Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 листопада 2025 року

м. Київ

справа № 580/481/24

адміністративне провадження № К/990/38153/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 18 березня 2024 року (суддя Гаврилюк В.О.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2024 року (колегія у складі суддів Кобаля М.І., Бужак Н.П., Костюк Л.О.) у справі за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не виплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку із грошового забезпечення, з 25 червня 2018 року до 20 грудня 2023 року;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, виходячи з його грошового забезпечення за крайні два місяці, що передують його звільненню, в розмірі середнього заробітку за 6 (шість) місяців наступних після місяця звільнення.

На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відповідач не виконав належним чином свій обов`язок щодо своєчасного проведення остаточного розрахунку під час звільнення позивача, що є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Черкаський окружний адміністративний суд рішенням від 18 березня 2024 року позов задовольнив частково: стягнув з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні в сумі 33776,05 грн з відрахуванням обов`язкових податків і зборів. У задоволенні іншої частини вимог суд відмовив.

Свої висновки суд першої інстанції мотивував тим, що відповідач не провів з позивачем своєчасного і повного розрахунку під час звільнення, що відповідно до статті 117 КЗпП України є підставою для виплати позивачеві середнього заробітку за час затримки такого розрахунку.

Обраховуючи суму відшкодування, суд керувався тим, що грошове забезпечення позивача за останні два місяці перед звільненням становило 24150 грн, отже, розмір середньоденного грошового забезпечення позивача складає 395,90 грн (24150 грн /61 календарний день). Позаяк вимоги позивача охоплюють шестимісячний період (тобто 183 календарні дні), а частка розміру індексації грошового забезпечення (79456,76 грн), виплаченої на виконання рішення суду у справі №580/10600/21 складає 46,62% від загальної суми, яку відповідач мав сплатити при звільненні (170421,76 грн), то, враховуючи принцип справедливості та співмірності, суд вважав за потрібне стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 33776,05 грн (395,90 грн х 183 календарні дні х 46,62%).

Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 12 вересня 2024 року скасував рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 18 березня 2024 року та ухвалив нову постанову, якою відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Спираючись на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 04 грудня 2019 року у справі 825/742/16 та від 28 листопада 2022 року в справі №380/693/20, суд апеляційної інстанції зазначив, що за вирішенням відповідного спору ОСОБА_1 звернувся більш ніж через 3 роки після звільнення, тобто спір щодо невиплачених при звільненні сум між роботодавцем і працівником виник через значний час після звільнення й у такому випадку підстав для застосування положень статті 117 КЗпП України немає, відповідно, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування

У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2024 року, змінити абзац другий резолютивної частини рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 18 березня 2024 року, зокрема, цифри та слова « 33776 (тридцять три тисячі сімсот сімдесят шість) грн 05 коп.» замінити на « 346164 (триста сорок шість тисяч сто шістдесят чотири гривні) грн 90 коп.».

Підставами касаційного оскарження заявник указав пункти 1, 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Свої доводи у межах цих підстав обґрунтовує тим, що суд апеляційної інстанції застосував положення статті 117 КЗпП України без урахування висновку з питання її застосування, викладеного Верховним Судом в постановах від 23 травня 2024 року у справі № 260/1754/23, від 21 березня 2023 року у справі № 640/11699/21, від 01 жовтня 2024 року у справі №640/12080/22.

Мотиви скаржника у цій частині загалом зводяться до того, що з урахуванням наведеної у згаданих справах позиції Верховного Суду, на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Усупереч цьому суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що не зважаючи на встановлений факт умисної невиплати відповідачем належного позивачу при звільненні грошового забезпечення (заробітної плати), відповідальність передбачена статтею 117 КЗпП України не наступає.

Окрім цього, скаржник не погодився з висновками суду першої інстанції щодо обчислення суми, яку належить стягнути на користь позивача. У цьому контексті, пославшись на висновки Верховного Суду, наведені у постанові від 14 березня 2024 року в справі №560/6960/23, а також в інших справах, де Суд застосував такий самий підхід, скаржник доводить, що при визначенні розміру суми середнього заробітку, належного до стягнення, спірний період потрібно умовно поділити на дві частини: до 19 липня 2022 року (дати набрання чинності Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»; далі - Закон №2352-IX), у межах якого строк виплати не обмежується, проте, за необхідності, суд може застосувати принцип співмірності і зменшити її розмір, а також після 19 липня 2022 року, у межах якого заробіток стягується не більш як за шість місяців, проте без застосування принципу співмірності. Застосовуючи такий підхід, скаржник навів обчислення, згідно з якими сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні загалом має становити 346164,90 грн, а не 33776,05 грн, як вважав суд першої інстанції.

Позиція інших учасників справи

У відзиві військова частина НОМЕР_1 , повністю поділяючи позицію суду апеляційної інстанції, просить залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, а постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2024 року - без змін.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 18 березня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2024 року у цій справі.

За змістом вказаної ухвали, касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2025 року призначено справу до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Суд установив, що згідно з витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 №139 від 25 червня 2018 року позивача звільнено з військової служби у запас за пунктом "б" (за станом здоров`я) частини 6 статті 26 закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" з 25 червня 2018 року.

Рішенням від 22 лютого 2022 року у справі № 580/10600/21, яке набрало законної сили 31 серпня 2023 року, Черкаський окружний адміністративний суд зобов`язав військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01 грудня 2015 року до 28 лютого 2018 року включно із застосуванням січня 2008 року як місяця, з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця). Суд також зобов`язав військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року до 25 червня 2018 року із застосуванням березня 2018 року, як місяця з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця) та урахуванням абзаців 4, 6, пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078.

20 грудня 2023 року на виконання цього рішення суду відповідач виплатив позивачеві кошти в сумі 79456,76 грн.

Вважаючи, що відповідач порушив строки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду із цим позовом.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права й акти їх застосування

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Згідно із частиною першою статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частиною четвертою статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-XII "Про військовий обов`язок і військову службу" (у редакції, на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон №2232-XII) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини другої статті 24 Закону №2232-XII (у цій же редакції) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Відповідно до статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України (у цій же редакції) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Законом №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.».

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядається, та аргументів учасників справи

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційне провадження у цій справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме, з метою перевірки аргументів скаржника щодо застосування апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні норми статті 117 КЗпП України без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування цієї правової норми у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом в постановах від 23 травня 2024 року у справі № 260/1754/23, від 21 березня 2023 року у справі № 640/11699/21, від 01 жовтня 2024 року у справі №640/12080/22.

Предметом спору у цій справі є стягнення середнього заробітку за час затримки виплати позивачу належних сум при звільненні.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач не має права на передбачену статтею 117 КЗпП України компенсацію, оскільки від дня виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення до виникнення спору про належні позивачу суми при звільненні минуло більше трьох років. У своїх висновках апеляційний суд керувався позицією, викладеною у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі 825/742/16 та від 28 листопада 2022 року в справі №380/693/20.

Верховний Суд зазначає, що на цей час уже неодноразово досліджував питання щодо потреби урахування до подібних правовідносин висновків, викладених у справах №825/742/16, №380/693/20, де йшлося про те, що підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, що стало підставою для виникнення трудового спору, який вирішився на користь працівника. Незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду. Це звернення повинно бути здійснене відразу після виплати цих сум чи ознайомленні з їхнім розміром або принаймні у достатньо стислі строки. Такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних йому сум при звільненні.

Із цього приводу Суд повторює, що питання про застосування приписів статті 117 КЗпП України у вимірі правовідносин, подібних до тих, які розглядаються в цій справі, не завжди мало однакову правову оцінку суду касаційної інстанції. Водночас треба зазначити, що після постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, яку ухвалено в часі пізніше, ніж постанову від 04 грудня 2019 року у справі №825/742/16, викладена в ній позиція (зокрема щодо наявності передбачених статтею 117 КЗпП України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо навіть остаточний розрахунок відбувся на підставі/виконання судового рішення) не піддавалася зміні (відступу).

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду, з-поміж іншого, зазначила, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що постраждала сторона не повинна доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З метою забезпечення єдності судової практики у цій категорії спорів Суд також має дотримуватися правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, як таку, що ухвалена пізніше і якою змінені підходи до застосування приписів статей 116 117 КЗпП України. На такому підході наголосила Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постанові від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17, в якій зазначено, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Аналогічна правова позиція міститься зокрема (але не виключно) у постановах Верховного Суду від 02 лютого 2023 року в справі №460/10582/21, від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 25 квітня 2024 року у справі №460/49364/22, від 23 травня 2024 року у справі №260/1754/23, у яких порушувалося питання про застосування правової позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №825/742/16.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що в цій частині наведені у касаційній скарзі доводи про неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень статті 117 КЗпП України, а саме, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у згаданих постановах, серед яких і ті, про які зазначив скаржник, знайшли своє підтвердження.

Надаючи оцінку аргументам скаржника в частині висловленої ним незгоди з висновками суду першої інстанції щодо обчислення суми, яку належить стягнути на користь позивача, зокрема, неврахування судом висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 14 березня 2024 року в справі №560/6960/23, а також інших справах, де касаційний суд при визначенні розміру суми середнього заробітку, належного до стягнення, застосував підхід за яким, спірний період потрібно умовно поділити на дві частини: до 19 липня 2022 року (дати набрання чинності Законом №2352-IX), у межах якого строк виплати не обмежується, проте, за необхідності, суд може застосувати принцип співмірності і зменшити її розмір, а також після 19 липня 2022 року, у межах якого заробіток стягується не більш як за шість місяців, проте без застосування принципу співмірності, колегія суддів керується таким.

Згідно з пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Після подання касаційної скарги в цій справі, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23 (провадження №14-85цс25) вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року. У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.

Вказаний висновок, від якого відступила Велика Палата, містився зокрема й у постанові від 14 березня 2024 року в справі №560/6960/23 та інших згаданих скаржником в аспекті обрахунку суми середнього заробітку за час затримки постановах.

Переглядаючи справу №489/6074/23, Велика Палата, зокрема, нагадала, що в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).

Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом №2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».

При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16), яка пов`язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.

Законом №2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».

Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».

Зі змісту наведеної норми Велика Палата виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.

Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.

За позицією Великої Палати, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Велика Палата повторила, що Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок:

«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.».

В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, колегія суддів зазначає, що спираючись на критерії, наведені у згаданій Великою Палатою постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.

Зокрема, у пунктах 58- 60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Лінгвістичне тлумачення тексту цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Зазначений підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано апеляційним судом зокрема й у справі №489/6074/23 і Велика Палата визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23).

Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі з урахуванням наведених позицій суду касаційної інстанції підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.

Установивши вказані обставини, суди попередніх інстанцій мали присудити позивачеві такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні.

Повертаючись до справи, яка переглядається, колегія суддів враховує межі заявлених позивачем вимог, зокрема, у позовній заяві ОСОБА_1 просив суд зобов`язати відповідача здійснити виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі середнього заробітку за 6 (шість) місяців наступних після місяця звільнення.

Наведені в позовній заяві підстави цих вимог ґрунтуються на застосуванні положень статті 117 КЗпП України у редакції, чинній з 19 липня 2022 року.

Матеріали справи не містять заяви про зміну предмета чи підстав позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, поданої у порядку, передбаченому статтею 47 КАС України. При цьому, прийнятність такої заяви, у випадку її подання, є предметом судової оцінки. Отже, позивач у процесуальний спосіб перед судом такого питання не порушував і суд із цього приводу рішення не приймав.

Суд першої інстанції, обчислюючи суму відшкодування у межах заявлених позивачем вимог, установив, що сума індексації грошового забезпечення, виплачена позивачу на виконання рішення суду у справі №580/10600/21 у розмірі 79456,76 грн, складає 46,62% від загального розміру належних при звільненні виплат (170421,76 грн). Тому, керуючись принципом пропорційності, суд першої інстанції зменшив відшкодування до суми, співмірної з порушенням та стягнув з відповідача 33776,05 грн, що становить ті ж 46,62% від загального розміру компенсації за затримку розрахунку при звільненні (72449,70 грн).

Таким чином, висновки суду першої інстанції в оспорюваній частині щодо потреби врахування принципу співмірності заявленої до відшкодування суми та застосування критеріїв зменшення розміру такого відшкодування, ґрунтуються на правильному застосуванні положень статті 117 КЗпП України, а використаний при обчисленні належної до стягнення суми підхід, відповідає тому, яким керувався Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.

Наведені у касаційній скарзі доводи висновків суду першої інстанції не спростовують.

Стверджуючи про неправильність здійснених судом першої інстанції обчислень, скаржник фактично у позапроцесуальний спосіб збільшує розмір позовних вимог та наводить підстави позову, які ним не заявлялися.

За правилами частини четвертої статті 341 КАС України у суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Таким чином, Верховний Суд, не маючи повноважень надавати оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій правових норм під час вирішення питання щодо обрахунку суми передбаченої статтею 117 КЗпП України компенсації з підстав позову, на яких вимоги позивача не ґрунтувалися безпосередньо під час звернення до суду першої інстанції і за відсутності прийнятої судом до розгляду заяви про зміну підстав позову у визначеному КАС України порядку, відхиляє доводи скаржника у цій частині.

Із цього приводу Верховний Суд у постановах від 12 жовтня, 22 грудня 2023 року у справах №499/895/19, № 640/38220/21, від 11 квітня та 09 травня 2024 року в справах № 160/5820/23, №420/1491/23 зауважив, що сторони мають усвідомлювати, що інститути апеляційного та касаційного перегляду впроваджені для усунення можливих помилок судового розгляду справ у першій інстанції, а не для усунення помилок сторони, допущених нею під час розгляду справи судом першої інстанції, у формулюванні стороною своїх позовних вимог, аргументів та формуванні їх доказової бази. Це відповідає і практиці Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Зокрема, цей Суд зазначав, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (див. mutatis mutandis, рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03, пункт 40).

Аргументи скаржника про неврахування висновків Верховного Суду в цій частині (в аспекті обрахунку суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні), як передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України підстави касаційного оскарження судових рішень, не заслуговують на увагу з огляду на наявність згаданої вище постанови Великої Палати Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження постанови суду апеляційної інстанції знайшли своє підтвердження, натомість є необґрунтованими в частині висловленої незгоди з позицією суду першої інстанції

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

З урахуванням викладеного, Суд дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Керуючись статтями 341 345 349 352 355 356 359 КАС України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2024 року в справі №380/1710/24 скасувати, а рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 18 березня 2024 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

А.Г. Загороднюк

Л.О. Єресько

В.М. Соколов

Судді Верховного Суду