Історія справи

ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06.02.2018 Київ К/9901/2903/17 815/4252/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Мороз Л.Л.,

суддів: Бучик А.Ю., Гімона М.М.,

розглянувши у порядку попереднього розгляду у касаційній інстанції адміністративну справу № 815/4252/17

за позовом Одеського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Бородіно-А» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою Одеського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Одеського окружного адміністративного суду, прийняту 12 вересня 2017 року у складі головуючого судді Стефанова С.О. та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду, постановлену 01 листопада 2017 року у складі колегії суддів: головуючого - Шляхтицького О.І., суддів: Запорожана Д.В., Романішина В.Л.,

в с т а н о в и в :

Позивач у позовній заяві просив суд:

- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Бородіно-А» (далі - ТОВ «ВКФ «Бородіно-А») суми адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2016 році та пеню у розмірі 20 077,88 грн.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2017 року, залишеною без зміни ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі Одеське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - Одеське ОВФСЗІ) заявило вимогу про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нової постанови про відмову у задоволенні позову.

В обґрунтування своїх вимог заявник посилається на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Зазначає, що відповідальність за незабезпечення виконання нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів покладена на керівників підприємств, які несуть відповідальність у відповідності до вимог Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та повинні сплатити адміністративно-господарську санкцію та пеню.

Відповідач заперечень на касаційну скаргу до суду не надав.

Суд заслухав у попередньому судовому засіданні доповідь судді-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, та, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржених судових рішень - без змін, з наступних мотивів та передбачених законом підстав.

Так, відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» для підприємств, установ, організацій, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік.

Згідно з частиною першою статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» підприємства, установи, організації, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадянських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інвалідів і не зайняте інвалідом.

В ході розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідачем у 2016 році створено 2 робочих місця для працевлаштування інвалідів та здійснено всі залежні від нього заходи для працевлаштування інвалідів, а саме: протягом року подавались до Тарутинського районного центру зайнятості звіти за формою № 3-ПН про наявність вакансій, до яких не встановлюються особливі вимоги та які є придатними для працевлаштування інвалідів, однак таких працівників для працевлаштування до підприємства направлено не було, та жодному інваліду, який звертався для працевлаштування на дані місця, відповідач не відмовляв.

24 лютого 2017 року відповідачем надано до Одеського ОВФС3І звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2016 рік за формою № 10-ПІ, з якого вбачається, що при середньообліковій чисельності штатних працівників у кількості 34 особи, на підприємстві у 2016 році працювало 0 інвалідів. При цьому кількість інвалідів, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», складає 1 особу.

На підставі отриманого звіту відповідача Одеським ОВФСЗІ складено розрахунок заборгованості відповідача по сплаті адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2016 році. Згідно розрахунку, нарахована сума адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів склала 19 561,76 грн.

Також, за несплату відповідачем суми адміністративно-господарських санкцій у розмірі 19 561,76 грн. в термін, передбачений Порядком сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, відповідачу нарахована пеня у розмірі 516,12 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідачем здійснено всі залежні від нього заходи для забезпечення необхідної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2016 році, пошук роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості відповідно до статей 18, 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», а обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.

Крім того, суди виходили з того, що підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин, за статтею 218 Господарського кодексу України є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання, а відповідачем вжито усі залежні від нього заходи для недопущення господарського правопорушення.

З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій суд погоджується і вважає, що вони відповідають нормам матеріального та процесуального права і фактичним обставинам справи.

Мотиви та доводи, наведені у касаційній скарзі, висновки судів не спростовують і є безпідставними, оскільки за змістом статей 18 та 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування, а відповідно до частини п'ятої статті 19 цього Закону виконанням нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів вважається саме їх працевлаштування, а не лише створення відповідних робочих місць, а тому суди обґрунтовано прийняли рішення про відмову в задоволенні позову.

Посилання позивача в обґрунтування касаційної скарги на те, що обов'язок щодо забезпечення виконання нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів покладено на керівників підприємств, які несуть відповідальність за невиконання таких нормативів у встановленому законом порядку відповідно до статті 19 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» є безпідставним, оскільки адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.

Мотиви та доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

З огляду на зазначене, суд погоджується з висновками судів про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Суд першої інстанції та апеляційний суд ухвалили судові рішення, правильно застосувавши норми матеріального права та не допустили порушень норм процесуального права, тому касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення судів - без змін.

Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 343, 349, 350, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу Одеського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2017 року у справі № 815/4252/17 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.

Головуючий Л.Л. Мороз

Судді А.Ю. Бучик

М.М. Гімон