Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

07 травня 2020 року

м. Київ

справа №826/536/17

адміністративне провадження №К/9901/36660/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Усенко Є.А.,

суддів: Гімона М.М., Гусака М.Б.,

розглянув в судовому засіданні без повідомлення сторін касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікея-ЛТД» на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.09.2019 (судді - Смолій І.В., Григорович П.О., Каракашьян С.К.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.02.2019 (судді - Бабенко К.А., Бараненко І.І., Федотов І.В.) у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікея-ЛТД» до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві, Кабінету Міністрів України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, - Міністерство фінансів України про визнання незаконним та скасування рішення, визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

В січні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Нікея-ЛТД» (далі - ТОВ «Нікея-ЛТД», Товариство, позивач) звернулося до адміністративного суду з позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві (далі - ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві, відповідач 1), Кабінету Міністрів України (далі - КМУ, відповідач 2), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, - Міністерство фінансів України (далі - третя особа), в якому просило: визнати незаконним та скасувати рішення ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві від 02.06.2016 №20571/10-26-55-08-05; визнати незаконною бездіяльність Кабінету Міністрів України з 21.05.2014, яка полягає у не приведенні правових актів Уряду України у відповідність з положеннями Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 04.07.2013 №404-VII та у не забезпеченні перегляду та приведення центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом; зобов`язати ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві прийняти одержану від ТОВ «Нікея-ЛТД» податкову декларацію з податку на додану вартість за звітний (податковий) період травень 2016 року (з додатками та доповненнями); зобов`язати Кабінет Міністрів України привести свої нормативно-правові акти у відповідність до положень Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 04.07.2013 №404-VII та забезпечити перегляд та приведення центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.

Позовні вимоги ТОВ «Нікея-ЛТД» викладені з врахуванням ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 24.01.2017 про повернення позовної заяви Товариства в частині вимог до Верховної Ради України.

Позовні вимоги у викладеному вище обсязі обґрунтовані доводами позивача про протиправність бездіяльності ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві щодо не прийняття податкової декларації з податку на додану вартість за травень 2016 року, поданої Товариством в паперовій формі, оскільки позивач має право подавати податкову звітність в порядку, передбаченому пунктом 49.3 статті 49 Податкового кодексу України. В цьому зв`язку позивач вважає протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо не приведення у відповідність із нормами Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 04.07.2013 №404-VII своїх нормативно-правових актів та не забезпечення контролю за приведенням до такої відповідності центральними органами виконавчої влади нормативно-правових актів, як це вимагається пунктом 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону. Така бездіяльність, за твердженням позивача, створила для нього, як платника податків, правову невизначеність щодо контролюючого органу, до якого слід подавати податкову звітність.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.09.2019, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.02.2019, в задоволенні позову відмовлено.

Висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову вмотивований посиланням на те, що на час подання податкової декларації з податку на додану вартість (далі - ПДВ) за травень 2016 року (з додатками та доповненнями) у паперовому вигляді у Товариства не було об`єктивних перешкод для виконання обов`язку платника ПДВ, визначеного нормою пункту 49.4 статті 49 Податкового кодексу України, щодо подання податкової звітності з цього податку в електронній формі, а тому ДПІ правомірно не прийнято подану Товариством податкову декларацію. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог до Кабінету Міністрів України, суди попередніх інстанцій виходили з дискреційних повноважень відповідача 2 щодо здійснення визначеної частиною першою статті 113, статями 116, 117 Конституції України, статтею 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» компетенції, зокрема щодо прийняття нормативно-правових актів та виконання повноважень вищого органу у системі органів виконавчої влади.

У касаційній скарзі ТОВ «Нікея-ЛТД» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга обґрунтована доводами позивача, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що в податковій декларації з ПДВ за травень 2016 року Товариство задекларовало від`ємне значення суми податку на додану вартість за результатами діяльності у цьому звітному періоді. У позивача не було обов`язку сплатити податок до Державного бюджету України за вказаний звітний (податковий) період, відтак позивач на момент подання цієї декларації не був платником ПДВ, а до нього не могли бути застосовані вимоги пункту 49.4 статті 49 Податкового кодексу України щодо подання декларації в електронній формі.

Відповідачі та третя особа не реалізували процесуальне право подати відзив на касаційну скаргу.

Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, як це передбачено частиною першою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ними норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 22.12.2015 між «Нікея-ЛТД» та ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві укладено договір про визнання електронних документів, який станом на 01.06.2016 (дата подання Товариством податкової декларації з ПДВ за травень 2016 року) був чинний.

01.06.2016 представником «Нікея-ЛТД» подано до ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві декларацію з ПДВ (з додатками 2, 3, 4, 5) за травень 2016 року на паперових носіях.

Згідно з листом від 02.06.2016 №20571/10/26-55-08-05 ДПІ відмовлено Товариству у прийнятті декларації та запропоновано подати повторно податкову звітність у спосіб, передбачений пунктом 49.4 статті 49 Податкового кодексу України.

01.01.2015 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" від 28.12.2014 №71-VIIІ, яким до Податкового кодексу України внесені зміни, зокрема, введено систему електронного адміністрування ПДВ, зокрема, у частині подання податкової звітності з цього податку та реєстрації податкових накладних.

Згідно з пунктами 49.1, 49.2 статті 49 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - так само) податкова декларація подається за звітний період в установлені цим Кодексом строки контролюючому органу, в якому перебуває на обліку платник податків. Платник податків зобов`язаний за кожний встановлений цим Кодексом звітний період, в якому виникають об`єкти оподаткування, або у разі наявності показників, які підлягають декларуванню, відповідно до вимог цього Кодексу подавати податкові декларації щодо кожного окремого податку, платником якого він є.

За правилами пункту 49.3 статті 49 Податкового кодексу України податкова декларація подається за вибором платника податків, якщо інше не передбачено цим Кодексом, в один із таких способів: а) особисто платником податків або уповноваженою на це особою; б) надсилається поштою з повідомленням про вручення та з описом вкладення; в) засобами електронного зв`язку в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством.

Водночас пунктом 49.4 цієї статті передбачено, що податкова звітність з податку на додану вартість подається в електронній формі до контролюючого органу всіма платниками цього податку з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством.

Виключення з цього правила встановлено нормою абзацу третього цього пункту, відповідно до якого у разі розірвання контролюючим органом в односторонньому порядку договору про визнання електронних документів платник податків, договір з яким розірвано, має право до складання нового договору подавати податкову звітність у спосіб, визначений підпунктами "а" і "б" пункту 49.3 цієї статті.

У цій справі судами попередніх інстанцій встановлено, що договір про визнання електронних документів від 22.12.2015 №9258630649, укладений між позивачем та ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві, на момент подання Товариством податкової декларації з ПДВ за травень 2016 року був чинним. Доводів на спростування цієї обставини сторони в судовому процесі не навели.

Інших виключень з правила, встановленого пунктом 49.4 статті 49 Податкового кодексу України, у тому числі тих, на які посилається позивач у касаційній скарзі, законом не встановлено.

Суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норму пункту 49.4 статті 49 Податкового кодексу України як спеціальну, яка регулює порядок подання податкової звітності з ПДВ, і не застосували норму пункту 49.3 цієї статті, яка є загальною у співвідношенні з нормою пункту 49.4.

Висновок судів попередніх інстанцій про правомірність рішення відповідача 1, оформленого листом від № 20571/10/26-55-08-05 від 02.06.2016, про відмову в прийнятті поданої позивачем на паперових носіях податкової декларації з ПДВ за травень 2016 року (з додатками та доповненнями) відповідає обставинам у справі та ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.

Аналогічний правовий висновок Верховного Суду викладено у постановах від 02.10.2018 у справі № 810/2468/17, від 11.12.2018 у справі №810/1711/17.

Правильно застосовані судом першої інстанції, з чим погодився суд апеляційної інстанції, норми частини першої статті 113, статей 116, 117 Конституції України, статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», параграфів 32, 33 Регламенту Кабінету Міністрів України, пунктів 2, 4, 9 Положення про Міністерство фінансів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 №375, при обґрунтуванні висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині позовних вимог ТОВ «Нікея-ЛТД» до Кабінету Міністрів України.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків, викладених в оскаржуваних рішеннях судів першої і апеляційної інстанцій, і не доводять порушення цими судами норм матеріального або процесуального права.

У контексті оцінки доводів позивача, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд керується висновками Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58), відповідно до яких принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікея-ЛТД» залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.09.2019 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.02.2019 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

Є.А. Усенко

М.М. Гімон

М.Б. Гусак,

Судді Верховного Суду