Історія справи

Ухвала КАС ВП від 20.06.2018 року у справі №826/27007/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

20 червня 2018 року

Київ

справа №826/27007/15

адміністративне провадження №К/9901/12670/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Стрелець Т. Г.,

суддів - Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №826/27007/15

за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України у Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 1 листопада 2016 року (постановлену у складі колегії суддів: головуючого судді Аліменка В.О., суддів: Безименної Н.В., Кучми А.Ю.),

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У грудні 2015 року громадянка Російської Федерації ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №812-15 від 25 листопада 2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

2. Позовні вимоги обґрунтовано неправомірністю оскаржуваного рішення, оскільки висновок відповідача є необґрунтованим, прийнятим без урахування усіх обставин, які підтверджують наявність у Громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 умов для набуття статусу біженця, або особи, що потребує додаткового захисту. Посилається на наявності у неї цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та зазнати фізичної розправи, у зв'язку з існуванням в країні громадянства серйозної загрози життю та безпеки позивача особисто та членів її сім'ї.

Короткий зміст рішення суду І інстанції

3. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 липня 2016 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

4. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не надано будь-яких доказів на підтвердження відомостей про членство заявниці у релігійних або інших організаціях, а також відомостей про оголошення її у розшук будь-якою країною, обставини, якими позивач обґрунтовує свої побоювання щодо депортації, стосуються лише її чоловіка, а їх правові наслідки не розповсюджуються на позивачку та її дітей.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

5. 1 листопада 2016 року Київський апеляційний адміністративний суд вирішив:

5.1 Апеляційну скаргу громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 задовольнити, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 липня 2016 року скасувати. Прийняти нову постанову, якою адміністративний позов задовольнити частково.

5.2 Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 812-15 від 25 листопада 2015 року про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

6. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права. Суд апеляційної інстанції, проаналізувавши інформацію про країну походження ОСОБА_1, дійшов висновку про те, що її побоювання щодо релігійних переслідувань, у випадку екстрадиції в Узбекистан є обґрунтованими. У зв'язку з тим, що заявник перебуває не на території країни свого громадянського походження, вона не зобов'язана подавати докази, які у неї відсутні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

7. 24 листопада 2016 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга Державної міграційної служби України.

8. У касаційній скарзі касатор просить постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 1 листопада 2016 року скасувати, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 липня 2016 року залишити в силі.

9. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження за скаргою Державної міграційної служби України на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 1 листопада 2016 року.

10. 31 січня 2018 року вказана касаційна скарга Державної міграційної служби України надійшла до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах.

II. АРГУМЕНТИ СТОРІН

11. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу (відповідача у справі):

11.1. Касаційна скарга обґрунтована тим, що рішення суду апеляційної інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає скасуванню.

11.2. Відповідач посилається на те, що рішення №812-15 від 25 листопада 2015 року про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято Державною міграційною службою України відповідно до вимог чинного законодавства, а тому скасовано помилково судом апеляційної інстанції. Зазначає про відсутність інформації (доказів), яка б підтверджувала правдивість вказаних позивачем під час співбесід обставин та свідчила про фактичне існування загрози життю, безпеці чи свободі позивача у країні її походження. Стверджував, що основною причиною еміграції ОСОБА_1 до України є те, що з України легше переїхати до Швеції, де проживає її дочка.

IІI. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

12. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що громадянка Російської Федерації ОСОБА_1, заміжня, за національністю - узбечка віросповідання - іслам. До України прибула разом із неповнолітніми дітьми 25 червня 2015 року легально за національним паспортом.

13. 28 липня 2015 року позивач звернулась до управління Державної міграційної служби України в Київській області із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Свою історію побоювань позивач обґрунтувала тим, що не може повернутись в Російську Федерацію, оскільки їй там загрожує небезпека, а саме можуть анулювати громадянство її та дітей і депортувати в країну походження - Узбекистан. Позивач зазначила, що в Узбекистані її будуть переслідувати через релігійні переконання, оскільки вона та вся її сім'я - мусульмани.

14. Також, ОСОБА_1 посилалася на те, що Європейський Суд з прав людини заборонив екстрадицію її чоловіка в Узбекистан до прийняття Європейським Судом з прав людини рішення з цього питання. Однак, відповідними державними органами Російської Федерації його відправили в Узбекистан. Після цього її чоловіка посадили у в'язницю лише через те, що він слідує ісламським традиціям. Зважаючи на те, що сталося із її чоловіком, вона не може повернутися до Російської Федерації, оскільки боїться за своє життя та, що з нею трапиться те, що з її чоловіком.

15. За результатами розгляду особової справи громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 та поданої заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Управлінням Державної міграційної служби України у Київській області 13 листопада 2015 року оформлено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

16. Рішенням Державної міграційної служби України України від 25 листопада 2015 року № 812-15 підтримано висновок Управління Державної міграційної служби України у Київській області та відмовлено позивачу та її неповнолітнім дітям у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, щодо якої встановлено, що умови, передбачені пунктами першим та тринадцятим частини першої статті 1 Закону, відсутні.

17. 7 грудня 2015 року позивач отримала повідомлення №70 Управління Державної міграційної служби України у Київській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і звернувся до суду з позовом про оскарження вказаного рішення.

IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

18. Конституція України.

18.1. Частина друга статті 19. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

19. Кодекс адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017 року)

19.1. Частина друга статті 2. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

19.2. Частина третя статті 2. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

20. Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року №3671-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

20.1. Пункт перший частини першої статті 1. Біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

20.2. Пункт тринадцять частини першої статті 1. Особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

20.3. Частина шоста статті 8. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

21. Керівництво з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців.

21.1. Пункти 45, 66. Особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

21.2. Пункт 195. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

22. Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04.

22.1. Пункт п'ятий статті 4. Заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

23. Позиція Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року).

23.1. Пункти 10, 11. Неспроможність надати документальне свідчення на підкріплення усного твердження не повинно заважати прийняттю позитивного рішення, якщо таке твердження відповідає відомим фактам і загальний рівень правдоподібності заявника високий. Правдоподібність вважається встановленою, якщо заявник представив у своїй заяві історію, що є логічно послідовною та вірогідною, не суперечить загальновідомим фактам, і таким чином, на основі балансування ймовірностей їй можна вірити (пункти 10,11).

24. Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25 червня 2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (зі змінами та доповненнями).

24.1. Пункт 9. Суди під розгляду справ повинні враховувати, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

24.2. Пункт 23. При розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

25. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, згідно зі статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.

26. Аналізуючи вищенаведені положення законодавства та обставини справи, колегія суддів Верховного Суду вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог з огляду на наступне.

27. Як правильно встановив суд апеляційної інстанції, позивач так само як і її діти набула громадянства Російської Федерації за заявою її чоловіка, громадянство якого було анульовано. В подальшому його було депортовано до Узбекистану, де заарештовано за релігійні переконання.

28. Також, ОСОБА_1, як і її чоловік, сповідують одну і ту ж релігію, яка заборонена в Узбекистані і вважається кримінально караним злочином - екстремізмом.

29. Виходячи з інформації про країну походження, в цілому в Узбекистані усі релігійні групи зазнають переслідувань за віросповіданнями, що визнає також і Європейський Суд з прав людин, в тому числі, і в рішенні ЄСПЛ «Мухітдінов проти Росії» від 21 травня 2015 року (заява №20999/14). Зокрема, у вказаному рішенні ЄСПЛ визнав, що екстрадиція ОСОБА_4 (чоловіка ОСОБА_1) до Узбекистану ставила б його під реальну загрозу катування та жорстокого поводження та постановив, що Російська Федерація порушила статті 3, 5 та 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

30. У зв'язку з цим, колегія суддів Верховного Суду вважає безпідставним твердження касатора про те, що позивачем не зазначено переконливої причини побоювань стати жертвою релігійних переслідувань в Узбекистані.

31. Посилання Державної міграційної служби України у касаційній скарзі на відсутність доказів, які б підтверджували побоювання позивача стати жертвою релігійних переслідувань, спростовуються наведеними обставинами справи та дослідженою, судом апеляційної інстанції, інформацією по Узбекистану стосовно ситуації, яка склалася в цій країні по відношенню до віруючих, релігійна практика яких, виходить за рамки, встановлені державою.

32. Також колегія суддів Верховного Суду доходить висновку про те, що відповідачем не враховано роз'яснень, викладених у Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року), відповідно до яких шукач притулку має право подавати ті докази, які є в нього в розпорядженні, враховуючи те, що заявник перебуває на території іншої країни додаткових доказів він надати не в змозі.

33. Крім того, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що за змістом статті 71 КАС України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

34. Враховуючи наведене, суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду апеляційної інстанції у справі.

35. Згідно зі статтею 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

36. З урахуванням викладеного, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судом апеляційної інстанції винесено законне і обґрунтоване рішення, постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.

37. З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду

п о с т а н о в и в :

1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 1 листопада 2016 року у справі №826/27007/15- залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Г. Стрелець

Судді О. В. Білоус

І. Л. Желтобрюх