Історія справи

Ухвала КАС ВП від 09.12.2019 року у справі №420/1618/19

ПОСТАНОВА

Іменем України

27 січня 2020 року

Київ

справа №420/1618/19

адміністративне провадження №К/9901/33242/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Мартинюк Н.М.,

суддів Дашутіна І.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянув у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №420/1618/19

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області

про визнання протиправним і скасування наказу, зобов`язання вчинити дії,

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 травня 2019 року (прийняту у складі: головуючого судді Вовченко O.A.)

і постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 31 жовтня 2019 року (прийняту у складі: головуючого судді Стас Л.В., суддів Турецької І.О., Шеметенко Л.П.).

УСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просила:

- визнати протиправним і скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №52 від 18 березня 2019 року про відмову ОСОБА_1 у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (надалі також - «ГУ ДМС України в Одеській області») прийняти заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, не врахував належність позивача до окремої соціальної групи - жінка. Суб`єктивні побоювання позивача підтверджуються інформацією стосовно ситуації по країні її походження. Окрім того, позивач надала текст рішення суду на підтвердження її порушеного права в країні її походження, проте це залишилось поза увагою відповідача. Позивач вважає рішення ГУ ДМС України в Одеській області необґрунтованим і протиправним, оскільки це рішення приймалося без урахування і без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи позивача.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 24 травня 2019 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 31 жовтня 2019 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Приймаючи зазначені рішення суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач не довела існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі у країні своєї громадянської належності через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Заявлена позивачем у її заявах від 4 вересня 2017 року і від 18 березня 2019 року інформація носить загальний характер і не підтверджена достовірними доказами.

Відповідно до положень частини шостої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» однією з підстав для прийняття рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наявність чинного рішення про відмову у визнанні особи, що звернулась за захистом, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктах 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якщо зазначені умови не змінились.

Рішенням Державної міграційної служби України №107-18 від 23 березня 2018 року відмовлено громадянці Йорданії ОСОБА_1 у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене рішення є чинним, що, зокрема, підтверджено рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2018 року у справі №815/2264/18, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2018 року та ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2019 року. Водночас заявлена позивачем 18 березня 2019 року інформація не містить нових, обґрунтованих, достовірних і несуперечливих відомостей про події переслідувань та утисків у країні походження її особисто за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

Отже, суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку, що відповідач зробив обґрунтований висновок стосовно відсутності нових підстав і наявності не скасованого рішення міграційного органу про відмову позивачу у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Тому повторне звернення позивача розглядається як зловживання процедурою з метою легалізації на території України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 травня 2019 року і постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 31 жовтня 2019 року, і ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги повністю.

Зокрема, скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій при вирішенні справи неповно встановили всі обставини справи, чим порушили норми процесуального права, і неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. В обґрунтування касаційної скарги позивач посилається на те, що відповідач і суди попередніх інстанцій не взяли до уваги інформацію стосовно ситуації по країні походження позивача, яка виключає можливість прийняття рішення про відмову у прийнятті заяви про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також скаржник вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій не врахували, що її заява відповідає критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", у зв`язку з чим вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні позову.

Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін. Зокрема, відповідач вказує на те, що чергове звернення позивача від 18 березня 2019 року до ГУ ДМС України в Одеській області є очевидно необґрунтованим і не містить жодних нововиявлених обставин, які б дозволяли повторно розглянути клопотання в контексті визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Відповідач вважає, що історія переслідування позивача є необґрунтованою і не містить підстав для надання захисту в Україні у відповідності до умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Зазначені обставини були повністю розглянуті ГУ ДМС України в Одеській області, ДМС України і судами. Причиною повторного звернення позивача за міжнародним захистом було ймовірне переслідування її з боку колишнього чоловіка у разі її повернення до Йорданії. Однак, зазначені обставини були всебічно проаналізовані та досліджені під час попереднього розгляду заяви позивача про надання міжнародного захисту. Крім того, надана позивачем до заяви від 18 березня 2019 року копія судового рішення не розглядалась ГУ ДМС України в Одеській області як нововиявлена обставина, оскільки зазначений документ був оцінений під час попереднього розгляду клопотання позивача ГУ ДМС України в Одеській області і центральним апаратом ДМС України під час прийняття відповідного рішення.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Судами першої й апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянкою Хашимітського королівства Йорданії, уродженкою Кувейту, на момент виїзду з країни громадянської належності проживала за адресою: АДРЕСА_1 . За національністю - арабка, за віросповіданням - мусульманка-суніт. Рідна мова - арабська, володіє англійською мовою на початковому рівні. За сімейним станом - незаміжня. На Батьківщині у заявниці залишились проживати п`ятеро синів і донька.

Позивач вибула з Йорданії 28 липня 2017 року авіарейсом Амман (Йорданія) - Анкара (Туреччина). У подальшому 29 липня 2017 року позивач легально прибула до України авіарейсом Анкара (Туреччина) - Одеса (Україна) на підставі паспортного документа громадянина Йорданії серії НОМЕР_1 .

4 вересня 2017 року позивач звернулась із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до територіального підрозділу ДМС України.

Рішенням ДМС України №107-18 від 23 березня 2018 року відмовлено у визнанні громадянки Йорданії ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених пунктами 1 або 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Не погодившись із вказаним рішенням ДМС України позивач звернулась до суду з відповідним позовом. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2018 року у справі №815/2264/18, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2018 року та ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2019 року, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ДМС України про визнання неправомірним і скасування рішення №107-18 від 23 березня 2018 року про відмову у визнанні громадянки Йорданії ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

18 березня 2019 року позивач повторно звернулась до Управління з питань шукачів захисту і соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною повторного звернення за міжнародним захистом позивач вказала переслідування з боку її колишнього чоловіка у разі її повернення до Йорданії.

За результатами розгляду особової справи заявника №2019OD0046 наказом ГУ ДМС України в Одеській області №52 від 18 березня 2019 року відмовлено громадянці Йорданії ОСОБА_1 у прийнятті заяви про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до частини шостої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (надалі також - «Закон») біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частинами першою і другою статті 5 Закону, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною п`ятою статті 5 Закону передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до частини шостої статті 5 Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Так, за змістом частини першої статті 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин», а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з частиною шостою статті 8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначають Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 5 жовтня 2011 року за №1146/19884 (надалі також - «Правила №649»).

Відповідно до пункту 2.1 Правил №649 уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом:

а) встановлює особу заявника;

б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб);

в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків;

г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку;

ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);

е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;

є) проводить дактилоскопію заявника;

ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи;

з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.

Відповідно до пунктів 2.4, 2.5 Правил №649 у разі наявності передбачених Законом підстав орган міграційної служби ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Аналізуючи вищенаведені положення законодавства, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, поданими особами, яким раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю відповідних підстав у тому випадку, якщо не змінились умови. Отже, якщо визначені умови змінились, у центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відсутні підстави для відмови в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У статті 33 Глави 3 Розділу 2 Директиви Європейського парламенту та ради ЄС 2013/32/EU від 26 червня 2013 року «Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту» (перероблена) міститься перелік випадків, коли держави можуть визнати заяву про надання міжнародного захисту неприйнятою до розгляду, серед яких: інша держава надала міжнародний захист; держава, яка не є членом ЄС, вважається першою країною, яка надала заявнику притулок; згідно зі статтею 35 країна, яка не є членом ЄС, вважається безпечною для заявника третьою країною; згідно зі статтею 38 заява є повторною заявою, в якій заявник не надав або в якій не були виявлені нові дані або висновки, які стосуються розгляду заявника в якості особи, що має право на міжнародний захист відповідно до Директиви 2011/95/EU.

Відповідно до пункту 36 Директиви Європейського парламенту та ради ЄС 2013/32/EU від 26 червня 2013 року якщо заявник подає повторно заяву без надання нових доказів або аргументів неспіврозмірно було б вимагати від держави-члена ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. В таких випадках держави-члени повинні відхилити заяву як неприпустиму для розгляду згідно принципу неприпустимості повторного розгляду.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 4 вересня 2017 року позивач звернулась до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причина звернення за міжнародним захистом - загроза зазнати переслідувань з боку синів її колишнього першого чоловіка, які погрожували їй, оскільки бажали розлучення її з їхнім батьком.

Рішенням ДМС України від 23 березня 2018 року №107-18 відмовлено у визнанні громадянки Йорданії ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту".

Не погоджуючись з цим рішенням позивач оскаржила його до суду. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2018 року у справі №815/2264/18, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2018 року та ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2019 року, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ДМС України про визнання неправомірним і скасування рішення №107-18 від 23 березня 2018 року про відмову у визнанні громадянки Йорданії ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

18 березня 2019 року позивач повторно звернулась до Управління з питань шукачів захисту і соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною повторного звернення за міжнародним захистом позивач вказала переслідування з боку її колишнього чоловіка у разі її повернення до Йорданії. Однак, як встановлено відповідачем і судами попередніх інстанцій, вказана причина повторного звернення позивача за захистом вже досліджувалась органами міграційної служби під час першого звернення позивача.

Отже, на підставі викладеного Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що заявлена позивачем інформація під час повторного звернення за міжнародним захистом не містить нових, обґрунтованих, достовірних та несуперечливих відомостей про події переслідувань та утисків на Батьківщині її особисто за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

Крім того, підставам під час першого звернення позивача за міжнародним захистом, які є ідентичними підставам під час повторного звернення позивача, вже надано правову оцінку не лише органами міграційної служби, але й судами під час розгляду справи №815/2264/18.

Зокрема, у вказаному рішенні Одеського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2018 року у справі №815/2264/18 суд дійшов висновку, що матеріалами особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду заявниці з Йорданії з позиції надання міжнародного захисту в Україні. Ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками у значенні статусу біженця відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Зокрема, в неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також судом у вказаному рішенні встановлено, що позивачем було подано позов до Йорданського суду проти колишнього чоловіка та його дітей, однак у квітні 2015 року позивач відмовилась від зазначеного позову. Також в рішенні зазначено, що, як пояснила позивач, від того часу вона не зазнавала жодних підтверджених погроз або спроб вбивства ані перебуваючи на території країни громадянської належності, ані знаходячись за її межами. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду у справі №815/2264/18 встановлено, що факти, повідомлені позивачем стосовно власних переслідувань зі сторони родичів в країні громадянського походження, не можуть бути визнаними як підстава для надання заявниці статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Також у постанові П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2018 року у справі №815/2264/18 апеляційний суд дійшов висновку, що апелянтом (позивачем) взагалі не надано доказів того, що вона підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту. Також, докази того, що вона змушена була прибути до України або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання у матеріалах справи відсутні.

З огляду на викладене висновки органу міграційної служби про те, що позивачем не наведено фактів переслідувань її в країні громадської належності за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань є обґрунтованими.

Позивачем не було доведено існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі у країні своєї громадянської належності через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.

Згідно з частиною шостою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

За такого правового врегулювання і обставин справи Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що підстави, викладені у заяві від 18 березня 2019 року, схожі з підставами, які були вказані позивачем у попередній заяві від 4 вересня 2017 року. А тому відповідач зробив обґрунтований висновок про те, що за відсутності нових підстав та за наявності не скасованого рішення міграційного органу про відмову позивачу у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повторне звернення позивача розглядається як зловживання процедурою з метою легалізації на території України.

Колегія суддів вважає такий висновок і оскаржуваний наказ правомірним, оскільки аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні її громадянської належності дозволяє зробити висновок про те, що позивач не довів неможливість повернення до країни своєї громадянської належності через об`єктивні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Окрім того, Верховний Суд відхиляє аргументи позивача у касаційній скарзі щодо не прийняття відповідачем і судами попередніх інстанцій до уваги інформації стосовно ситуації по країні походження позивача з огляду на наступне.

Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Верховний Суд зазначає, що відповідач при прийнятті рішення провів збір та аналіз інформації про країну походження та особу заявника. За наслідками такої перевірки не встановлено фактів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними. Одночасно, зазначене було досліджено судами попередніх інстанцій під час розгляду цієї справи.

Також колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що факти, повідомлені позивачем у заявах від 4 вересня 2017 року та від 18 березня 2019 року, носять загальний характер, а тому не можуть бути визнані підставою для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд зазначає, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на повно встановлених обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка, з правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів зазначає, що доводи наведені у касаційній скарзі, не спростовують правильність висновків судів першої й апеляційної інстанцій, а відтак відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.

У контексті оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на результат касаційного перегляду справи судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 травня 2019 року і постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 31 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

……………………………

…………………………….

…………………………….

Н.М. Мартинюк

І.В. Дашутін

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду