Роль і значення Конвенції про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульської конвенції) для сфери біомедицини

20.06.2022 Законом № 2319-IX Україна ратифікувала Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок i домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (надалі – Стамбульська конвенція). Набрання чинності для України даної конвенції відбудеться 01.11.2022. З метою реалізації положень Стамбульської конвенції Законом від 06.12.2017 № 2227-VIII були внесені відповідні зміни до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України. Також прийнято Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Кабінетом Міністрів України підписано Державну соціальну програму запобігання та протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі на період до 2025 року, розроблену за підтримки з боку ООН. Таким чином, питання запобігання домашньому насильству та значення Стамбульської конвенції є актуальними для України.

З аналізу Стамбульської конвенції вбачається, що принципи, закріплені в ній, тісно переплітаються з принципами біоетики, зокрема, встановленими Конвенцією про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину (надалі – Конвенція Ов’єдо). Насамперед, це стосується таких фундаментальних принципів, як заборона дискримінації, інформована згода та захист приватного життя. Заборона дискримінації, зокрема, передбачена ст. 1 Конвенції Ов’єдо та ст. 4 Стамбульської конвенції. Окрім того, ст. 3 Конвенції Ов’єдо встановлює рівноправний доступ до медичної допомоги належної якості. Згідно п. 3 ст. 4 Стамбульської конвенції, вжиття заходів для захисту прав жертв, забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою. В п.53 Пояснювальної доповіді до Стамбульської конвенції (надалі – Пояснювальна доповідь) зазначається, що жінки можуть потерпати від різних і водночас множинних форм дискримінації, в тому числі це може стосуватися, наприклад, жінок-інвалідів та (або) представниць етнічних меншин, ромів, ВІЛ/СНІД-інфікованих жінок тощо. Це нічим не відрізняється від того, коли вони стають жертвами насильства за гендерною ознакою. Згідно публікації «Оперативна Ґендерна Оцінка становища та потреб жінок у контексті ситуації з COVID-19 в Україні», підготовленої ООН Жінки в Україні за травень 2020, додаткові складнощі можуть відчувати найуразливіші категорії жінок, такі як внутрішньо переміщені особи, ромські жінки, жінки з інвалідністю, які крім зазначених вище проблем відчувають додаткові труднощі, пов’язані з реєстрацією місця проживання, відсутністю роботи та засобів до існування, обмеженим доступом до медичних і соціальних послуг. В Україні принцип гендерної рівності закріплено, зокрема, Законом «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» та Постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Таким чином, положення Стамбульської конвенції щодо заборони дискримінації відіграють додаткову роль для забезпечення гендерної рівності в сфері охорони здоров’я, в тому числі щодо надання медичної допомоги жертвам насильства.

Значення Стамбульської конвенції для сфери біомедицини також полягає і в тому, що доступ до необхідної медичної допомоги червоною ниткою проходить через значну частину положень конвенції, зокрема: надання медичної допомоги жертвам спеціалізованими службами підтримки (п. 114 Пояснювальної доповіді: пояснення до ст. 18); доступ жертв до служб охорони здоров’я (ст. 20); надання жертвам спеціалізованими службами таких видів підтримки, як невідкладна медична допомога, збір доказів для суду у разі зґвалтування чи нападу на сексуальному ґрунті, короткострокові та довгострокові консультації психолога, відновлення після травми (п. 132 Пояснювальної доповіді: пояснення до ст. 22); забезпечення медичної та судово-медичної експертизи, підтримки у випадку травм і надання консультацій жертвам зґвалтування або сексуального насильства (ст. 25); надання невідкладної медичної допомоги, невідкладної криміналістичної експертизи з метою збору криміналістичних доказів, консультацій психолога та лікування упродовж декількох місяців після події (п. 138 Пояснювальної доповіді: пояснення до ст. 25); тощо.

Згідно з даними Звіту про результати за 2021 рік, підготовленого представництвом ООН в Україні, у 2021 році ООН допомогла створити 26 спеціалізованих служб для жертв гендерно зумовленого насильства (надалі – ГЗН). У 20 притулках було налагоджено простір безпеки та соціально-психологічної підтримки для 720 жертв ГЗН (318 – жінки, 206 – дівчата, 196 – хлопці). В 11 центрах денного нагляду було надано інформаційну підтримку та соціально-психологічну консультацію 5005 жертвам ГЗН (4219 жінок, 441 дівчат, 345 хлопців). 11 кризових кімнат надали послуги тимчасового розміщення та консультування 415 жертвам ГЗН (257 жінок, 98 дівчат, 60 хлопців). Національна безкоштовна гаряча лінія для жертв ГЗН надала життєво важливі інформаційні, психологічні та юридичні поради понад 16500 жертвам ГЗН (із яких 83,1% – жінки, 16,9% – чоловіки). Наведені дані свідчать про актуальність медичних та психологічних послуг, що надаються спеціалізованими службами жертвам домашнього насильства. Доступ до медичної допомоги для жертв також закріплений Порядком проведення та документування результатів медичного обстеження постраждалих осіб від домашнього насильства або осіб, які ймовірно постраждали від домашнього насильства, та надання їм медичної допомоги (Наказ МОЗ від 01.02.2019 № 278).

Окремо слід звернути увагу на ст. 16 Стамбульської конвенції, якою передбачені профілактичне втручання та лікувальні програми, спрямовані на профілактику рецидивів з боку правопорушників. Пунктом 104 Пояснювальної доповіді передбачено, що такі програми повинні спиратися на найкращу практику й результати наукових досліджень щодо найефективніших шляхів роботи з правопорушниками. Згідно п. 105 Пояснювальної доповіді, корекційні програми лікування конкретно розраховані на лікування злочинців, які дістали покарання за злочини сексуального характеру, в місцях позбавлення волі або за їхніми межами, з метою зведення до мінімуму рецидивів. Отже, з аналізу зазначених норм можна дійти висновку, що мова йде про примусове лікування таких осіб. З положень Стамбульської конвенції не вбачається, чи повинна злочинцями надаватися інформована згода на таке лікування. Доцільно зазначити, що ст. 7 Конвенції Ов’єдо передбачає випадки, в яких особа, яка страждає серйозними психічними розладами, може підлягати без її власної згоди втручанню, що має за мету лікування її психічного розладу, але тільки якщо без такого лікування її здоров'ю може бути заподіяна серйозна шкода. Таким чином, на практиці можуть виникати випадки порушення прав людини, пов’язані саме з застосуванням програм лікування згідно ст. 16 Стамбульської конвенції, що матиме безпосередній вплив на біоетику.

Суттєве значення для біоетики мають положення ст. 28 Стамбульської конвенції. Відповідно до п. 146 Пояснювальної доповіді (пояснення до ст. 28), повинна забезпечуватись можливість для таких спеціалістів, які зазвичай повинні дотримуватися правил професійної таємниці (наприклад, лікарів і психіатрів), повідомляти компетентні організації або органи про свої обґрунтовані підстави вважати, що вчинено тяжкий акт насильства, або що очікуються подальші тяжкі акти насильства. Пункт 147 Пояснювальної доповіді уточнює, що фахівці не зобов’язані повідомляти про такі випадки. Їм лише надається така можливість без ризику порушити вимоги щодо конфіденційності. Це положення забезпечує, щоб жодне правило стосовно конфіденційності не стало на шляху повідомлення про тяжкий акт насильства. Отже, на виконання ст. 28 Стамбульської конвенції національним законодавством можуть бути визначені випадки та процедура розкриття лікарської таємниці з метою захисту життя та здоров’я потерпілої особи.

Стамбульською конвенцією визначені такі правопорушення: психологічне насильство (ст. 33), переслідування (ст. 34), фізичне насильство (ст. 35), сексуальне насильство, зокрема зґвалтування (ст. 36), примусовий шлюб (ст. 37), калічення жіночих геніталій (ст. 38), примусовий аборт та примусова стерилізація (ст. 39), сексуальне домагання (ст. 40), пособництво або підбурювання та замах (ст. 41). На мою думку, найбільше значення для сфери біомедицини має саме криміналізація калічення жіночих геніталій (ст. 38), примусового аборту та примусової стерилізації (ст. 39).

З аналізу статей 38 та 39 Стамбульської конвенції вбачається, що втручання в здоров’я жертви відбувається без її згоди, а тому такі дії є злочином. Зазначені положення кореспондують з фундаментальними принципами біоетики: інформованої згоди та автономності. Зокрема, згідно ст. 5 Конвенції Ов’єдо, будь-яке втручання у сферу здоров'я може здійснюватися тільки після добровільної та свідомої згоди на нього відповідної особи. В п. 198 Пояснювальної доповіді вказано, що каліцтво жіночих статевих органів необхідно віднести до кримінального злочину, бо така практика призводить до незворотної шкоди на все життя й застосовується без згоди жертви. Згідно п. 199 Пояснювальної доповіді, криміналізується будь-яке калічення жіночих геніталій, зокрема, якщо це роблять медичні працівники, згідно з вимогами Резолюції 61.16 Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я ВООЗ з питань прискорення заходів боротьби за ліквідацію каліцтва жіночих статевих органів. Пунктом 203 Пояснювальної доповіді визначено, що до кримінальних злочинів віднесені окремі умисні діяння стосовно природної спроможності жінок народжувати дітей. Відповідно до п. 204 Пояснювальної доповіді, для того щоб потрапити під дію статті 39, аборт повинен відбуватися без попередньої та поінформованої згоди жертви. Згідно п. 205 Пояснювальної доповіді, кримінальний злочин за фактом примусової стерилізації жінок і дівчаток наявний у разі хірургічного втручання, мета або наслідок якого – припинення здатності жінки до природної репродукції без її попередньої та поінформованої згоди або розуміння процедури. Даний пункт охоплює будь-яку стерилізацію, яка виконується без цілковито поінформованого рішення з боку жертви за стандартами «Застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину» (ETS № 164).

Пунктом 206 Пояснювальної доповіді передбачено, що у цій Конвенції не переслідувався намір криміналізувати медичне втручання чи хірургічні процедури, що проводяться з метою врятувати життя або допомогти недієздатним жінкам, які не можуть надавати свою згоду. Наголошується на значенні поваги до репродуктивних прав жінок, яким потрібно дозволяти вільно ухвалювати рішення щодо того, скільки та з яким інтервалом вони хочуть народжувати дітей, та забезпечувати їм доступ до відповідної інформації з питань природної репродукції та планування сім’ї. Зазначений пункт кореспондує з п. 156 Пояснювальної доповіді, в якому зазначено, що дії, виправдані з правового погляду (наприклад, дії з метою виконання необхідних медичних процедур) не передбачають кримінальних санкцій за цією Конвенцією.

Слід також звернути увагу на п. 313 Пояснювальної доповіді, в якому зазначається, що стосовно переслідування за ознакою раси або національності, жінки можуть потерпати від переслідування, спрямованого конкретно на них як жінок. Це може бути, наприклад, контроль народжуваності у разі расових і етнічних «чисток». Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що такі порушення не є поодинокими. Як приклад, В.С. проти Словакії [V.C v. Slovakia], Постанова від 8 листопада 2011 р., скарга номер 18968/07; Н.Б. проти Словакії [N.B. v. Slovakia], № 29518/10, Постанова від 12 червня 2012 р.; І.Г., М.К. и Р.Х. проти Словакії [I.G., M.K. and R.H. v. Slovakia], Рішення від 22 вересня 2009 р., скарга номер 15966/04. В зазначених справах предметом розгляду була стерилізація жінок циганської національності без їх інформованої згоди. Суд встановив порушення статей 3 та/або 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: завдання жорстоких страждань в результаті операції зі стерилізації та/або порушення права на повагу до приватного і сімейного життя внаслідок стерилізації без повної та свідомої згоди. Вищевикладене свідчить про тісний взаємозв’язок між Стамбульською конвенцією та захистом прав людини у сфері біомедицини, зокрема, стосовно захисту від незаконного медичного (хірургічного) втручання без інформованої згоди пацієнта.

Автор статті: Кіптенко Наталія Григорівна