Історія справи

Ухвала КАС ВП від 24.07.2019 року у справі №826/245/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

22 серпня 2019 року

Київ

справа №826/245/16

адміністративне провадження №К/9901/17191/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я. О., судді Желєзного І. В., судді Коваленко Н. В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Спортивний клуб "Солом'янський" до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Ковальчука С. П., третя особа Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк", про скасування рішень та зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва у складі судді Кузьменко В. А. від 21 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів Глущенко Я. Б., Бєлової Л. В., Кузьмишиної О. М. від 22 березня 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Спортивний клуб "Солом'янський" (далі - позивач, ТОВ "Спортивний клуб "Солом'янський") звернулося до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Ковальчука С. П (далі - відповідач), третя особа Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - третя особа, ПАТ "Дельта Банк"), в якому просило:

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 12060557 від 01 квітня 2014 року та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 12060578 від 01 квітня 2014 року, прийняті приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком Сергієм Павловичем, щодо заміни умов обтяження нерухомого майна: АДРЕСА_1, з № 1 по № 21 (групи приміщень № 91) в літ. А.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2017 року, адміністративний позов задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що державна реєстрація прав на підставі договору відступлення прав вимоги від 27 вересня 2013 року відповідачем здійснена з порушенням вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 01 липня 2004 року № 1952-IV (далі-Закон № 1952-IV).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, Публічне акціонерне товариство "Дельта банк" звернулося із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2017 року і прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу подано 05 квітня 2017 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 06 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 826/245/16, витребувано матеріали справи.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 серпня 2019 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів, суддею-доповідачем визначено суддю Берназюка Я. О., суддів Желєзного І. В. та Коваленко Н. В.

Ухвалою Верховного Суду від 23 липня 2019 року прийнято до свого провадження справу № 826/245/16 та рекомендовано надати сторонам додаткові письмові пояснення у межах доводів касаційної скарги.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 09 жовтня 2006 року між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством "Кредитпромбанк" укладено кредитний договір № 49.29/26/06-Z.

09 жовтня 2006 року між позивачем та ПАТ "Кредитпромбанк" укладено іпотечний договір № 49.8/26/1265/06, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко І. С. та зареєстрований в реєстрі за № 4907.

Відповідно до пункту 1.1 іпотечного договору від 09 жовтня 2006 року у забезпечення зобов'язань за кредитним договором від 09 жовтня 2006 року №49.8/26/06-Z позивач надав ПАТ "Кредитпромбанк" в іпотеку нежилі приміщення, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, з № 1 по № 21 (групи приміщень №91) в літ. А, загальною площею 428,10 кв. м. (далі - нерухоме майно).

27 вересня 2013 року між Публічним акціонерним товариством "Кредитпромбанк" (продавець) та Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (покупець) укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко Д. Г. та зареєстровано в реєстрі за № 2466. Разом з тим, цим приватним нотаріусом державну реєстрацію заміни умов обтяження не було здійснено.

Заяву про державну реєстрацію іпотеки та обтяження на підставі договору відступлення прав вимоги від 27 вересня 2013 року подано приватному нотаріусу Київського міського нотаріального округу Ковальчуку С. П.

Матеріали справи підтверджують, що 01 квітня 2014 року відповідачем прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 12060557, № 12060578.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 січня 2016 року у справі № 826/12405/15, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 травня 2016 року, визнано протиправним та скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Ковальчука Сергія Павловича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 квітня 2014 року, індексний номер 12060557 та від 01 квітня 2014 року, індексний номер 12060578 щодо заміни умов обтяження нерухомого майна.

Вказаним судовим рішенням установлено, що з карток прийому заяв від 01 квітня 2014 року № ~organization0~ та № 12060577 убачається, що для державної реєстрації іпотеки та обтяження не подано договір відступлення прав вимоги від 27 вересня 2013 року, у зв'язку з чим, відповідач не мав права здійснювати державну реєстрацію іпотеки та обтяження, оскільки ПАТ "Дельта Банк" не подано відповідачу договір, на підставі якого така іпотека та обтяження виникли.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі скаржник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної правової оцінки тому, що відповідно до статті 24 Закону України "Про іпотеку", відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Крім того, суди дійшли хибного висновку, щодо обов'язковості проведення державної реєстрації прав одним і тим самим нотаріусом, оскільки, на думку скаржника, не можна пов'язувати зобов'язання виконати певну дію суб'єктом владних повноважень із конкретною фізичною особою.

Від інших учасників справи заперечень на касаційну скаргу не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, зокрема, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини 3 статті 211 КАС України (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) та частини 4 статті 328 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин 1 , 2 та 3 статті 159 КАС (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) та частин 1 , 2 та 3 статті 242 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина 4 статті 242 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 грудня 2016 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2017 року не відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є частково обґрунтованими з огляду на наступне.

Розглядаючи дану справу та приймаючи рішення по суті позовних вимог суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що між сторонами існує публічно-правовий спір, у зв'язку з чим розгляд даної справи слід здійснювати за правилами адміністративного судочинства.

З такими висновками судів колегія не погоджується з наступних мотивів та передбачених законом підстав.

Відповідно до частини 3 статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 4 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина 2 статті 2 КАС України).

У цій справі правовідносини стосуються встановлення правомірності рішень приватного нотаріуса щодо державної реєстрації іншого речового права - іпотеки за ПАТ "Дельта Банк" на майно позивача (відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 12060557 від 01 квітня 2014 року) та щодо державної реєстрації обтяження - накладення заборони на нерухоме майно позивача за ПАТ "Дельта Банк", на підставі договору відступлення прав вимоги від 27 вересня 2013 року № 2466, у зв'язку з чим, на думку позивача, порушується його право власності на відповідне майно, тобто існує спір між юридичними особами щодо права власності на нерухоме майно (нежитлові приміщення).

Відносини, пов'язані з виконанням договору іпотеки, регулюються, зокрема, Господарським кодексом України, Законом України "Про іпотеку".

За визначенням, наведеним у статті 1 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому статті 24 Закону України "Про іпотеку".

Згідно з частиною першою статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статті 24 Закону України "Про іпотеку".

Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин.

Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.

Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю майнових вимог банку на нерухоме майно, в результаті звернення стягнення на предмет іпотеки.

Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що спір про правомірность рішень приватного нотаріуса щодо державної реєстрації іпотеки не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.

За таких обставин, спір у цій справі не може вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.

Як убачається з матеріалів справи, спірні правовідносини виникли між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Спортивний клуб "Солом'янський" стосовно виконання договору іпотеки. Крім того, сторони не інформували Суд про розгляд цього спору в інших судах.

Відповідно до статті 1 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно статті 1 ГК України господарські відносини виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час подання позову) господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 20 ГК України, держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

З огляду на наведене, колегія суддів зазначає, що цей спір має вирішуватися в порядку господарського судочинства.

Важливо, що на момент розгляду цієї справи в судах першої та апеляційної інстанції, Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 14 квітня 2009 року у справі № 21-367во09, від 14 червня 2016 року у справі № 826/4858/15, вже була висловлена правова позиція стосовно непоширення юрисдикції адміністративних судів на спори, що виникають з подібних правовідносин, а саме правовідносин стосовно державної реєстрації прав та їх обтяжень.

Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 826/9928/15, від 13 червня 2018 року у справі № 803/1125/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 817/2398/15, від 16 жовтня 2018 року у справі № 804/14296/15.

Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від цієї правової позиції.

Таким чином, сформована відповідно до статей 37, 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 346 КАС України практика Великої Палати Верховного Суду (постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду, що забезпечує, зокрема, здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права) стосовно обов'язку касаційного суду, встановивши порушення судами правил юрисдикції адміністративних судів, закривати провадження у справі незалежно від доводів касаційної скарги, має вже сталий характер.

Метою розгляду однакової категорії справ у межах судів однієї юрисдикції є, серед іншого, забезпечення єдності судової практики.

Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) у виходить з того, що принцип правової визначеності (legal certainty) має важливе значення для довіри до судової системи і верховенства права; правова визначеність також сприяє розвитку та економічного прогресу; необхідно, щоб суди, особливо вищі суди, створювали механізми для запобігання конфліктам та забезпечення узгодженості їхньої судової практики (Доповідь Венеціанської комісії № 512/2009 "Про верховенство права" (Venice Commission: the Rule of Law), що була прийнята на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року на основі зауважень її членів ОСОБА_2 (Нідерланди), ОСОБА_6 (Швейцарія), ОСОБА_4 (Сполучене Королівство), ОСОБА_5 (Фінляндія); п. 44-50).

Колегія суддів також враховує, що у рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини 2 статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.

Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов'язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).

Згідно з висновками Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою.

Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.

В Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.

Законом України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.

На підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина 1 статті 2 КАС України). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.

Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права кожної людини на ефективний судовий захист.

Частиною 1 статті 354 КАС України встановлено, що порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених Частиною 1 статті 354 КАС України, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" ("Golder v. the United Kingdom"), заява № 4451/70, § 36). Проте ці права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність вказаних прав (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Станєв проти Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria"), заява № 36760/06, § 230).

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Європейський суд з прав людини у пункті 44 Рішення у справі "Доббертен проти Франції" зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держав-учасниць організувати їх судову систему в такий спосіб, щоб кожен з їх судів і трибуналів виконував функції, притаманні відповідній судовій установі (Dobbertin v. France № 88/1991/340/413).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, правовий статус учасників справи, колегія суддів дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому касаційна скарга Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" підлягає частковому задоволенню, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а провадження у справі закриттю, оскільки правовідносини у цій справі мають вирішуватися в порядку господарського судочинства.

Керуючись статтями 238,239,341,344,349,354,355,356,359, пунктом 4 Перехідних положень КАС України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2017 року скасувати.

Провадження у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Спортивний клуб "Солом'янський" до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Ковальчука С. П. третя особа Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк", про скасування рішень та зобов'язання вчинити дії закрити.

Роз'яснити, що спір може бути розглянуто, зокрема, за правилами господарського судочинства.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я. О. Берназюк

Судді: І. В. Желєзний

Н. В. Коваленко