Історія справи

Ухвала КАС ВП від 28.02.2021 року у справі №804/2811/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 804/2811/16

касаційне провадження № К/9901/41988/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Гончарової І. А.,

суддів - Олендера І. Я., Ханової Р. Ф.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 червня 2016 року (головуючий суддя - Павловський Д. П. )

та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2017 року (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Ясенова Т. І.; судді - Головко О. В., Суховаров А. В. )

у справі № 804/2811/16

за позовом ОСОБА_1

до Дніпродзержинської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Дніпропетровській області

про скасування податкового повідомлення-рішення,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2016 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1; позивач; платник) звернувся до суду з адміністративним позовом до Дніпродзержинської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Дніпропетровській області (далі - Дніпродзержинська ОДПІ; відповідач; контролюючий орган) про скасування податкового повідомлення-рішення від 21 жовтня 2015 року № 28470-17.

Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 16 червня 2016 року в задоволенні адміністративного позову відмовив повністю.

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 16 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції залишив без змін.

ОСОБА_1 звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 червня 2016 року, ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2017 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Зокрема наголошує на тому, що до моменту державної реєстрації договір оренди земельної ділянки не породжує жодних прав та обов'язків для сторін, а об'єкт оренди взагалі вважається не переданим.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 29 березня 2017 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1.

Відзиву на касаційну скаргу від відповідача не надійшло, що в силу частини 4 статті 338 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Згідно з підпунктом 4 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

20 березня 2018 року касаційну скаргу передано до Верховного Суду в порядку, передбаченому Розділом VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).

Переглядаючи оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ними норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 21 жовтня 2015 року № 28470-17, згідно з яким ОСОБА_1 визначено суму податкового зобов'язання з орендної плати з фізичних осіб у розмірі 46764,96 грн.

Підставою для прийняття вказаного акта індивідуальної дії слугувало те, що відповідно до договору оренди земельної ділянки від 14 травня 2013 року № 12676 Дніпродзержинська міська рада до 28 грудня 2022 року передала в оренду позивачу земельну ділянку, площею 0,0944 га, за адресою: АДРЕСА_1, для розміщення нежитлової будівлі, у тому числі: 0,0777 га - під будівлями та спорудами; 0,0167 га - під проходами, проїздами та площадками.

При цьому з'ясовано, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 10 жовтня 2000 року набув право власності на нежитлову будівлю, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Державну реєстрацію права власності на це нерухоме майно засвідчено за реєстраційним номером 4243526 від 11 квітня 2005 року.

Земельна ділянка, на якій знаходиться об'єкт нерухомості, перебував у користуванні позивача на підставі рішення виконавчого комітету міської ради від 17 травня 2001 року № 198.

У зв'язку із втратою чинності пунктом 1 названого рішення Дніпродзержинською міською радою рішенням від 28 грудня 2012 року № 625-30/VІ надано юридичним та фізичним особам земельні ділянки несільськогосподарського призначення по матеріалах інвентаризації та визначено права на них згідно з додатком, до яких відноситься оренда земельної ділянки, площею 0,0944 га, для розміщення нежитлової будівлі, за адресою: АДРЕСА_1.

Пунктом 3.2 вказаного рішення землекористувачів зобов'язано звернутися до відповідного органу для здійснення державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок відповідно до вимог чинного законодавства.

04 листопада 2015 року, тобто вже після прийняття спірного акта індивідуальної дії, ОСОБА_1 звернувся до відповідних органів для здійснення державної реєстрації договору оренди земельної ділянки від 14 травня 2013 року № 12676.

Відповідно до листа про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень від 10 листопада 2015 року № 05-08/1597 причиною відмови у державній реєстрації права оренди на розглядувану земельну ділянку послугувало неперерахування адміністративного збору та плати за надання витягу з Державного реєстру прав.

Надаючи оцінку правомірності прийняття відповідачем оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, Верховний Суд виходить із такого.

За змістом підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - ПК України) платою за землю є загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідно до пункту 269.1 статті 269 ПК України платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Останні ж, як визначає зміст підпункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України, це особи, яким, зокрема, на умовах оренди надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності.

Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункт 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України).

Підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України передбачено, що об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

Згідно з пунктом 287.1 статті 287 ПК України власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.

Відповідно до пункту 287.6 статті 287 ПК України при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

За правилами пункту 287.7 статті 287 ПК України у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами, у тому числі зазначеними у пунктах
276.1,276.4 статті 276, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).

При цьому частинами 1 , 2 статті 120 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Аналогічним чином перехід права власності та права користування на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об'єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов'язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.

Принцип економічної обґрунтованості справляння плати за землю як майнового податку полягає в покладенні обов'язку з його сплати на особу, яка має юридичну можливість отримувати прибуток від використання землі, тобто обов'язок із перерахування до бюджету, зокрема, орендної плати пов'язується саме з фактичним отриманням особою права користування земельною ділянкою.

Як встановлено судами, позивач є власником нежитлової будівлі, за земельну ділянку під якою відповідачем згідно з податковим повідомленням-рішенням від 21 жовтня 2015 року № 28470-17 нараховано орендну плату після укладення ним із Дніпродзержинською міською радою договору оренди землі від 14 травня 2013 року №
12676.

Натомість неналежне оформлення договору оренди земельної ділянки (відсутність державної реєстрації) з вини орендаря, не звільняє останнього від обов'язку перерахування плати за землю, на якій розташоване набуте ним майно.

З огляду на викладене та враховуючи, що за правилами частини 2 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а суди попередніх інстанцій не допустили порушення норм процесуального права, які б могли вплинути на встановлення дійсних обставин справи, та правильно застосували норми матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржених судових рішень - без змін.

Керуючись частиною другою розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 червня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І. А. Гончарова

Судді І. Я. Олендер

Р. Ф. Ханова