Отдельные вопросы признания доказательств недопустимыми на стадии досудебного расследования следственным судьей

С принятием 13 апреля 2012 нового Уголовного процессуального кодекса Украины (далее УПК), вопрос о допустимости доказательств приобрел особенную актуальность, что обусловливает необходимость, в частности, детального исследования вопроса признания доказательств недопустимыми как на доктринальном уровне, так и на уровне правоприменения.

Представляем Вашему вниманию статью судьи Киевского районного суда города Одессы Юлии Федулеевой, опубликованную в Вестнике «Ассоциации следственных судей» № 3 (4) 2018, относительно отдельных вопросов признания доказательств недопустимыми на стадии досудебного расследования следственным судьей.

Категорія доказів у кримінальному процесі є основоположною, оскільки від достатності останніх, їх належності, допустимості та достовірності в великій мірі залежить вирішення завдань кримінального провадження, серед яких, зокрема, забезпечення швидкого, повного та неупередженого досудового розслідування та судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений.

Ч. 1 ст. 84 КПК визначено, що доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Згідно ч. 1 ст. 86 КПК, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

Згідно ст. 89 КПК, суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення. У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. Сторони кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими.

Аналізуючи вищевказані норми законодавства, обґрунтованим являється висновок про те, що вирішення питання допустимості доказів належить до виключної компетенції суду під час судового розгляду.

Разом з тим, в правозастосовчій діяльності слідчі судді нерідко зустрічаються з клопотаннями сторони захисту про визнання недопустимими доказів на стадії досудового розслідування. Обґрунтовуючи такого роду клопотання, сторона захисту посилається на ч. 1 ст. 94 КПК, згідно якої: слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

З урахуванням викладеного, враховуючи відсутність роз’яснень судів вищих інстанцій й, зокрема, відсутність правових висновків Верховного суду України, ч. 1 ст. 94 КПК трактується по-різному, що як наслідок нерідко призводить до постановлення слідчими суддями діаметрально протилежних судових рішень при вирішенні даного питання, що в свою чергу, жодним чином не сприяє забезпеченню єдності судової практики.

Таким чином, метою даної статті є висвітлення питання суб’єкта, уповноваженого на вирішення питання визнання доказів недопустимими, з урахуванням норм чинного законодавства, практики слідчих суддів та судів нашої держави, міжнародної судової практики, та, правової доктрини.

Так, в першу чергу слід зазначити, що хоча ч. 1 ст. 94 КПК й передбачає, що слідчий суддя повинен оцінювати кожний доказ з точки зору, зокрема, його допустимості, разом з тим чинний КПК не містить жодної норми, яка б зобов’язувала слідчого суддю визнавати той чи інший доказ недопустимим, й взагалі, норми, яка передбачала б процесуальний порядок визнання доказу недопустимим слідчим суддею на стадії досудового розслідування.

Зокрема, ч. 4 ст. 87 КПК передбачено, що докази, передбачені цією статтею, повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирішується питання про відповідальність за вчинення істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.

З викладеного вбачається, що вищевказана норма розрахована виключно на суд на стадії судового розгляду. Разом з тим, слідчий суддя, згідно п. п. 18, 22 ч. 1 ст. 3 КПК, судом в буквальному розумінні не являється. Крім того, згідно п. 24 ч. 1 ст. 3 та Глави 28 КПК, судовий розгляд являється стадією судового провадження з розгляду справи по суті саме судом, а не слідчим суддею.

Аналогічним чином слід розглядати й статтю 87 КПК, яка більш широко передбачає процесуальний порядок визнання доказів недопустимими, й яка також розрахована виключно на суд на стадії судового розгляду.

Крім того, на окрему увагу, при вирішенні питання суб’єкта, уповноваженого на визнання доказів недопустимими, заслуговує й норма ч. 3 ст. 233 КПП, якою передбачено, що якщо прокурор відмовиться погодити клопотання слідчого про обшук або слідчий суддя відмовить у задоволенні клопотання про обшук, встановлені внаслідок такого обшуку докази є недопустимими, а отримана інформація підлягає знищенню в порядку, передбаченому статтею 255 цього Кодексу.

Зокрема, з викладеного вбачається, що слідчий суддя уповноважений виключно на постановлення рішення про відмову в задоволенні клопотання про узаконення обшуку (огляду), тобто на розгляд клопотання по суті, при цьому вирішення питання допустимості доказів до його компетенції не відноситься.

В аспекті даного питання, необхідним є також виокремлення ст. 90 КПК, згідно якої рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів. Тобто, саме рішення національного суду, а не слідчого судді, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів, що свідчить про те, що саме суд уповноважений на вирішення питання про визнання доказів недопустимими.

В свою чергу ч. 1 ст. 198 КПК закріплено, що висловлені в ухвалі слідчого судді, суду за результатами розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу висновки щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри, обвинувачення, не мають преюдиціального значення для суду під час судового розгляду або для слідчого чи прокурора під час цього або іншого кримінального провадження.

При вирішенні питання щодо визнання доказів недопустимими у кримінальному провадженні, слушною є точка зору к.ю.н., доцента Панової А.В. у її дисертації на тему «Визнання доказів недопустимими у кримінальному провадженні», яка вказує, що виключно суд уповноважений визнавати фактичні дані доказами, а тому до виключної компетенції суду належить й вирішення питання допустимості доказів.

Зокрема, згідно ч. ч. 1, 2 ст. 23 КПК, суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом.

Крім того, згідно ч. 12 ст. 290 КПК, якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази.

Панова А.В. також зазначає, що саме по собі поняття недопустимого доказу є невірним, оскільки доказ апріорі не може бути недопустимим, так як фактичні дані, які отримані не у передбаченому КПК порядку, тобто з його порушенням, не стають доказами, а тому й не можна вести мову про їхню подальшу недопустимість.

В даному аспекті, доцільним є зазначення положень законодавства пострадянських країн у підходах до вирішення вказаних питань. Так, згідно ч. 2 ст. 95 КПК Республіки Молдови, питання допустимості даних в якості доказів вирішується органом кримінального переслідування по власній ініціативі або за клопотанням сторін або, в залежності від обставин, судовою інстанцією.

Згідно ст. 112 КПК Казахстану, «фактичні дані повинні бути признані не допустимими в якості доказів, якщо вони отримані з порушенням вимог діючого Кодексу…».

Таким чином, з викладеного вбачається вирішення питання саме допустимості даних в якості доказів, а не самих доказів.

Щодо питання суб’єкта, уповноваженого на вирішення питання допустимості доказів у кримінальному провадженні, слід зазначити також про судову практику судів нашої держави, яка склалася при вирішенні вказаного питання.

Так, в ухвалі слідчого судді Київського районного суду м. Одеси від 15.02.2018 року (справа №520/1784/18) слідчий суддя зазначив, що згідно чинного Кримінального процесуального кодексу України, слідчий суддя не є суддею в буквальному розумінні, а тому слідчий суддя не вправі вирішувати питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду кримінального провадження по суті, зокрема, й в частині визнання доказів недопустимими.

Як вбачається з ухвали слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 30.06.2015 року (справа №757/20659/15-к), слідчий суддя зазначив, що за загальним правилом, встановленим ч. 1 ст. 89 КПК України, суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення, і слідчий суддя на стадії досудового розслідування не уповноважений вирішувати такого роду питання шляхом розгляду скарги сторони кримінального провадження, поданої в порядку ст. 303 КПК України.

В ухвалі слідчого судді Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11.01.2018 року (справа №201/151/18) слідчий суддя щодо визнання доказів недопустимими роз’яснив захисникам, що ч. 1 ст. 89 КПК України встановлено порядок визнання доказів недопустимим, і наразі це є передчасним. Під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу перш за все необхідно встановити наявність ризиків та обґрунтованість підозри.

Як вбачається з ухвали Апеляційного суду Одеської області від 21.12.2017 року (провадження №11-сс/785/2068/17), щодо визнання доказів недопустимими, колегія суддів констатувала, що якщо буквально тлумачити ст. 89 КПК України, в якій йдеться про «суд», але жодного слова немає про «слідчого суддю», то можна зробити висновок, про те, що слідчий суддя, який приймає рішення на стадії досудового розслідування, не наділений повноваженнями щодо визнання доказів недопустимими і це питання повинно вирішуватися судом під час судового розгляду кримінального провадження по суті пред’явленого обвинувачення, оскільки питання допустимості відносно поданих учасниками кримінального провадження доказів, без здійснення їх перевірки і співставлення з іншими доказами, можливо тільки під час судового розгляду або навіть у нарадчій кімнаті при вирішенні справи по суті та ухваленні рішення (винесенні вироку).

З огляду на викладене, практика судових інстанцій теж зводиться до висновку про те, що слідчий суддя не уповноважений вирішувати питання допустимості доказів на стадії досудового розслідування, оскільки такі питання вирішуються судом під час судового розгляду кримінального провадження по суті.

На підставі викладеного, вважаємо, що слідчий суддя при вирішенні того чи іншого питання, для прикладу клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження (арешту майна), оцінює докази щодо їх допустимості з точки зору свого суб’єктивного бачення для обґрунтування прийняття відповідного процесуального рішення, з посиланням на той чи інший доказ, долучений до матеріалів клопотання, якщо він на думку слідчого судді відповідає вимогам КПК, або без посилання на такий доказ, коли слідчий суддя за своїм внутрішнім переконанням дійшов висновку про можливі процесуальні порушення про отриманні такого доказу, без вирішення питання допустимості по суті.

Разом з тим, на практиці трапляються непоодинокі випадки, коли слідчий суддя все ж визнає докази недопустимими під час розгляду клопотань сторони обвинувачення. Для прикладу в ухвалі слідчого судді Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 02.05.2018 року (справа №180/750/18) зазначено, що оскільки слідчий на вирішення експерта просить поставити питання щодо вартості майна, встановленого слідчим в ході огляду місця події з істотним порушенням КПК України, то висновок експерта заздалегідь буде недопустимим доказом.

Таким чином, з огляду на викладене, задля приведення судової практики до єдності, усунення дискусій в частині питання можливого визнання доказів недопустимими на стадії досудового розслідування слідчим суддею, можливим та найбільш дієвим засобом з вирішення даного питання, стало б ухвалення Верховним судом України відповідної постанови, з зазначенням висновку про те, яким чином повинна застосовуватися ч. 1 ст. 94 КПК, як в свій час було вирішено питання щодо допустимості доказів, отриманих під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій без відкриття окремих матеріалів в порядку ст. 290 КПК, що на нашу думку, стало б свого роду судовим прецедентом в нашій правовій системі.

На разі, вважаємо обґрунтованим висновок про те, що вирішення питання допустимості доказів відноситься до виключної компетенції суду під час судового розгляду кримінального провадження по суті, що в повній мірі відповідає як загальним засадам кримінального провадження, так і окремим нормам КПК, якими регламентовано процедуру та порядок вирішення даного питання.