Історія справи

Постанова КАС ВП від 04.04.2023 року у справі №640/1207/20
Постанова КАС ВП від 04.04.2023 року у справі №640/1207/20
Постанова КАС ВП від 19.04.2024 року у справі №640/1207/20

ф

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 квітня 2023 року

м. Київ

справа №640/1207/20

адміністративне провадження № К/990/35463/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,

суддів - Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №640/1207/20

за позовом ОСОБА_1

до Держави Україна в особі Державної Казначейської служби України,

третя особа - Верховний Суд,

про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2022 року (головуючий суддя: Карпушова О.В., судді: Губська Л.В., Епель О.В.).

УСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2020 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Держави Україна в особі Державної Казначейської служби України (далі також - «ДКС України»), за участю третьої особи - Верховного Суду, у якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність Держави Україна в особі Верховного Суду щодо невиплати судді Верховного Суду ОСОБА_1 суддівської винагороди за грудень 2019 року із застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;

- стягнути з Держави Україна в особі ДКС України за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету - 3504040), на користь ОСОБА_1 24 915,86 грн (двадцять чотири тисячі дев`ятсот п`ятнадцять гривень 86 копійок) недоплаченої суддівської винагороди (заробітної плати) за грудень 2019 року з вирахуванням відповідних сум податку з доходів та військового збору.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що він призначений на посаду судді Верховного Суду у Касаційний цивільний суд, а у подальшому його обрали до Великої Палати Верховного Суду.

На час зайняття позивачем посади судді пункт 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року №1402-VIII визначав суддівську винагороду, виходячи з базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Аналогічна норма містилась і у пункті 24 розділу ХІІ «Прикінцевих і перехідних положень» указаного Закону.

Указаний розмір суддівської винагороди позивачеві виплачувався до 6 листопада 2019 року включно.

Проте, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року №193-ІХ, який набрав чинності 7 листопада 2019 року (далі - «Закон №193-ІХ»), до пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» внесено зміни, а саме: зменшено базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду з 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року до 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Позивач вбачає норму пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону №193-ІХ неконституційною, з огляду на рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року №3-рп/2013 (щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці) і рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 (щодо неконституційності деяких положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» стосовно зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді, що призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що у свою чергу є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому).

У позовній заяві ОСОБА_1 відзначив, що на момент звернення до суду з цим позовом відсутнє рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону №193-ІХ, проте неконституційність цієї норми висновується з огляду на зазначені рішення Конституційного Суду України щодо конституційних гарантій незалежності суддів.

До того ж, позивач стверджує, що його індивідуальні трудові права були порушені, адже Держава, з якою позивач уклав трудовий договір про проходження публічної служби, не попередила його про зміну визначених умов оплати праці в бік погіршення, чим порушила положення Закону України «Про оплату праці».

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 2 листопада 2021 року залишено без розгляду адміністративний позов ОСОБА_1 до Верховного Суду, Державної казначейської служби України в частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльність Верховного Суду щодо невиплати позивачу суддівської винагороди на підставі заяви ОСОБА_1 .

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 3 листопада 2021 року суд прийняв заяву позивача про збільшення позовних вимог, в якій позивач просить застосувати частину другу статті 625 Цивільного кодексу України (далі - «ЦК України») та стягнути з Держави в особі ДКС України за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішення суду (код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету - 3504040), на користь позивача інфляційні витрати за весь час прострочення до дати ухвалення рішення суду, а також три проценти річних від простроченої суми з дати початку прострочення до дати ухвалення рішення суду.

Тож, з урахуванням заяв про залишення частини позовних вимог без розгляду і про збільшення розміру позовних вимог, позивач вбачає підстави для стягнення з Держави Україна на його користь недоплаченої частини суддівської винагороди за грудень 2019 року, розмір якої він має намір стягнути з урахуванням інфляційних витрат та трьох процентів річних.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2021 року у задоволенні позову відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позову, окружний суд виходив з того, що суддівська винагорода ОСОБА_1 за грудень 2019 року виплачувалась на підставі чинної на той час норми, а саме: пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону №193-ІХ.

До того ж, суд першої інстанції зауважив, що неконституційність указаної норми не випливає з огляду на рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року №3-рп/2013 і рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, на які покликається ОСОБА_1 у позовній заяві, адже ці рішення були прийняті органом конституційної юрисдикції стосовно інших правових норм та за інших фактичних обставин.

Окружний суд також зауважив, що рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 не є застосовним до спірних правовідносин, адже не має ретроактивної дії у часі.

З огляду на викладене, окружний суд не встановив правових підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 як судді Верховного Суду суддівської винагороди за грудень 2019 року у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Не погодившись із рішенням окружного суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на нього. У своїй апеляційній скарзі позивач звертав увагу суду апеляційної інстанції на порушення окружним судом як норм матеріального, так і норм процесуального права при розгляді справи й ухваленні в ній рішення.

Зокрема, зауважував, що фактично справа протиправно була розглянута окружним судом у порядку спрощеного позовного провадження, хоча провадження у ній відкрито у порядку загального позовного. Зауважував, що суд першої інстанції не провів підготовче судове засідання. До того ж, зазначав, що суд першої інстанції безпідставно проігнорував його заяву про намір взяти участь в судовому засіданні. З урахуванням цього, позивач наполягав, що окружний суд обмежив його право на справедливий суд, розглянув справу без його участі та у порядку, непередбаченому Кодексом адміністративного судочинства України (далі - «КАС України»).

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2022 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2021 року залишено без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції правильно зауважив про відсутність ретроактивної дії в часі рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020, а тому погодився з його висновками про відсутність підстав стягнення на користь позивача недоотримуваного розміру суддівської винагороди за грудень 2019 року.

Стосовно доводів ОСОБА_1 про порушення окружним судом норм процесуального права суд апеляційної інстанції відповіді не надав.

Не погоджуючись із судовим рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на нього.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2022 року, а справу №640/1207/20 направити на новий апеляційний розгляд.

В обґрунтування вимог касаційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав жодної оцінки його доводу про порушення судом першої інстанції норм процесуального права.

Зауважує, що він в апеляційній скарзі на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2021 року, як на одну з підстав її подання, покликався на розгляд окружним судом цієї справи у порядку, не передбаченому КАС України. Так, позивач зауважив, що суд відкрив загальне позовне провадження у цій справі, проте фактично її розглянув у порядку спрощеного позовного провадження, адже підготовчого засідання у справі не проводилось.

До того ж, позивач зауважував, що суд першої інстанції протиправно розглянув справу без його участі, чим обмежив його право на справедливий суд.

Між тим, цим доводам позивача, які в силу частини третьої статті 317 КАС України є обов`язковими підставами для скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції, Шостий апеляційний адміністративний суд в оскаржуваній постанові не надав оцінки.

Верховний Суд ухвалою від 29 грудня 2022 року відкрив касаційне провадження на підставі пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України.

У відзиві на касаційну скаргу Верховний Суд просить відмовити у її задоволенні, а оскаржуване судове рішення залишити без змін. Відзив обґрунтований правильністю вирішення спору судом апеляційної інстанції із дотриманням норм матеріального і процесуального права.

ДКС України свого відзиву на касаційну скаргу не надала, копію ухвали Верховного Суду про відкриття касаційного провадження отримала 29 грудня 2022 року шляхом доставки до електронного кабінету підсистеми «Електронний Суд».

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Указом Президента України від 10 листопада 2017 року №357/2017 «Про призначення суддів Верховного Суду» ОСОБА_1 призначено на посаду судді Верховного Суду у Касаційний цивільний суд та 11 листопада 2017 року він склав присягу судді.

16 листопада 2017 року ОСОБА_1 зараховано до штату Верховного Суду.

За грудень 2019 року ОСОБА_1 нараховано суддівську винагороду. Базовим розміром посадового окладу судді Верховним Судом було використано величину у 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено було на 1 січня календарного року 2019.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» визначається організація судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Згідно із частиною першою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 135 цього Закону (до внесення змін у цю норму Законом №193-ІХ) базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Аналогічна правова норма міститься і у пункті 24 «Прикінцевих і перехідних положень» указаного Закону, а саме: розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить з 1 січня 2017 року для судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Проте, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року №193-ІХ, який набрав чинності 7 листопада 2019 року, до пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» унесено зміни, а саме: цифри « 75» замінено цифрами « 55».

Рішенням Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 було визнано неконституційними пункт 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зі змінами, внесеними Законом №193-IX.

IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Верховний Суд ухвалою від 29 грудня 2022 року відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України.

Згідно із пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Надаючи оцінку ухваленим судовим рішенням в цій справі у межах доводів касаційної скарги, Суд виходить із наступного.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 як однією з підстав подання апеляційної скарги на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2021 року зазначав порушення окружним судом норм процесуального права.

Таке порушення процесуальних норм ОСОБА_1 вбачав у наступному:

1) порушення порядку розгляду справи судом першої інстанції;

2) порушення права позивача на участь у судовому засіданні.

Порушення порядку розгляду справи судом першої інстанції позивач вбачав у фактичному розгляді справи не у порядку загального позовного провадження, а у порядку спрощеного позовного провадження, що на його думку є неприпустимим, адже ця справа не є справою незначної складності.

Порушення права позивача на участь у судовому засідання позивач обґрунтовував тим, що ОСОБА_1 завчасно попереджав суд першої інстанції про неможливість його участі у судових засіданнях в дні розгляду справ Великою Палатою Верховного Суду й, у зв`язку із цим, просив суд призначати судові засідання в інші дні за для забезпечення участі позивача у розгляді справи. Проте, такі клопотання суд проігнорував.

Суд першої інстанції, хоча й задовольнив клопотання позивача про розгляд справи в режимі відеоконференції, проте жодне засідання в такому порядку так і не провів.

Подану ним заяву, на переконання позивача, суд не вірно оцінив як заяву про розгляд справи без участі позивача.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 зазначає про порушення його права на справедливий суд.

З цього приводу Верховний Суд зазначає про таке.

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2020 року суд відкрив у цій справі провадження та призначив справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження одноособово суддею Клименчук Н.М. (а.с. 12).

ОСОБА_1 із таким порядку розгляду справи за його позовом не погодився і звернувся до суду із заявою, в якій просив провести розгляд справи в порядку загального позовного провадження, адже предметом позову є питання проходження публічної служби і справа не може вважатись справою незначної складності (а.с. 16-17).

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2020 року клопотання ОСОБА_1 про розгляд цієї справи в загальному позовному порядку було задоволено й призначено справу до розгляду в підготовчому засіданні на 27 травня 2020 року о 14 год 00 хв (а.с. 38).

26 травня 2020 року ОСОБА_1 подав заяву, в якій повідомляв суд, що не зможе взяти участь у судовому засіданні, адже буде задіяний у розгляді справ Великою Палатою Верховного Суду у цей день, тож просив розглянути справу за його відсутності. Також, у разі відкладення розгляду справи, просив надати надалі йому можливість участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції (а.с. 43).

У подальшому розгляд справи було відкладено й призначено нову дату судового засідання - 22 березня 2021 року. Проте, і 22 березня 2021 року судове засідання було відкладено, а справу призначено в судове засідання на 27 жовтня 2021 року.

19 жовтня 2021 року Окружний адміністративний суд міста Києва постановив ухвалу про задоволення клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи в режимі відеоконференції за допомогою програми «EasyCon» (а.с. 62).

В матеріалах справи міститься довідка, складена секретарем судових засідань Турчин М.М. від 27 жовтня 2021 року, в якій повідомляється, що фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось, про дату наступного судового засідання сторони будуть повідомлені шляхом надсилання повісток (а.с. 63).

Одночасно, в матеріалах справи міститься також заява ОСОБА_1 датована 27 жовтня 2021 року, з якої вбачається, що позивач 27 жовтня 2021 року, у визначений судом час судового засідання, перебував на сайті для приєднання до відеоконференції, проте запрошення до такої дії від суду так і не отримав.

У цій же заяві ОСОБА_1 просив суд повідомити його наступну дату судового засідання та забезпечити участь позивача у ньому в режимі відеоконференції (а.с. 77).

Наступна дата судового засідання визначена судом на 16 листопада 2021 року о 15 год 00 хв.

Проте, Окружний адміністративний суд міста Києва 2 листопада 2021 року (поза судовим засіданням) розглянув заяву позивача про залишення частини позовних вимог без розгляду, а ухвалою від 3 листопада 2021 року (також поза судовим засіданням) прийняв його заяву про збільшення (уточнення) позовних вимог.

16 листопада 2021 року ОСОБА_1 подав «Заяву про розгляд справи у відсутність особи, яка бере участь у справі», в якій повторно повідомляв суд про неможливість взяти участь у судових засіданнях, призначених в дні розгляду Великою Палатою Верховного Суду справ. У зв`язку з цим повідомляв суд про неможливість взяти участь у засіданні, призначеному на 16 листопада 2021 року, та у разі якщо наведені обставини будуть визнані судом неповажними, заперечував проти залишення позову без розгляду і вважав, що неявка позивача не перешкоджає розгляду справи. (а.с. 80)

З довідки від 16 листопада 2021 рок, складеної секретарем судових засідань Турчин М.М., вбачається, що судове засідання не фіксувалось звукозаписувальними технічними засобами, і суд перейшов до розгляду справи в порядку письмового провадження. (а.с. 82)

17 листопада 2021 року окружний суд розглянув справу у порядку письмового провадження шляхом ухвалення у ній рішення. (а.с. 83)

Пунктом 10 частини першої статті 4 КАС України визначено, що письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.

Частина третя статті 194 КАС України передбачає, що учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

Між тим, ОСОБА_1 не погоджується із тим, що суд першої інстанції мав процесуальну можливість розглянути справу, призначеної до розгляду в загальному позовному порядку, без проведення підготовчого судового засідання.

Такі дії суду ОСОБА_1 вважає фактичним розглядом справи у порядку спрощеного позовного провадження.

До того ж, позивач наполягав, що його право на участь у судовому засіданні було порушено судом, адже він проігнорував подані ним заяви.

Проте, апеляційний суд у своїй постанові не надав відповідь на ці ключові доводи сторони позивача.

Варто зауважити, що обов`язковими підставами для скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції відповідно до пунктів 3 і 7 частини третьої статті 317 КАС України є:

розгляд справи адміністративним судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою;

розгляд за правилами спрощеного позовного провадження справи, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Тобто, на суттєві аргументи позивача щодо порушення порядку розгляду цієї справи і забезпечення його права на участь в судовому засіданні, які були першочерговими доводами апеляційної скарги ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції не дав жодної відповіді.

Так, стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Варто відзначити, що у юридичній науці поняття «вмотивованості» судового рішення посідає самостійне місце поряд із поняттями «законності» та «обґрунтованості» в контексті дотримання принципу верховенства права та права на справедливий суд.

Під умотивованістю розуміється повне і всебічне відображення в рішенні суду мотивів, якими він керувався при ухваленні свого рішення, при оцінюванні доказів для встановлення наявності або відсутності обставин, на які сторони покликалися як на підґрунтя своїх вимог і заперечень, із зазначенням, чому певні докази були взяті до уваги або відхилені, й віддзеркалення мотивів щодо позиції суду при застосуванні норм матеріального і процесуального права.

Згідно з уже розробленими теоретичними підходами, зробленими на основі аналізу прецедентної практики Європейського суду з прав людини, існують такі критерії мотивованості судового рішення: 1) у рішенні вмотивовано питання факту та права, проте обсяг умотивування може відрізнятися залежно від характеру рішення та обставин справи; 2) у рішенні містяться відповіді на головні аргументи сторін; 3) у рішенні чітко та доступно зазначені доводи і мотиви, на підставі яких обґрунтовано позицію суду, що дає змогу стороні правильно аргументувати апеляційну або касаційну скаргу; 4) рішення є підтвердженням того, що сторони були почуті судом; 5) рішення є результатом неупередженого вивчення судом зауважень, доводів та доказів, що представлені сторонами; 6) у рішенні обґрунтовано дії суду щодо вибору аргументів та прийняття доказів сторін.

Національне законодавство, а саме частина перша статті 322 КАС України також висуває певні вимоги до змісту мотивувальної частини рішення суду апеляційної інстанції, зокрема, ця частина повинна складатися із: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи та (або) інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду; ґ) висновків за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів Верховного Суду з огляду на указане процесуальне порушення вважає передчасними висновки суду апеляційної інстанції по суті спору.

Відповідно до частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або; 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; 4) суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.

Оскільки судом апеляційної інстанцій не було надано відповідь на доводи ОСОБА_1 , які у разі підтвердження хоча б одного з них є обов`язковими підставами для скасування рішення окружного суду, Верховний Суд дійшов висновку, що судове рішення суду апеляційної інстанції належить скасувати з направленням справи на новий судовий розгляд до апеляційного суду.

При новому розгляді справи суду апеляційної інстанції необхідно взяти до уваги викладене в цій постанові й встановити обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 341 345 349 351 355 356 359 КАС України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2022 року задовольнити.

Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2022 року скасувати, а справу №640/1207/20 направити на новий розгляд до Шостого апеляційного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

………………….

………………….

………………….

Н.М. Мартинюк

А.В. Жук

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду