Історія справи

Ухвала КАС ВП від 28.11.2019 року у справі №420/1122/19

ПОСТАНОВА

Іменем України

12 березня 2020 року

Київ

справа №420/1122/19

адміністративне провадження №К/9901/32928/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Дашутіна І. В.,

суддів Шишова О. О., Яковенка М. М.

розглянув в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14.05.2019 у складі судді Свиди Л. І. та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23.10.2019 у складі колегії суддів: Яковлєва О. В., Градовського Ю. М., Крусяна А. В. у справі № 420/1122/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

1. ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ від 08.02.2019 № 27 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою статтею 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14.05.2019 у задоволенні позовних вимог відмовлено.

2.1. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23.10.2019 апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

3. Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено:

3.1. 31 січня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою № 22 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

3.2. За результатами розгляду особової справи № 2019ОD0022 громадянина Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 08.02.2019 Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області, відповідно до частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», складений висновок про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3.3. Наказом від 08.02.2019 № 27 Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3.4. 18 лютого 2019 року ОСОБА_1 отримав повідомлення від 08.02.2019 № 5/1-40 про відмову в оформленні йому документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3.5. Не погодившись із прийнятим рішенням позивач звернувся до суду із вказаним позовом.

4. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції. вказав на те, що обставини на які посилається позивач, в якості підстав для обгрунтування заяви поданої для отримання статусу біженця є непереконливими, а зібрана в ході розгляду справи інформація не свідчить про реальну загрозу життю чи здоров`ю позивача.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги:

5. Позивачем подано касаційну скаргу, в якій він просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

5.1. Доводи касаційної скарги, грунтуються на тому, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної оцінки доводам позивача щодо існування загрози його життю та здоров`ю. Скаржник зазначає про порушення судами положень частини шостої статті 8 Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

6. Відповідач правом на подання відзиву на касаційну скаргу не скористався.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Норми права, якими керувався суд касаційної інстанції та висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги:

7. Частиною другою статті 19 Конституції України від 28.06.1991 № 254к/96-ВР визначено обов`язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

8. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (надалі - Закон № 3671-VI).

9. Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

10. Частиною другою статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

11. Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

12. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

13. Аналізуючи умови, передбачені частиною першою статті 1 Закону № 3671-VI, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

14. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

15. При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

16. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

17. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

18. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

19. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.

20. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

21. Так, Законом України від 21.10.1999 № 1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців.

22. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

23. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

24. Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

25. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН).

26. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

27. Отже, обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

28. Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону № 3671-VI.

29. За змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

30. Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

31. Cудами попередніх інстанцій, позивач обґрунтовує неможливість повернутися до країни громадянської належності переслідуванням його угрупуванням «Талібан» через роботу в управлінні безпеки Афганістану.

32. Так, позивач зазначав при проведенні співбесіди, що у 2015 році заарештував командира радикального руху «Талібан» та отримав смс-повідомлення, а потім дзвінок з невідомого номеру з попередженням. У подальшому в 2017 році позивач отримав лист з вимогою припинити роботу на американців. У березні та червні 2018 року позивач приймав участь в арешті талібів та після цього отримав дзвінок з невідомого номеру з вимогою компенсувати втрати, або його сім`ї буде загрожувати небезпека.

33. Проте, судами попередніх інстанцій також встановлено, що в анкеті позивач зазначає, що вказаний лист отримав в 2015 році та не зазначає про дзвінок в 2015 році.

34. Усупереч доводам скаржника, в матеріалах адміністративної справи відсутні будь-які докази надходження дзвінків та смс-повідомлень позивачу саме від талібів, відсутні будь-які докази участі позивача в операціях із затримання осіб радикального руху та взагалі здійснення таких затримань.

35. Також, судами першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано акцентовано увагу на тому, що позивач за його словами отримав попередження телефоном в 2015 році, а наступне в 2017 році, однак протягом цього часу позивач не змінював місця роботи, місця проживання та ніяких погроз не отримував та не переслідувався.

36. Колегія суддів зазначає, що із наявного в матеріалах справи перекладу з мови пушту на українську мову листа судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачу винесено попередження про необхідність відмови від співробітництва з «Тасліаном» та іншими організаціями. Талібам відомо, що позивач закликає чинити опір останнім, що можне мати негативні наслідки, за які позивач сам несе відповідальність.

37. Разом з тим, указаний лист не містить даних про особу яка його підписала та в ньому не містяться беззаперечні докази загрози життю ОСОБА_1 .

38. За інформацією по країні походження більшість листів з погрозами від талібів фальсифіковані. Прес-секретар « Талібану » ОСОБА_3 зазначив, що «коли бійці підозрюють, що хтось працює з урядом чи силами безпеки, вони зв`язуються з родичами людини з проханням припинення. Вони не направляють листів з погрозами, це не їх стиль. Дуже рідко ми використовуємо телефонний зв`язок, лише в тих випадках, коли ситуація є серйозною проблемою».

39. Судами попередніх інстанцій обґрунтовано встановлено, що незважаючи на погрози позивачу за його словами, протягом 2015-2018 року та невиконання ним вимог талібів, ним не наведено будь-яких прикладів, які б свідчили про реальну загрозу життю та здоров`ю позивача, здійснення талібами будь-яких спроб зашкодити позивачу, тощо. Також слід зазначити, що вказаний позивачем зміст листа з погрозами не відповідає його перекладу.

40. Водночас, матеріалами справи також підтверджено, що під час співбесіди 08.02.2019 позивач зазначив, що ніколи не переслідувався за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, політичними поглядами, належністю до певної соціальної групи, а також повідомив, що його матір, батько, три брати, дружина та дитина залишилися проживати в провінції Хост (Афганістан) та жодних погроз ніколи не отримували.

41. Як вказано вище, положеннями частини першої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

42. Так, частиною шостою статті 8 Закону № 3671-VI визначено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

43. Верховний Суд зазначає, що звертаючись із відповідною заявою, особа не зобов`язана обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

44. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

45. Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

46. З матеріалів справи судами попередніх інстанцій було встановлено, що ОСОБА_1 прибув до України 18.11.2018, але за захистом до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області звернувся лише 31.01.2019.

47. Колегія суддів вважає доцільним посилання судів попередніх інстанцій на позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 14.03.2018 (справа № 820/1502/17), стосовно того що, про відсутність у позивачів реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження свідчить дата звернення із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка є значно пізнішою від дат їх прибуття в Україну.

48. На переконання колегії суддів, важливим є також той факт,що позивач виїжджав з Афганістану до Таджикистану (Душанбе) та згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI знаходився в третій безпечній країні та не звернувся за наданням статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту за місцем знаходження.

49. Тобто, потрапивши на територію Таджикистану (Душанбе), в разі обґрунтованості побоювань зазнати переслідувань на Батьківщині, позивач мав реальну можливість звернутися за захистом на території Таджикистану.

50. За вказаних обставин, колегія суддів уважає правильними висновки судів попередніх інстанцій щодо відсутності обґрунтованих прикладів і доказів, які б свідчили про загрозу життю та здоров`ю позивача в країні походження та безперешкодний виїзд позивача з країни походження.

51. Указане, на переконання Верховного Суду, свідчить про необґрунтованість заяви позивача, що у відповідності до частини шостої статті 8 Закону № 3671-VI є підставою для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

52. За таких обставин, доводи скаржника про порушення вищенаведеної норми Закону № 3671-VI не знайшли свого відображення в матеріалах справи.

53. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки обставин, установлених судами попередніх інстанцій та не спростовують висновків суду, викладених в оскаржуваних судових рішеннях.

54. Верховний Суд не встановив неправильного застосування судами норм матеріального права або порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судових рішень при їх ухваленні.

55. За змістом частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

56. Частиною першою статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

57. З огляду на наведене, касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

58. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

59. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14.05.2019 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23.10.2019 у справі № 420/1122/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії - залишити без змін.

60.Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.

Суддя-доповідач І.В. Дашутін

Судді О.О. Шишов

М. М. Яковенко