Чи доцільно в Україні ухвалити закон про евтаназію?

Право на життя є одним з основоположних прав людини, яке гарантується ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 27 Конституції України. Відповідно до ст. 28 Конституції України, кожен має право на повагу до його гідності. Зазначені права також передбачені статтею 281 Цивільного кодексу України.

Однак, гарантуючи право на життя, не слід забувати про такі важливі його компоненти, як якість життя та гідне його закінчення (безболісне припинення життя без надмірних фізичних та моральних страждань), адже рівень медичних знань та технологій на сьогоднішній день дозволяє суттєво продовжувати тривалість життя та жити навіть з невиліковними хворобами. Ігнорування цих компонентів може призвести до фактичного перетворення права на життя в обов’язок жити, коли життя є нестерпним з тих чи інших причин.

Читайте статтю: Генна інженерія: межі дотримання прав людини

Таким чином, можуть виникати ситуації, коли надмірний захист права на життя людини буде в свою чергу порушувати право на повагу до її гідності. Тож, поряд з правом на життя деякі фахівці говорять про доцільність забезпечення та захисту права на гідну смерть, а в деяких країнах це право в тій чи іншій формі вже закріплено на законодавчому рівні, зокрема, евтаназія дозволена в ряді європейських країн (наприклад, у Нідерландах, Швейцарії, Бельгії, Люксембурзі). При цьому, слід зазначити, що в світі не існує єдиної думки щодо питання евтаназії. В суспільстві, в тому числі серед фахівців та науковців, точаться дискусії щодо доцільності легалізації даного явища. На мою думку, увага в даних дискусіях повинна приділятися не лише повазі до гідності та автономії особи як основним принципам, передбаченим Всезагальною декларацією про біоетику та права людини, але також - й захисту права на життя, особливо від порушень його з боку інших осіб. Як зазначається в Посібнику з прийняття рішень про медичне лікування в ситуаціях кінця життя, виданому Радою Європи, складність будь-якого медичного рішення в кінці життя полягає в тому, щоб при забезпеченні поваги до автономії та гідності пацієнта знайти рівновагу між захистом його життя та його правом на максимально можливе полегшення страждань.

Щодо правового аспекту регулювання евтаназії в Україні, то згідно Декларації про евтаназію, прийнятої 39-ю Всесвітньою Медичною Асамблеєю 1987 року, евтаназія як акт навмисного позбавлення життя пацієнта, навіть на прохання самого хворого чи на підставі звернення з подібних проханням його близьких, є неетичною. Це не виключає необхідності шанобливого ставлення лікаря до бажання хворого не перешкоджати перебігу природного процесу вмирання в термінальній фазі захворювання. Відповідно до ч. 4 ст. 281 Цивільного кодексу України, забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя. Частиною 7 ст. 52 Основ законодавства України про охорону здоров'я чітко визначено, що медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії - навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань. Заборона евтаназії також передбачена п.3.11 Етичного кодексу лікаря України, а саме: лікар не має права свідомо прискорювати настання смерті, вдаватися до евтаназії або залучати до її проведення інших осіб. Таким чином, чинне законодавство України забороняє будь-яку форму евтаназії.

Слід також зазначити, що у більшості країн світу проведення евтаназії не легалізовано. При цьому, законодавством одних країн передбачено кримінальну відповідальність за евтаназію як за умисне вбивство при наявності пом’якшуючих обставин, а в інших країнах - як за умисне вбивство без пом’якшуючих обставин. В Україні здійснення евтаназії також не вважається пом’якшуючою обставиною і, залежно від способу вчинення та мотивів, може кваліфікуватися як злочин за ч. 1 ст. 115 (умисне вбивство), п. 6 ч. 2 ст. 115 (умисне вбивство з корисливих мотивів), ст. 120 (схиляння до самогубства, а також інших дій, що сприяють вчиненню самогубства), ч. 2 ст. 137 (неналежне виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей, що спричинило смерть неповнолітнього або інші тяжкі наслідки), ч. 2 ст. 139 (ненадання допомоги хворому медичним працівником, що спричинило смерть хворого або інші тяжкі наслідки) або ч. 2 ст. 140 (неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником, що спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому) Кримінального кодексу України.

На сьогоднішній день вже склалася певна судова практика щодо застосування евтаназії.

У справі «Прітті проти Сполученого Королівства» (Заява N 2346/02) Європейський суд з прав людини (надалі – ЄСПЛ) дійшов висновку, що хоча б якими були ті переваги, що їх, на думку багатьох, обіцяє добровільна евтаназія, самогубство та суїцид, учинений за допомогою лікаря чи без участі лікаря, вони не становлять права, на яке мають поширюватися гарантії статті, призначеної захищати священність життя. Статтю 2 неможливо, якщо не перекручувати її текст, тлумачити як таку, що надає діаметрально протилежне право, а саме: право померти; не може вона й створювати право на самовизначення, тобто надавати людині право обирати не життя, а смерть. Тому Суд вважає, що жодного права померти - чи то з допомогою третьої особи, чи з допомогою державного органу - випливати зі статті 2 Конвенції ( 995_004 ) не може. Цей висновок Суду підтримується в нещодавній Рекомендації 1418 (1999) Парламентської асамблеї Ради Європи.

У справі «Lambert і Інші проти Франції» (Заява № 46043/14) ЄСПЛ зазначив, що саме пацієнт, навіть у стані, коли не може висловити свою волю, є тим, чия згода має бути осердям процесу з ухвалення рішення, у якому є головним суб’єктом і учасником. У «Вказівках щодо ухвалення рішень стосовно медичного лікування осіб, що знаходяться присмерті» Ради Європи вказано, що пацієнта залучають до процесу ухвалення рішення за допомогою бажання, яке він міг попередньо висловити усно одному з членів родини або одному з близьких (див. вище параграф 63). Суд також зазначає, що відповідно до наданої інформації з порівняльного права, у деяких державах, за відсутності попереднього розпорядження або «біологічного заповіту», презюмоване волевиявлення пацієнта встановлюється за допомогою різних засобів (заяви законного представника, родини, інші свідчення щодо особистості пацієнта, його переконання тощо). Зрештою Суд нагадує, що у цитованому рішенні Pretty (§ 63) він підтвердив право кожного відмовитись від лікування, яке може мати наслідком продовження життя.

Читайте статтю: Роль і значення Конвенції про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульської конвенції) для сфери біомедицини

У справі Хaaс (Haas) проти Швейцарії (Заява № 31322/07) ЄСПЛ зазначив, що заявник може проявляти бажання померти гідно, певно і без зайвої болі. Тим не менш Суд зважає і на те, що нормативна вимога у швейцарському праві щодо навності рецепту для одержання смертельної речовини має законну мету. Йдеться саме про необхідність захистити особу від завчасного рішення, а також попередити зловживання, пов’язані із ризиком, який являє собою система створення умов для суїциду. Cуд поділяє точку зору Федерального суду, згідно якої право на життя покладає на держави обов’язок зважати на те, що рішення про припинення життя пов’язане із вільним волевиявленням особи, і враховувати це на процесуальному рівні. Вимога, щодо наявності всебічної психіатричної експертизи є заходом який може задовольнити цей обов’язок.

Що ж спонукає людей піти на такий відважний крок як евтаназія?

У кожного можуть бути різні причини та мотиви. Для когось - це неможливість проводити активний спосіб життя, хтось не хоче бути тягарем для близьких, а хтось не в змозі більше терпіти фізичний або психологічний біль. Можуть бути й випадки, коли людина просто стомилася від життя та бажає прискорити смерть. З одного боку, евтаназія здається гарним рішенням для багатьох ситуацій. З іншого, вона породжує багато етичних, медичних і правових питань та проблем. Наприклад, чи слід застосовувати евтаназію до пацієнтів, які знаходяться у вегетативному стані? Адже, бувають випадки, коли люди виходять з такого стану. Тож, чи доцільно за них приймати рішення про позбавлення їх лікування та життя? Або, чи не ослабить волю до життя та боротьбу з хворобою пацієнта наявність більш простого та легкого рішення – безболісної смерті? Або, чи не стане евтаназія на заваді пошуку нових методів лікування хвороб, які наразі вважаються невиліковними? Перелік таких питань можна продовжувати до безкінечності.

З досвіду країн, де дозволена евтаназія, ми можемо запозичити певні елементи оформлення згоди пацієнта щодо припинення життя, наприклад, його підпис має бути завірений декількома лікарями, пацієнт має право відмовитися від прийнятого рішення щодо евтаназії, здійснення евтаназії з корисливих мотивів забороняється, тощо. Проте, в реаліях сьогодення дуже складно виключити всі ризики та методи обходу законодавства, що в свою чергу залишає місце для зловживань та порушення права на життя. Тож, на мою думку, недостатньо чітке та жорстке правове регулювання процесу евтаназії може породити більше проблем, ніж їх вирішити. Перш за все, треба враховувати, що може мати місце лікарська помилка щодо встановленого діагнозу, прогнозу одужання чи смерті пацієнта. Також пацієнт може бути не поінформований про альтернативні способи зменшення страждань, такі як хоспісна допомога та контроль болю, а тому помилково вибере евтаназію, як єдиний, на його думку, спосіб звільнення від страждань. Рішення про евтаназію може прийматися пацієнтом в стані тяжкої депресії, а тому таке рішення не можна вважати добровільним та усвідомленим. Крім того, медична наука та технології не стоять на місці, і ті хвороби, які сьогодні вважаються невиліковними, можуть вже через рік не представляти суттєвої загрози життю та здоров’ю пацієнта. Всі ці фактори свідчать на користь того, що в багатьох випадках евтаназія не може бути оптимальним рішенням для пацієнта. Окрім того, існує великий ризик зловживань з корисливих мотивів, особливо, коли рішення про евтаназію за пацієнта приймають інші особи (родичі, лікар, тощо). Наприклад, для заволодіння органами пацієнта для трансплантації, заволодіння його майном, отримання виплат за договором страхування життя, тощо. Не слід також забувати і про жахливий історичний досвід людства, пов'язаний з застосуванням евтаназії у минулому столітті.

Радикальною, по суті потворною, була на початку XX ст. ідея Біндінга і Гохе про еутаназію як засіб знищення «неповноцінних» людей, якою скористалися фашистські ідеологи в Німеччині для вироблення нацистської програми «Еутаназія», затвердженої Декретом від 1 вересня 1939 р. Відповідно до цієї програми як у Німеччині, так і на окупованих територіях підлягали знищенню новонароджені з «неправильним розвитком», душевнохворі, хворі на туберкульоз або злоякісні новоутворення, інваліди, невиліковно хворі, а також представники «неповноцінних» народів – євреї, цигани, поляки і росіяни. З цією метою була створена спеціальна «індустрія» умертвіння у вигляді газових камер, крематоріїв, концентраційних таборів. (Віктор Климович Грищук «Еутаназія: кримінально-правова оцінка» / Біоетичні аспекти правового регулювання ейтаназії та суміжних з нею явищ в Україні: матеріали круглого столу з міжнародною участю, м. Київ, 18 грудня 2018 року / за редакцією Я.О. Триньової.)

На мою думку, як більш етичну альтернативу евтаназії можна розглядати такий інструмент, як «попередньо висловлені побажання», передбачений ст. 9 Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину (Конвенція Ов’єдо). В даному випадку, пацієнт може завчасно надати свої розпорядження щодо лікування або відмови від медичного втручання при настанні того чи іншого захворювання у майбутньому. Також, значну частину питань, які може вирішувати евтаназія, на сьогоднішній день вже вирішують паліативна та хоспісна допомога. Обов’язок полегшити страждання пацієнта та забезпечити лікування, яке дозволяє пацієнтам закінчити свої дні з гідністю та честю, закріплений у Венеціанській декларації про термінальні стани, статті VIII Паризької хартії боротьби з раком та Положенні щодо стратегії в галузі догляду за пацієнтами з тяжкими хронічними болями у разі невиліковних захворювань. Паліативне лікування та хоспісна допомога також передбачені і чинним законодавством України, зокрема, Положенням про центр медичної реабілітації та паліативної допомоги дітям, Державним стандартом паліативного догляду, Уніфікованим клінічним протоколом паліативної медичної допомоги при хронічному больовому синдромі, Порядком надання паліативної допомоги, ін.

Враховуючи вищевикладене, на мою думку, прийняття закону про евтаназію в Україні на сьогоднішній день є недоцільним.

Автор статті: Кіптенко Наталія Григорівна