ПОСТАНОВА

Іменем України

07 квітня 2020 року

Київ

справа №420/1158/19

адміністративне провадження №К/9901/24327/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Єресько Л.О.,

суддів: Загороднюка А.Г., Соколова В.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 420/1158/19

за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання наказу неправомірним та його скасування, та зобов`язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року, ухвалене суддею Івановим Е.А.

та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2019 року, ухвалену колегією суддів у складі: головуючого судді Шеметенко Л.П., суддів Стас Л.В., Турецької І.О.

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обгрунтування

1. У лютому 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - відповідач, ГУ ДМС в Одеській області), у якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив:

1.1. визнати неправомірним та скасувати наказ ГУ ДМС в Одеській області № 31 від 14 лютого 2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

1.2. зобов`язати відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. В обґрунтування заявлених вимог позивач вказував на те, що наказом ГУ ДМС України в Одеській області від 14 лютого 2019 року № 31 на підставі статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 21 лютого 2019 року позивач отримав повідомлення № 5/1-44 від 14 лютого 2019 року видане ГУ ДМС України в Одеській області, про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною відмови відповідач визначає очевидну необґрунтованість заяви позивача та відсутність елементів загрози життю відповідно до інформації по країні походження. Позивач вважає рішення ГУ ДМС України в Одеській області неправомірним, хибним та необґрунтованим, оскільки це рішення приймалось без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення, а тому звернувся до суду із зазначеним позовом.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2019 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

4. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції виходив з того, що наказ ГУ ДМС України в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 31 від 14 лютого 2019 року, яким позивачу відмовлено в оформлені документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту, прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з дотримання процедури прийняття відповідного рішення та обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух в касаційній інстанції

5. 27 серпня 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 про скасування рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року та постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2019 року з підстав порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, у якій скаржник просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвали нову постанову, якою позов задовольнити у повному обсязі.

6. У касаційній скарзі скаржник посилається на те, що у органу міграційної служби не було підстав вважати заяву позивача очевидно необґрунтованою. Скаржник наголошує, що наказ ГУ ДМС України в Одеській області приймався без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення і стосуються справи. Скаржник також звернув увагу на інформацію щодо країни походження з посиланням на електронні адреси.

7. 27 серпня 2019 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л.О., суддів Загороднюка А.Г., Соколов В.М.

8. Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

9. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 06 квітня 2020 року закінчено підготовчі дії у справі та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження у відповідності до вимог пункту 5 частини 1 статті 340 та статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Позиція інших учасників справи

10. 01 жовтня 2019 року від Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшов відзив на касаційну скаргу, де відповідач посилається на не обґрунтованість доводів даної касаційної скарги та просить її відхилити, а рішення прийняте судом першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. Вказують на те, що під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками, а основною причиною виїзду позивача з країни громадського походження є не особисте переслідування, а бажання легалізуватися на території України.

Установлені судами фактичні обставини справи

11. З матеріалів особової справи позивача № 2019OD0023 слідує, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є особою без громадянства, уродженцем міста Ракка (Сирія), за національністю араб, за віросповіданням мусульманин-суніт, за сімейним станом - неодружений.

12. На території Сирії позивач з 2008 року по 2011 рік працював фармацевтом.

13. Виїзд із Сирії позивача відбувся легально на весні 2011 року, автобусом м. Ракка (Сирія) - Стамбул (Туреччина), де проживав на квартирі у знайомих 1,5-2 місяці. Далі з Туреччини вибув влітку 2011 року авіарейсом Стамбул (Туреччина) - Сімферополь (Україна), на підставі паспортного документу та оформленої студентської візи. В Сімферополі проживав 2,5-3 роки нелегально (нічим не займався). В аспірантуру не поступив через брак коштів. Після захоплення Криму в 2014 році виїхав до м. Одеса, де мешкає його брат, який має громадянство України.

14. Постановою від 31 січня 2019 року ПН МОД № 005126 на позивача накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 1700 грн. відповідно до частини 1 статті 203 Кодексу України про адміністративне правопорушення за проживання без документів на право проживання з 01 серпня 2011 року.

15. Також, 31 січня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

16. Щодо причин не повернення до країни постійного проживання позивач вказав на те, що на території Сирії розпочався військовий конфлікт та його можуть арештувати, так як теперішня влада вважає, що через те, що він тривалий час знаходився за кордоном, то має відношення до опозиції.

17. За результатами розгляду заяви позивача та його особової справи № 2019OD0023, Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області був складений висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

18. У наведеному висновку зазначено, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причини виїзду особи з Сирії, небажання його повернення до регіону попереднього постійного проживання з позиції визнання заявника біженцем в Україні, оскільки, ані під час проживання в Сирії, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

19. Крім того, у висновку управління вказано, що проведеним аналізом матеріалів особової справи заявника також можливо визначити відсутність підстав у контексті можливого визнання його особою, яка потребує додаткового захисту на території України через наявність ознак, передбачених пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», з огляду на відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього постійного проживання через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальногопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

20. Приймаючи до уваги зазначений висновок, відповідачем, наказом № 31 від 14 лютого 2019 року, було відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, згідно п.п. 4, 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

21. Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Позиція Верховного Суду

Релевантні джерела права й акти їх застосування

22. Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.

23. Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

24. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

25. У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також дано поняття «біженець», який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

26. Відповідно до частини другої статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін «біженець», за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів «в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року...» та слів «...внаслідок таких подій» у статті 1A (2).

27. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

28. Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

29. Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

30. Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

31. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

32. Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

33. Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

34. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

35. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

36. 08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду справ» (далі - Закон № 460-IX).

37. Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX, касаційний розгляд справи буде здійснюватися в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

38. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.

39. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

40. Згідно частини 4 статті 328 КАС України (в редакції до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

41. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС (в редакції до 08 лютого 2020 року) України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

42. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

43. Аналізуючи вищенаведені положення законодавства та обставини справи, Верховний Суд вважає висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог передчасними в частині визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №31 від 14 лютого 2019 року про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

44. Помилковим є посилання судів, що у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен лише переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Також суди не звернули уваги, що при розгляді цієї категорії справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

45. Суд звертає увагу, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

46. При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

47. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

48. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

49. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

50. У справі встановлено, що позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з мотивів відсутності для цього підстав, визначених пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.

51. З матеріалів справи слідує, що позивач прибув на територію України влітку 2011 року авіарейсом Стамбул (Туреччина) - Сімферополь (Україна), на підставі оформленої студентської візи. В Сімферополі проживав 2,5-3 роки нелегально (нічим не займався). В аспірантуру не поступив через брак коштів. Після захоплення Криму в 2014 році виїхав до м. Одеса, де мешкає його брат, який має громадянство України.

52. З 01 серпня 2011 року до моменту звернення до міграційної служби 31 січня 2019 року позивач перебував на території України нелегально.

53. Постановою від 31 січня 2019 року ПН МОД № 005126 на позивача накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 1700 грн. відповідно до частини 1 стастті 203 Кодексу України про адміністративне правопорушення за проживання без документів на право проживання з 01 серпня 2011 року.

54. Судами попередніх інстанцій встановлено те, що ОСОБА_1 , в порушення вимог статті 5 Закону № 3671-VI не звертався за міжнародним захистом до ГУДМС України в Одеській області більше ніж 8 років після прибуття в Україну.

55. При цьому, відповідач погодився з тим, що ситуація в країні його походження суттєво змінилася відтоді, як він прибув в Україну, але достатніх підстав вважати, що він потребує захисту в розумінні пункту 13 частини першої статті 13 Закону № 3671-VI, на переконання відповідача, немає.

56. У цьому зв`язку суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що при дослідженні обставин, з якими вказані положення Закону № 3671-VI пов`язують надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту, відповідач формально здійснив перевірку усіх обставин, викладених позивачем. Зокрема, не надано належної уваги та оцінки поясненням позивача про ситуацію, яка склалася після його виїзду у зв`язку з розгортанням збройного конфлікту в країні його походження.

57. Так, твердження про те, що в Сирії існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об`єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною є загальновідомим фактом. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, відтак ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації, отже, ці обставини доказуванню у цій справі не потребують.

58. Незважаючи на те, що позивач прибув в Україну задовго до того, коли збройний конфлікт у Сирії став таким інтенсивним, це не заперечує того, що ситуація в країні його походження суттєво змінилася після його виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення, надаючи оцінку поясненням позивача, чому він просить залишитися в Україні як особа, яка потребує додаткового захисту.

59. Таким чином, Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій, так само як і відповідач при прийнятті спірного рішення, не встановили всіх обставин у справі та не надали оцінки ситуації, яка склалася в країні його походження, а саме триваючому військовому конфлікту, який охоплює всю територію країни. Суди не обґрунтували недостатності наявних у позивача підстав для покладення на Головне управління ДМС України в Одеській області обов`язку визнати його особою, яка потребує додаткового захисту.

60. За наведених обставин, Верховний Суд приходить до висновку, що висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на неповно встановлених обставинах справи.

61. Наведене дає підстави стверджувати про невжиття належних заходів щодо офіційного з`ясування обставин справи.

62. Відсутність мотивованої оцінки кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, не зазначення мотивів відхилення кожного аргументу учасника свідчать, що висновки судів попередніх інстанцій є передчасними та необґрунтованими, здійснені на підставі неповно встановлених обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

63. З огляду на приписи статті 242 КАС України, обґрунтованим визнається судове рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи чи для вирішення певного процесуального питання, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються належними і допустимими доказами.

64. Це означає, що судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок.

65. Суд першої та апеляційної інстанцій вказаного не дотрималися, чим порушили норми процесуального права, а саме статті 242 КАС України.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

66. На підставі пункту 2 частини 1 статті 349 КАС України (в редакцій, чинній до 08.02.2020) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

67. За змістом статті 353 КАС України (в редакції, чинній до 08.02.2020) підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

68. Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

69. Отже, Суд приходить до висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм процесуального права, не надавши правової оцінки фактичним обставинам в оскаржуваній частині, що в свою чергу унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи. Наведене є підставою для часткового задоволення касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

70. Суду під час нового розгляду справи необхідно взяти до уваги викладене в мотивувальній частині цієї постанови, установити наведені в ній обставини, що входять до предмета доказування у цій справі, дати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам і постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.

71. Оскільки вказані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження судів попередніх інстанцій, тому з урахуванням повноважень касаційного суду (які не дають касаційній інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні) відсутня можливість перевірити правильність їх висновків в цілому по суті спору.

72. Таким чином, з огляду на приписи частини 2 статті 353 КАС України, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки щодо розподілу судових витрат

73. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2019 року скасувати, а справу № 420/1158/19 направити на новий судовий розгляд до Одеського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк

В.М. Соколов

Судді Верховного Суду