Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

18 вересня 2018 року

Київ

справа №826/15164/15

адміністративне провадження №К/9901/9921/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Мороз Л.Л.,

суддів: Бучик А.Ю., Гімона М.М.,

розглянувши у порядку попереднього розгляду у касаційній інстанції адміністративну справу № 826/15164/15

за позовом ОСОБА_1 до Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, третя особи: ОСОБА_2, Служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання протиправною відмови та зобов'язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду, прийняту 14 квітня 2016 року у складі колегії суддів: головуючого судді - Ганечко О.М., суддів - Коротких А.Ю., Хрімлі О.Г.,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 звернулась з позовом до Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, третя особи: ОСОБА_2, Служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації про визнання протиправним відмови здійснити приватизацію жилої кімнати, зобов'язання здійснити її приватизацію та видати документ, який посвідчує право власності.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 лютого 2016 року в задоволені позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2016 року вирішено скасувати Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 лютого 2016 року та постановити нову, якою позов задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації здійснити приватизацію жилої кімнати площею 18,4 кв.м. у квартирі АДРЕСА_1.

Зобов'язати Дарницьку районну в місті Києві державну адміністрацію повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо приватизації жилої кімнати площею 18,4 кв.м. у квартирі АДРЕСА_1, з урахуванням площі місць загального користування, яка припадає на площу вказаної кімнати, на користь ОСОБА_1 разом з малолітньою дитиною ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1).

В решті постанову залишити без змін.

Суди встановили, що 06 травня 2014 року ОСОБА_1 звернулась (вх. № 101/П-843/1) до Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації з заявою про приватизацію ізольованої жилої кімнати, площею 18,4 кв.м., у комунальній квартирі АДРЕСА_1.

Свою вимогу про приватизацію спірної кімнати позивач обґрунтовує тим, що вона її займає разом із малолітньою дитиною ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1.) на умовах найму на підставі рішення Апеляційного суду м. Києва від 08 жовтня 2013 року про зміну договору найму жилого приміщення. У той же час, як зазначила позивач, її колишній чоловік - ОСОБА_2, який займає іншу жилу кімнату, площею 12,2 кв.м. спірної квартири, відмовляється ставити свій підпис про згоду на участь у приватизації дитини на заяві про приватизацію.

У відповідь на вказане звернення позивача, відповідачем підготовлено відповідь «Про приватизацію кімнати у квартирі житлового будинку на АДРЕСА_1» від 14 травня 2014 року вих. № 101-101/П-843/1-1372, в якій суб'єкт владних повноважень наголосив, що відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396, який зареєстровано в Мін'юсті України 29 січня 2010 року за № 109/17404, до органу приватизації надається пакет документів, передбачений пунктами 18 та 19 цього Положення; за неповнолітніх членів сім'ї наймача рішення щодо приватизації житла приймають батьки (усиновлювачі) або піклувальники; згоду на участь у приватизації дітей вони засвідчують своїми підписами у заяві біля прізвища дитини.

Вказаним вище листом позивачу було відмовлено у приватизації зазначеного вище житла, оскільки відсутній підпис батька в заяві біля прізвища дитини та повідомлено, що відділ приватизації державного житлового фонду управління житлово-комунального господарства Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації здійснить приватизацію вищезазначеного помешкання за умови надання оформлених належним чином документів, відповідно до законодавства.

У касаційній скарзі заявлено вимогу про скасування рішення суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

В обґрунтування своїх вимог заявник посилається на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.

У запереченнях на касаційну скаргу позивач просить залишити скаргу без задоволення з огляду не її необґрунтованість

Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги.

Ухвалюючи рішення у справі, суди попередніх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

З висновками судів не можливо погодитись з огляду на таке.

Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Крім того, в рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Занд проти Австрії» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 6 КАС України в порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів та референдуму.

Водночас за приписами п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Суд установив, що позивач подав позов про визнання протиправним відмови здійснити приватизацію жилої кімнати, зобов'язання здійснити її приватизацію та видати документ, який посвідчує право власності.

Конституційний Суд України в Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні - це акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.

Місцеві державні адміністрації можуть бути як суб'єктами приватних правовідносин, так і суб'єктами публічних правовідносин. Причому статус державних органів влади визначається виключно нормами публічного права, незалежно від того, які права - цивільні чи публічні вони мають намір реалізувати.

Суд зазначає, що у даній справі спір пов'язаний з реалізацією житлових прав громадян, зокрема прав на користуванням жилим приміщенням, його приватизацію, тобто із цивільним правом. Відповідач у таких відносинах владних управлінських функцій щодо позивачів не здійснює, а є особою, яка представляє власника майна житлового фонду. Права, за захистом яких звернулась до суду ОСОБА_1, виникають із житлових правовідносин.

Спір про захист права конкретної фізичної особи на житло є не публічним, а приватно-правовим. Держава, юридичні особи публічного права, можуть бути учасниками цивільних відносин, а розгляд такого спору між ними проводиться за правилами цивільного судочинства.

У цьому випадку той факт, що відповідачем є місцева державна адміністрація, не змінює правову природу спірних відносин і не перетворює цей спір у публічно-правовий.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2008 року у справі № 21-1540во06 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року № 11-124апп18.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

У порядку цивільного судочинства розглядаються спори щодо права особи на житло (приватизація житла, взяття на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, або зняття з такого обліку, надання житла, користування жилим приміщенням у будинку державного чи приватного жилого фонду, житлово-будівельних кооперативів, у гуртожитках, встановлення автономного опалення у приміщенні державного житлового фонду, зняття з реєстраційного обліку місця проживання за наявності спору, зобов'язання органу влади чи органу місцевого самоврядування здійснити необхідні дії щодо утримання в належному стані житлового будинку, виселення, а також спори щодо забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків тощо). Такі спори є житловими (цивільними) спорами, незалежно від участі у справі суб'єкта владних повноважень як відповідача.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року (справа № 6-2139цс15) та 02 березня 2016 року (справа

№ 6-14цс16) та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року № 11-124апп18.

Враховуючи вказані обставинами, спір, який розглядається, не має публічно-правового характеру та не відповідає нормативному визначенню адміністративної справи, а тому його не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства.

Крім того, визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 та частини першої статті 354 КАС ухвалені у цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю.

Керуючись статтями 343, 349, 354, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2016 року та постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 лютого 2016 року скасувати.

Провадження в справі № 826/15164/15 за позовом ОСОБА_1 до Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, третя особи: ОСОБА_2, Служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання протиправною відмови та зобов'язання вчинити певні дії, закрити.

Роз'яснити позивачу право на звернення до суду в порядку цивільного судочинства.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.

...........................

...........................

...........................

Л.Л. Мороз

А.Ю. Бучик

М.М. Гімон

Судді Верховного Суду