Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

27 квітня 2020 року

Київ

справа №813/1455/17

адміністративне провадження №К/9901/3580/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Уханенка С.А.,

суддів - Кашпур О.В., Радишевської О.Р.

розглянув у попередньому судовому засіданні як суд касаційної інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року (головуючий суддя Онишкевич Т.В., судді Іщук Л.П., Хобор Р.Б.),

У С Т А Н О В И В:

I. Суть спору

1. У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС) про визнання протиправним і скасування рішення від 15.03.2017 №78-17 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов`язання визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. Позов обґрунтував тим, що він не може повернутися до країни своєї громадянської належності ( Ємену ) через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних переконань, а також через загрозу його життю внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини в Ємені. Вважав, що оскаржуване рішення прийнято відповідачем без урахування всіх обставин, які мають юридичне значення і дають підстави для отримання ним захисту в Україні.

ІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

3. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 06 липня 2017 року (головуючий суддя Брильовський Р.М., судді Гулик А.Г., Братичак У.В.) відмовлено у задоволенні позову.

4. Суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 виїхав з Ємену в Україну на навчання ще у 2009 році, тобто до початку збройного конфлікту у країні походження. Звернувся позивач до міграційної служби у зв?язку із загрозою видворення за межі території України за невиконання рішення Тернопільського МВ УДМС України у Тернопільській області від 25 серпня 2016 року про примусове повернення, а не через те, що у Ємені відбувається внутрішній збройний конфлікт і систематичне порушення прав людини, або внаслідок побоювань зазнати переслідування на Батьківщині. Отже, позивач не відповідає умовам, з якими Закон України від 08.07.2011 №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон №3671) пов?язує надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

5. Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 15 листопада 2017 року скасував постанову суду першої інстанції та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково: визнав неправомірним і скасував рішення ДМС від 15.03.2017 №78-17 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язав ДМС повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11 жовтня 2016 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

6. Погодившись із висновком окружного суду в частині відсутності підстав кваліфікувати позивача як біженця, суд апеляційної інстанції водночас уважав помилковою позицію ДМС, підтриману судом першої інстанції, щодо відсутності підстав для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, враховуючи інформацію по країні його походження.

III. Провадження в суді касаційної інстанції

7. У касаційній скарзі ДМС, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвалену ним постанову та прийняти нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позову.

8. Викладені у касаційній скарзі доводи перекликаються з висновками суду першої інстанції щодо відсутності у позивача підстав для надання йому захисту в Україні.

9. Позивачем не подано відзиву на касаційну скаргу.

10. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

ІV. Встановлені судами фактичні обставини справи

11. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Ємен, за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин, неодружений.

12. В Україну позивач прибув у 2009 році з метою навчання. У червні 2016 року закінчив Тернопільський національний медичний університет імені І.Я. Горбачевського, здобувши ступінь спеціаліста за спеціальністю "Стоматологія".

13. Термін дії посвідки ОСОБА_1 на тимчасове проживання в Україні закінчився 20.08.2016.

14. 25.08.2016 Тернопільським МВ УДМС України у Тернопільській області на підставі статті 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" прийнято рішення про примусове повернення з України громадянина Республіки Ємен ОСОБА_1 з терміном виїзду до 21.09.2016. Позивач вказане рішення не виконав.

15. 11.10.2016 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління ДМС України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

16. У заяві зазначив, що не може повернутися до Ємену, оскільки там триває війна і його можуть вбити. З його рідних у Ємені майже нікого не залишилося, батьки живуть у Саудівській Аравії, звідки він і сам родом, але поїхати туди не може, бо не має відповідної реєстрації. Повідомив, що закінчив університет і мав намір продовжити термін дії посвідки на проживання в Україні, але не зміг. В Україні в нього є наречена, з якою він планує одружитися. Просив надати йому захист в Україні, оскільки його життю в Ємені загрожує небезпека.

17. Рішенням ДМС від 15.03.2017 №78-17 ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу п?ятого частини першої статті 6 Закону №3671.

18. Згідно з письмовим висновком спеціаліста територіального органу міграції від 15.02.2017, покладеним в основу вказаного рішення, заява шукача захисту є необґрунтованою та має ознаки зловживання (задля легалізації) процедурою надання притулку в Україні, тобто в нього немає підстав для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, відповідно до умов, передбачених пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону №3671.

19. Зокрема зазначено, що заявник не може бути кваліфікований біженцем, оскільки він не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Водночас на підставі аналізу інформації по країні походження зроблено висновок про те, що у разі повернення до Ємену заявнику буде загрожувати ризик зазнати поводження, забороненого статтями 2 і 3 Європейської конвенції, і альтернативи внутрішнього переміщення у Ємені немає. Проте до ГУДМС у Львівській області заявник звернувся не під час свого законного перебування в Україні, а лише через 2.5 місяці після прийняття рішення про його примусове повернення, що свідчить про його намір легалізуватися у такий спосіб та ставить під сумнів обґрунтованість заявлених побоювань та звернення в цілому.

V. Позиція Верховного Суду

20. За змістом частини п?ятої статті 10 Закону №3671) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

21. Згідно з абзацом п?ятим частини першої статті 6 Закону №3671 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

22. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону № 3671 біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

23. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671 визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

24. Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

25. Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004 у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.

26. Відповідно до судової практики Європейського суду з прав людини, яка має враховуватися при вирішенні справ адміністративної юрисдикції (частина друга статті 8 КАС України в редакції, чинній до 15.12.2017, частина друга статті 6 КАС України в редакції, чинній з 15.12.2017), вислання осіб у країни, де вони можуть зазнати переслідувань, є порушенням статті 3 Конвенції.

27. Так, у рішенні від 28 червня 2011 року у справі Sufi and Elmi v.The United Kingdom (заяви 8319/07 і 11449/07) ЄСПЛ дійшов висновку, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

28. Таким чином, якщо повернення до країни походження є таким, що може порушувати статтю 3 Конвенції, то особа, якій загрожує повернення до цієї країни походження, має вважатися такою, що потребує додаткового захисту.

29. Як убачається з письмового висновку відповідача від 15.02.2017 у цій справі, аналізом інформації по Республіці Ємен станом на лютий 2017 року встановлено, що збройний конфлікт у Ємені між повстанцями-хуситами і коаліцією на чолі з Саудівською Аравією, який триває з 2014 року, характеризується високою інтенсивністю загального насилля, серйозними порушеннями прав людини, існуванням реального ризику для життя та застосування поводження, забороненого статтею 3 Конвенції.

30. У висновку також йдеться про неможливість застосування альтернативи внутрішнього переміщення у цій справі, враховуючи, що конфлікт у Ємені не є локалізованим.

31. Беручи до уваги проаналізовану відповідачем інформацію, суд апеляційної інстанції слушно зазначив про необґрунтованість кінцевого висновку останнього щодо відсутності умов для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

32. Аргументи ДМС, підтримані судом першої інстанції, щодо порушення позивачем строку, передбаченого частино п?ятою статті 5 Закону №3671, для звернення із заявою про надання захисту в Україні, а також щодо його бажання легалізуватися у такий спосіб на території України не спростовують наявності загрози життю і безпеці позивача в разі повернення до країни громадянської належності та не є умовами, визначеними у частині першій статті 6 Закону №3671, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

33. З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо необґрунтованості оскаржуваного рішення ДМС та наявності підстав для їх скасування.

34. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що судове рішення ухвалено з порушенням норм матеріального чи процесуального права.

Керуючись статтями 343, 350, 355, 356, 359 КАС України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню.

Головуючий: С.А. Уханенко

Судді: О.В. Кашпур

О.Р. Радишевська