного договору, укладеному на 1 рік (з 01.01.2014 по
31.12.2014) та не спростували доводи відповідача з цього приводу.

Порушення судами попередніх інстанцій наведених норм процесуального права при прийняті рішення та постанови унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК України).

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Ураховуючи те, що рішення та постанову прийнято з порушенням норм процесуального права, а також відповідно до положень пункту 3 частини 3 статті 310 ГПК України, ці судові рішення підлягають скасуванню, а справа № 906/1077/19 - передачі на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Оскільки справа № 906/1077/19 підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав відсутності висновків судів попередніх інстанцій щодо позовних вимог про визнання спірного договору недійсним з підстав вчинення його з порушенням публічного порядку та під впливом обману, доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі щодо неврахування судами першої та апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваних судових рішень правових позицій Верховного Суду України у справі № 6-1528цс15 (постанова від 13.04.2016), Великої Палати Верховного Суду у справі № 916/3156/17 (постанова від 04.06.2019), Касаційного господарського суду складі Верховного Суду у справі № 911/1171/18 (постанова від
13.02.2019), у справі № 910/9070/18 (постанова від 04.06.2019) та у справі № 910/12959/18 (постанова від 03.10.2019), Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі № 2а-12868/12/2670 (постанова від 08.08.2019) підлягають врахуванню місцевим господарським судом під час нового розгляду справи № 906/1077/19, виходячи зі встановлених фактичних обставин у цій справі.

4.5. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, Верховний Суд зазначає таке.

Зі змісту касаційної скарги убачається, що в обґрунтування цієї підстави касаційного оскарження, скаржник наголошує, що судами попередніх інстанцій порушено положення частини 4 статті 75 ГПК України, у контексті визначення понять "торгівельний майданчик ", "асфальтове покриття" та "земельна ділянка", зокрема не враховано обставини встановлені рішенням господарського суду у справі № 906/490/15 та безпідставно прийнято до уваги обставини встановлені рішенням господарського суду у справі № 906/41/19.

Крім цього, посилаючись на обставини встановлені у справі № 906/609/15 скаржник наголошує, що окремої уваги заслуговує питання "правомірних очікувань" щодо дотримання права на оренду земельної ділянки, вказуючи, що протягом останніх років у Коростишівської райспоживпілки існують "правові очікування" щодо отримання відповідного рішення уповноваженого органу - Коростишівської міської ради, згідно якого підприємство мало змогу отримати земельну ділянку в оренду.

Із змісту зазначених доводів скаржника слідує, що Підприємство Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" посилається на необхідність викладення Верховним Судом висновку щодо застосування норм процесуального права, а саме положень частини 4 статті 75 ГПК України.

У ході касаційного перегляду оскаржуваних рішень у цій справі, колегією суддів Касаційного господарського суду встановлено, що Верховний Суд у своїх постановах неодноразово викладав позицію щодо застосування положень частини 4 статті 75 ГПК України. Зокрема, у постанові від 14.01.2020 у справі № 911/1558/18 Верховний Суд наголосив, що "Згідно з імперативною нормою частини 4 статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Дійсно, преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає у неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.".

Крім цього, у постанові від 22.10.2019 у справі № 910/2039/18 Верховний Суд наголосив, що "Згідно з частиною 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Так, преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акта, який набрав законної сили.

Норми статті 129-1 Конституції України визначають, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.99 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.".

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), наголошувала, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

З викладеного слідує, що Верховний Суд вже надав висновок у питанні застосування положень статті 75 ГПК України в тому числі і частини 4 цієї статті.

В цілому доводи скаржника у цій частини зводяться до заперечень обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій, і до переоцінки доказів по справі, та фактично - до незгоди з ухваленими рішеннями судів попередніх інстанцій, що виходить за межі повноважень Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Посилання скаржника на необхідність з'ясування питання "правомірних очікувань" особи щодо дотримання права на оренду земельної ділянки, Верховним Судом відхиляються, оскільки предметом спору у цій справі є визнання недійсними договору оренди торгівельного майданчика, питання щодо надання або навпаки будь-яких земельних ділянок в оренду у межах справи № 906/1077/19 не розглядалося.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.

З огляду на те, що після відкриття касаційного провадження у цій справі виявилося, що Верховний Суд, зокрема, у постановах від 14.01.2020 у справі № 911/1558/18 та від 22.10.2019 у справі № 910/2039/18 вже виклав висновок щодо питання застосування норми права, а саме частини 4 статті 75 ГПК України, зокрема щодо порядку застосування цієї норми, порушеного в касаційній скарзі і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку, колегія суддів Касаційного господарського суду на підставі вказаного пункту 4 частини 1 статті 296 ГПК України дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" з підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 3 частини 2 статті 297 ГПК України.

5. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

5.1. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

5.2. Ураховуючи наведене, зважаючи на межі повноважень суду касаційної інстанції, який не здійснює дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінки, тобто об'єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права, ухвалені у справі рішення та постанову судів попередніх інстанцій необхідно скасувати, а касаційну скаргу - задовольнити частково.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 316, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційне провадження в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України закрити, в решті касаційну скаргу Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Житомирської області від 05.05.2020 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.09.2020 у справі № 906/1077/19 скасувати, а справу № 906/1077/19 передати на новий розгляд до Господарського суду Житомирської області.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ