Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

20 червня 2018 року

м. Київ

справа №815/6056/15

адміністративне провадження №К/9901/10981/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

Головуючої судді - Желтобрюх І.Л.,

суддів: Білоуса О.В., Стрелець Т.Г.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 13 квітня 2016 року (судді: Осіпова Ю.В., Золотніков О.С., Скрипченко В.О.) у справі № 815//6056/15 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання прийняти рішення,

УСТАНОВИВ:

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 7 вересня 2015 року № 616-15;

- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких він звернувся із заявою про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Побоюючись безпідставних переслідувань через релігійні переконання, оскілки сповідує християнство, позивач вказував на формальний підхід до розгляду справи з боку відповідача та неможливість надання доказів на підтвердження причин, які стали підставою для звернення з відповідною заявою. Вказував, що він був активним членом опозиційної політичної партії "Національно демократичної партії Єгипту" і у разі повернення на Батьківщину його можуть переслідувати представники радикальної ісламістської організації «Брати мусульмани».

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2016 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 13 квітня 2016 року скасовано постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2016 року та прийнято нову, якою адміністративний позов задоволено в повному обсязі.

У касаційній скарзі ДМС України, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просить скасувати постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 13 квітня 2016 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Зазначає, що метою приїзду позивача до України в 2009 році стало його навчання на підготовчому відділенні, а після закінчення терміну легального перебування на території України, всупереч статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI), позивач лише 12 вересня 2012 року звернувся до Головного управління ДМС України в АР Крим. Вказував, що матеріалами особової справи підтверджено, що ОСОБА_1 є християнином від народження та не є конвертованим з ісламу у християнство, що спростовує об'єктивність побоювань позивача зазнати ризики надмірного покарання або ув'язнення у разі повернення на Батьківщину.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач є громадянином Єгипту, уродженцем м. Старий Каїр, Шаркія, за національністю вважає себе індусом, за віросповіданням - християнином, рідна мова - англійська, вільно володіє арабською та російською мовами. За сімейним станом неодружений. Позивач має незакінчену вищу освіту, повну середню освіту здобув на Батьківщині в період 1995-2007 років.

В 2009 році ОСОБА_1 виїхав на територію України з метою здобуття вищої освіти авіарейсом м. Каїр (Єгипет) - м. Москва (РФ) - м. Київ (Україна) на підставі національного паспорту та одноразової візи типу О № Y 02600654. Державний кордон України легально перетнув 28 грудня 2009 року.

Протягом 2009-2010 років проходив навчання на підготовчому відділенні Полтавського національно-технічного університету, після закінчення навчання вступив на основний курс Севастопольського університету ядерної енергетики, де провчився один рік та був відрахований через втрату паспортного документу.

На території м. Каїр (Єгипет) залишилися проживати його батько, мати, два брати й сестра. Інформація щодо переслідування родини позивача відсутня.

Наказом № 32 першого заступника начальника ГУДМС України в Одеській області від 22 квітня 2013 року, відповідно до статті 8 Закону № 3671-VI, прийнято рішення здійснити оформлення документів позивачу для вирішення питання щодо надання йому статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду особової справи № 2013OD0106 громадянина Єгипту ОСОБА_1, 24 квітня 2015 року Управлінням у справах біженців ГУДМС України в Одеській області, на підставі частини першої статті 6 Закону № 3671-VI, складений висновок про відмову позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС України № 616-15 від 7 вересня 2015 року відмовлено ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до частини першої статті 6 Закону № 3671-VI, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 зазначеного Закону, відсутні.

Не погоджуючись з таким рішенням ДМС України № 616-15 від 7 вересня 2015 року, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з необґрунтованості прийняття оскаржуваного рішення № 606-15 від 7 вересня 2015 року, оскільки в даному випадку відсутні умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань та реальної небезпеки для позивача стати в Єгипті жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, Одеський апеляційний адміністративний суд дійшов висновку про необґрунтованість прийняття оскаржуваного рішення, оскільки достатньою мірою не досліджувались ні ситуація в країні походження позивача, ні доводи позивача щодо його переслідування за ознаками віросповідання, чим не дотримано вимог національного та міжнародного законодавства у сфері міграції. Зазначив, що в листопаді 2015 року в мережі Інтернет опубліковано повідомлення відомого ісламознавця ОСОБА_3, в якому останній повідомляв про переслідування та дискримінацію християн в Єгипті радикальними ісламістами, а 7 липня 2012 року в програмі «Египет сегодня» був показаний відеоролик про вбивство християнина.

Колегія суддів Верховного Суду не погоджується із таким висновком суду апеляційної інстанції, на підставі наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Частиною шостою статті 8 Закону № 3671-VI визначено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону № 3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З матеріалів справи вбачається, що В 2009 році ОСОБА_1 виїхав на територію України з метою здобуття вищої освіти авіарейсом м. Каїр (Єгипет) - м. Москва (РФ) - м. Київ (Україна) на підставі національного паспорту та одноразової візи типу О № Y 02600654. Державний кордон України легально перетнув 28 грудня 2009 року. Навчальну візу до України відкрив на території Єгипту.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач приїхав на навчання до України за студентською візою, але звернуся до міграційний органів із заявою про надання статусу біженця для легалізації свого перебування в Україні лише за спливом понад двох років. Тобто, порушив приписи частини першої статті 5 Закону № 3671-VI, в якій обумовлено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою та яка потребує додаткового захисту, перетнула Державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: перебування особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому побоювання стати жертвою переслідувань повинні бути пов'язані з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш, ніж одне джерело інформації про країну походження.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Виїзд позивача в Україну був обумовлений навчанням, а після закінчення строку легального перебування в Україні у зв'язку з небажанням повертатись до країни походження позивач звернувся до органів міграційної служби.

З особової справи, яка міститься в матеріалах справи вбачається, що ані під час перебування в країні походження, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності, ОСОБА_1 не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Аналізом наданої позивачем інформації разом з інформацією по країні походження не підтверджується наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.

Тому, твердження позивача та посилання в рішенні суду апеляційної інстанції на наявність загрози життю та здоров'ю позивача через християнське віросповідання не відповідає дійсності, оскільки за інформацією по країні походження на території Єгипту християнство сповідують до 15% населення країни та послідовники християнської віри обіймають державні посади в країні, а Конституцією Арабської Республіки Єгипет від 1 грудня 2012 року гарантується свобода віросповідання.

Також переконання позивача про те, що у разі його повернення на Батьківщину його можуть переслідувати представники радикальної ісламістської організації «Брати мусульмани» є надуманими, так як зазначена організація офіційно визнана владою Єгипту терористичною в 2013 році, її діяльність була заборонена, а лідера було ув'язнено. Судом першої інстанції встановлено, що Єгипетський суд на засіданні 23 вересня 2013 року наклав заборону на будь-яку діяльність ісламістської організації «Брати-мусульмани», заборонив роботу усіх структур і організацій, заснованих або які перебувають в управлінні «Братів-мусульман», включаючи некомерційні.

При цьому задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд помилково вказував на наявність рішення Апеляційного суду м. Каїр від 9 вересня 2015 року, яким скасовано рішення Єгипетського суду від 23 вересня 2013 року, так як у відкритих інформаційних джерелах така інформація відсутня. Навпаки, членів партії «Братів-мусульман» масово засуджують до позбавлення волі (www.refworld.org.ru).

Твердження позивача, що він був активним членом опозиційної політичної партії "Національно демократичної партії Єгипту" виглядають необґрунтованими, так як позивач не мав відношення до будь-якої політичної організації в країні походження.

Крім того, на час звернення позивача за захистом ситуація на території Єгипту залишалась складною через зміну влади у країни, однак станом на теперішній час правління президента країни направлено на покращення умов життя.

Пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначено відмінність економічного мігранта від біженця, а саме якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

Отже, на підставі викладеного, суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно правомірності прийняття рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 7 вересня 2015 року № 616-15, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно з метою покращення рівня життєвих умов.

Одеський апеляційний адміністративний суд безпідставно встановив об'єктивну сторону критерію побоювань стати жертвою переслідувань без належних доказів та необґрунтовано скасував рішення ДМС України про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 7 вересня 2015 року № 616-15.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

З урахуванням вищенаведеного постанова Одеського апеляційного адміністративного суду від 13 квітня 2016 року підлягає скасуванню, а постанова Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2016 року - залишенню в силі.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 352, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 13 квітня 2016 року скасувати, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2016 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не оскаржується.

Головуюча суддя І.Л. Желтобрюх

Судді: О.В. Білоус

Т.Г. Стрелець